Блог відділу українознавства

середа, 15 травня 2019 р.

19 травня в Україні День пам'яті жертв політичних репресій

Щороку у третю неділю травня в Україні урочисто вшановують пам’ять жертв політичних репресій, жертв великого і страшного терору - цієї цинічної і жорстокої машини знищення людського життя.

Великий терор – масштабна кампанія масових репресій громадян, що була розгорнута в СРСР у 1937–1938 рр. з ініціативи керівництва СРСР й особисто Йосипа Сталіна для ліквідації реальних і потенційних політичних опонентів, залякування населення, зміни національної та соціальної структури суспільства. Наслідками комуністичного терору в Україні стало знищення політичної, мистецької та наукової еліти, деформація суспільних зв’язків, руйнування традиційних ціннісних орієнтацій, поширення суспільної депресії й денаціоналізація.

За період Великого терору на території УРСР, за оцінками істориків, було засуджено 198 918 осіб, з яких близько двох третин – до розстрілу. Решту було відправлено до в`язниць та таборів (інші заходи покарання охоплювали менше 1%, звільнено було тільки 0,3%).

Масові репресивні операції у 1937–1938 рр., за задумом Й. Сталіна, мали завершити двадцятилітню боротьбу з «соціально ворожими елементами», упокорити населення шляхом масового терору, утвердити авторитарний стиль керівництва та здійснити «кадрову революцію». Підставою для розгортання терору була теза Й. Сталіна про загострення класової боротьби в міру успіхів соціалістичного будівництва.

Часи Великого терору у масовій свідомості населення СРСР позначені тотальним страхом та недовірою. Нічні арешти сусідів, підозри колег на роботі, друзів, родичів, пошук шпигунів та шкідників, острах доносів та обов’язок публічно таврувати ворогів народу були повсякденними. Особа могла написати донос на колег, остерігаючись, що ті донесуть на неї першими. Це стало типовим засобом вирішення особистих конфліктів із керівництвом, викладачами, родичами тощо.

Не обійшли репресії і Вінниччину, де в період з 1936 до 1938 років відбувались масові розстріли у різних установах НКВС міста Вінниця, та відбувались поховання на території сучасного парку.

4 жовтня 1936 року Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про колективні репресії списком. Для розгляду колективних справ були створені, так звані «трійки», які засуджували, часом сотні людей. Одним з основних вироків були багаторічні ув'язнення в сталінських таборах і розстріли. Більше того, 31 липня 1937 року був затверджений проект наказу № 00447 НКВС СРСР, який наказував репресувати сотні тисяч людей в різних регіонах Радянського Союзу. Для України було встановлено обов'язкову кількість репресованих — 28100 осіб, з яких 7800 мали були засуджені до розстрілу. Керівництво місцевих НКВС мало можливість збільшити цю кількість за окремими поданнями.

Для Вінницької області ліміт репресій було встановлено в розмірі 4000 осіб, з яких 1000 мали засудити до смертної кари. Для спрощення репресій за ініціативи Вишинського 11 вересня 1937 року було також ухвалено рішення про можливість прийняття обвинувального вироку за добу до фактичного розгляду справи. Вироки, прийняті таким чином, а дуже часто і вища міра покарання виконувалися негайно.

Пік репресій припав на осінь 1937 та початок 1938 року, коли були затверджені нові рознарядки та збільшена квота репресованих у Вінницькій області. До Вінниці почали звозити тіла страчених з усієї області для поховання. Були й очевидці страт у самій Вінниці, але інформація про них поширювалася дуже повільно через побоювання репресій. 31 січня 1938 року було затверджено додаткову кількість репресованих та проголошено кампанію боротьби з «колишніми куркулями», «контрреволюційним національним елементом», «кримінальним елементом» і «активним антирадянським елементом». На прохання українського НКВС ліміт заарештованих в рамках кампанії було збільшено на 30 000 осіб. За даними СБУ у 1937—1938 роках було засуджено майже 200 тис. осіб, з яких до вищої міри покарання було притягнуто понад 120 тис. Майже всі — за рішенням «трійок».

Цим трагічним сторінкам української історії, і, зокрема, історії нашої області будуть присвячені офіційні поминальні заходи, які заплановані в рамках святкування 25-ти річчя Всеукраїнського товариства політичних в’язнів, репресованих та їх дітей на п’ятницю, 24 травня 2019 року в обласній державній адміністрації за участі делегатів товариства з усієї України та наших земляків.

75 років від початку насильницької операції – депортації кримськотатарського народу

Український інститут національної пам’яті підготував методичні рекомендації до 75-річчя депортації кримськотатарського народу.

Операція радянських військ з вигнання нацистських окупантів з території Кримського півострова почалася 8 квітня 1944 року і завершилася в ніч на 13 травня. Ще до завершення боїв, 22 квітня в доповідній записці на ім’я Лаврентія Берії кримські татари були звинувачені в масовому дезертирстві з лав Червоної армії. 10 травня Берія в листі Сталіну повторив попередній закид, додавши до нього «зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу» та «небажаність подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». Також в листі була сформульована пропозиція виселити все кримськотатарське населення до Узбекистану.

11 травня 1944 року було прийнято цілком таємну Постанову Державного комітету оборони № 5859сс «Про кримських татар». В ній наводилися попередні претензії до кримськотатарського населення – начебто масове зрадництво та масовий колабораціонізм, – які стали обґрунтуванням для депортації. Насправді жодних доказів «масового дезертирства» кримських татар не існує, бо абсолютна більшість колабораціоністів загинула в боях чи була засуджена в індивідуальному порядку.

Операція з депортації кримськотатарського населення розпочалася о 3 годині ранку 18 травня 1944 року і завершилася 20 травня. Для втілення примусового виселення кримських татар було залучено 32 тис. співробітників НКВД. Депортованим давалося на збори від кількох хвилин до півгодини. Формально дозволялося брати з собою особисті речі, посуд, побутовий інвентар та провізію в розрахунку до 500 кг на родину. В реальності ж депортованим вдавалося прихопити з собою в середньому 20-30 кг речей та продуктів. Абсолютна більшість майна залишалася і була конфіскована державою або потрапила до рук мародерів. Впродовж 2 днів кримських татар звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, звідки ешелонами відправляли на схід.

Під час головної хвилі депортації (18-20 травня) виселили 180 014 осіб, для перевезення яких використали 67 ешелонів. Крім того, 6 тис. мобілізованих військкоматами протягом квітня-травня кримськотатарських юнаків окремо відправили на наряди Головного управління формування резервів до Гурьєва (Атирау, Казахстан), Куйбишева та Рибінська, а ще 5 тис. кримських татар заслали на роботи до таборів тресту «Московуголь». Разом за перші два дні з Криму було депортовано 191 044 осіб. Окремо під час депортації було заарештовано 5989 осіб, звинувачених у співпраці з німцями, та іншого «антирадянського елементу». Вони потрапили до ГУЛАГу і в подальшому не враховувалися в загальних зведеннях про вигнанців.

У ході червневих депортацій болгар, вірмен, греків та «іноземних підданих» додатково було виселено 3141 кримського татарина, яким пощастило врятуватися в травні. Таким чином, загальна чисельність вигнаного з Криму корінного народу склала: 183 тис. осіб на загальне спецпоселення + 6 тис. у табори управління резервів + 6 тис. до ГУЛАГу + 5 тис. спецконтингенту для Московського вугільного тресту = 200 тисяч осіб. Серед дорослих спецпоселенців було також 2882 росіян, українців, циган, караїмів та представників інших національностей, яких було виселено через змішані шлюби.

Останній ешелон з депортованими прибув до Узбекистану 8 червня, певна частина кримських татар в дорозі загинула. Кількість таких за офіційними джерелами – 191 людина – викликає сумніви. Втім, навіть радянська статистика дозволяє простежити зменшення кількості вигнаного населення.

Відразу після перемоги над нацизмом розпочалася тотальна демобілізація кримських татар з лав Радянської армії. Протягом 1945-1946 рр. в трудові табори Сибіру та Уралу було направлено 8995 військовослужбовців, яким лише 1953 року дозволили возз’єднатися із родинами на засланні. Така сама доля спіткала і відзначених воїнів – навіть двічі Герою Радянського Союзу Амет-Хану Султану не дозволили повернутися до Криму. В усіх спецпоселенців-військових вилучалися військові квитки, їм заборонялося носити зброю. При цьому старші офіцери залишалися на службі, тоді як старші офіцери-політпрацівники та співробітники карних органів відправлялися на спецпоселення.

Постановою радянського уряду від 8 січня 1945 р. «Про правовий статус спецпоселенців» відзначалося, що спецпоселенці користуються усіма правами громадян СРСР, але при цьому вони не мали права самовільно залишати райони спецпоселення, визначені для них, голови родин повинні були щомісяця реєструватися у міліції, а всі зміни у сім’ях повинні були доповідатися міліції у триденний термін.

Депортація мала катастрофічні наслідки для кримських татар в місцях заслання. Протягом року до завершення війни від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад 30 тис. кримських татар. Не меншої шкоди зазнало господарство Криму, позбавлене досвідчених працівників.

Звичайним явищем були втечі з місць заслання. Особливого масштабу це явище набуло 1948 р., коли втекло 8692 кримських спецпоселенця, з яких було затримано 6295 і притягнуто до відповідальності 2645 осіб. Уряд уже 21 лютого 1948 р. спеціальною постановою «Про заслання, висилку і спецпоселення» зобов’язало МВС встановити режим повного припинення втеч. 28 листопада 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом «Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язкового і постійного поселення у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни» встановлювала довічний термін виселення і призначала 20-річне покарання примусовими роботами за втечу та 5 років – за переховування.

Радянський уряд 5 липня 1954 р. зняв з обліку спецпоселенців, які не досягли 16 років, а також молодь, прийняту на навчання до навчальних закладів. 13 липня 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР скасувала свій указ від 26 листопада 1948 р. про кримінальну відповідальність за втечу з місць заслання.

Відселені з Криму кримські татари були звільнені із спецпоселень на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 р. без права повернення в місця, звідки вони були вислані, та без повернення конфіскованого майна. Постанова Ради Міністрів УРСР від 15 грудня 1956 р. про розселення татар, німців, греків, болгар та вірмен, що раніше мешкали на території Кримської області і поверталися з місць поселення, визнавала неприпустимим їх повернення у Крим, а також вважала «недоцільним» розселення їх у Херсонській, Запорізькій, Миколаївській та Одеській областях.

Незважаючи на половинчастість ухвалених рішень, вони все-таки полегшили громадянське становище депортованих, позбавивши їх принизливих формальностей обліку. Це давало можливість і для переселення в інші місцевості СРСР, якою поодинокі депортовані змогли скористатися.

Політичні акції кримських татар (петиційна кампанія, створення політичних організацій, акції протесту, тощо) призвели до ще одного політичного успіху. 5 вересня 1967 р. Президія Верховної Ради СРСР видала Указ «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму», який скасовував звинувачення у зраді кримських татар, але водночас проголошував нібито повне укоріненням кримських татар в Узбекистані. У січні ж 1974 р. Президія Верховної Ради СРСР скасувала заборону грекам, вірменам, болгарам та кримським татарам повертатися в Крим на колишні місця їхнього проживання.

У період після Указу 1967 р. державні органи СРСР та УРСР вдалися до іншої тактики протидії поверненню депортованих народів у Крим. Основним знаряддям її став контроль за поверненням у Крим колишніх депортованих осіб за допомогою інституту прописки (реєстрації). Особам, які намагалися повернутися на законних підставах, органи внутрішніх справ утруднювали або й унеможливлювали придбання житла. Також вони ускладнювали процес прописки або відмовляли в ній. За перебування в Криму без прописки їх у судовому порядку, а то й силоміць видворяли з півострова. Будь-які прояви протесту, спровоковані цими діями, неухильно гасилися судовими органами.

Водночас, починаючи з 1968 р., влада пішла на організацію репатріації через так звані оргнабори. 1969 р. цим шляхом до Криму повернулося 104 сім’ї, 1970 – 45 сімей, 1971 – 65 сімей. При цьому, через доскіпливі перевірки кандидатів на переселення, не виконувався навіть мізерний план.

Кримські татари переселялися і самостійно. Наприкінці кінці 60 – поч. 70-х рр. до Криму прибуло 195 сімей (3496 осіб). Крім того, депортовані селилися й у інших областях Української РСР, зокрема Херсонській області – 1541 чол., Запорізькій – 1063, Донецькій – 633, Одеській – 61. На 1 травня 1973 р. в республіці проживало 6874 представника кримських татар.

14 листопада 1989 р. Верховна Рада СРСР прийняла Декларацію «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, підданих примусовому переселенню, і забезпечення їх прав», а 7 березня 1991 року – Постанову «Про скасування законодавчих актів у зв’язку з Декларацією Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року «Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали примусового переселення, та забезпечення їхніх прав». Відтак, відновлення за рахунок держави майнового та іншого стану репатріантів, до того, яким він був до моменту депортації, набуло необхідної легітимності.

Україна ніколи не відмовлялася від визнання актів органів колишнього СРСР щодо відновлення прав депортованих, а з часу проголошення незалежності взяла на себе повну відповідальність за долю всіх своїх громадян, включно з тими, що повертаються на її територію з місць депортації.

Посилання з теми:

Бекирова Г. Изгнали всех бессудно и бесправно // http://www.forumn.kiev.ua/2011-108-05/108-10.html

Бекірова Г. Питання депортації татар з Криму залишається дискусійним //http://zaxid.net/news/showNews.do?gulnara_bekirova_pitannya_deportatsiyi_tatar_z_krimu_zalishayetsya_diskusiynim&objectId=1122777

Бекірова Г. Сторінки кримської історії. «Спецпереселенці не мають права...» //http://ua.krymr.com/content/article/26780808.html

Бугай Н. Депортация народов // http://scepsis.net/library/id_1237.html

Вересень М. Наша земля // http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/nasha_zemlya.html

Головченко В. Депортація кримськотатарського народу 1944 р. – прояв злочинної сутності національної політики сталінізму // http://www.memory.gov.ua/publication/deportatsiya-krimskotatarskogo-narodu-1944-r-proyav-zlochinnoi-sutnosti-natsionalnoi-pol

Громенко С. Вітчим народів. Навіщо Сталін виселив давні етноси Криму //http://gazeta.dt.ua/history/vitchim-narodiv-navischo-stalin-viseliv-davni-etnosi-krimu-_.html

Документи щодо депортації з Криму представників кримськотатарського та інших народів у 1944 р. //http://www.memory.gov.ua/publication/dokumenti-shchodo-deportatsii-z-krimu-predstavnikiv-krimskotatarskogo-ta-inshikh-narodiv

Зайцев Ю. Друга світова і «остаточне вирішення кримськотатарського питання» //http://incognita.day.kiev.ua/druga-svitova-i-ostatochne-virishennya-krimskotatarskogo-pitannya.html

Зайцев Ю. У депортації. Боротьба за відновлення прав // http://incognita.day.kiev.ua/u-deportacziyi-borotba-za-vidnovlennya-prav.html

Кіпіані В. Киримли – це татари з Криму // http://www.istpravda.com.ua/columns/2011/05/17/ 38808/

Лисенко О. Як депортували кримських татар у 1944 р.? // http://klio.org.ua/Statti/Oleksandr-Lisenko.-YAk-deportuvali-krimskih-tatar-u-1944-r.html

Семена М. Депортація: другий акт трагедії // http://incognita.day.kiev.ua/deportacziya-drugij-akt-tragediyi.html

Унікальні фото депортованих кримських татар // http://www.istpravda.com.ua/artefacts/2014/ 05/ 16/142923/

Вітаємо Всіх з Міжнародним Днем Вишиванки!

      Всесвітній день вишѝванки — міжнародне свято, яке покликане зберегти споконвічні народні традиції створення та носіння етнічного вишитого українського одягу. Дата проведення — щороку в третій четвер травня (будній день). Свято є самобутнім і самодостатнім, не прив'язане до жодного державного чи релігійного. У цей день кожен охочий може долучитись до свята, одягнувши вишиванку на роботу, до університету, школи чи садочка.

      Ідею акції «Всесвітній день вишиванки» у 2006 році запропонувала студентка факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Леся Воронюк. А поштовхом до реалізації ідеї та святкування стала вишиванка Ігоря Житарюка, яку він регулярно одягав на пари, як і чимало інших студентів. Леся запропонувала одногрупникам та студентам обрати один день і всім разом одягнути вишиванки. Спочатку вишиванки одягнули кілька десятків студентів та кілька викладачів факультету. Та вже протягом наступних років свято розрослося до всеукраїнського рівня, до нього почала долучатися українська діаспора по всьому світу, а також прихильники України.

     Ідеєю свята є збереження українських цінностей та їх популяризація серед молоді та населення загалом. Свято не передбачає обов'язкових заходів, окрім одягання вишиванки. Хоча протягом усієї історії заходу з ініціативи студентів, школярів, громадських та культурних діячів проводяться концерти, хода, конкурси, вечорниці, ярмарки. Саме ж свято запрошує кожного свідомого громадянина до абсолютно простого вчинку — одягнути вишиванку і в ній піти на роботу чи на навчання. Разом із тим, така дія має глибокий контекст, адже йдеться про вираження своєї національної та громадянської позиції, культурну освіченість та духовну свідомість. Як показує досвід, люди в День вишиванки завжди піднесені та усміхнені, адже в стародавньому одязі закодовано багато символів сили, добробуту, краси та оберегів.

      У цей день вже традиційно організовують цікаві конкурси у мережі, наприклад, «Найкраща вишиванка» або «Найкраще фото» у вишиванці. Фото у вишиванках викладають у мережу не лише жителі України, а також і українці за кордоном.

Вишиванка як унікальний код твого краю Ви можете дізнатися за посиланням:

http://vsviti.com.ua/ukraine/43776?fbclid=IwAR3pC0gBDybbyO9ZZtDxe2zLfizl57FHryt42uAnFO8lMamh6puf0OEtOyo

Вітаємо Всіх з Міжнародним днем сім`ї!

Міжнаро́дний день сім'ї́ — міжнародний день, що відзначається в системі Організації Об'єднаних Націй. Цей день щорічно святкується 15 травня.

У 1989 році Асамблея ООН проголосила 1994 рік Міжнародним роком сім'ї. Мета — поглиблення розуміння питань родини, об'єднання можливостей різних країндля розв'язання всіх найсерйозніших питань, пов'язаних із сім'єю. Запровадження свята було викликано стурбованістю світової спільноти сучасним становищем родини та її значенням у процесі виховання покоління, що підростає.

Отже, 20 вересня 1993 року відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї ООН було запроваджено Міжнародний день сім'ї, який відзначається щороку 15 травня. На думку Генерального секретаря ООН Кофі Аннана, коли зневажаються основні права однієї сім'ї — єдність всієї людської сім'ї, членами якої вони є, перебуває під загрозою.

Сім'я як основний елемент суспільства була і залишається берегинею людських цінностей, культури та історичної спадкоємності поколінь, чинником стабільності і розвитку. Завдяки сім'ї міцніє і розвивається держава, зростає добробут народу.

У всі часи за відношенням держави, а також за становищем родини в суспільстві судили про розвиток країни. Це тому, що щасливий союз сім'ї і держави — необхідна запорука процвітання і добробуту її громадян.

З сім'ї починається життя людини, тут відбувається формування її як громадянина. Вона є джерелом любові, поваги, солідарності та прихильності, то, на чому будується будь-яке цивілізоване суспільство, без чого не може існувати людина.

Це свято в Україні досить молоде, його відзначають щороку 15 травня з 2012-го року. Традиційно, цей день заведено проводити у колі найближчих – у колі сім'ї.

Слово "родина" походить від кореня "род", "рід", що говорить саме за себе. "Сім'я" це народження і виховання дітей, яке традиційно вважається основним призначенням створення сім'ї. А ще це міцний духовний звqязок між усіма її членами.

Сім'я була і залишається хранителькою людських цінностей, культури і історичної спадкоємності поколінь, чинником стабільності і розвитку. З родини починається життя людини, тут відбувається формування її як громадянина. Тому союз сім'ї і держави – необхідна застава процвітання і добробуту його громадян. Благополуччя сім'ї завжди залишатиметься мірилом розвитку і прогресу країни.

Бережіть свої сім`ї!

субота, 11 травня 2019 р.

Вітаємо від щирого серця
Всіх матерів зі святом!

День матері: історія та традиції свята в Україні!

День матері в Україні відзначають у другу неділю травня. Це свято - привід сказати мамі про те, що вона - найрідніша та найдорожча людина.

День матері в Україні в 2019 році відзначають у неділю 12 травня.

Указом Президента України від 10 травня 1999 року в Україні день матері святкують у другу неділю травня.

Історія свята сягає корінням у початок 20 століття. Ще в 1908 році молода американка Анна Джервіс, яка була родом з Філадельфії виступила з ініціативою вшанування матерів.

Цей день вона запропонувала у пам'ять про свою матір, яка передчасно пішла з життя. Ганна Джевіс довго писала листи в різні державні установи, зверталася до відомих осіб з ідеєю один день у році присвятити вшануванню всіх матерів. Зусилля дівчати не були марними, і вже у 1910 році штат Вірджинія (США) першим визнав День Матері як важливе офіційне свято. Потім, крок за кроком, все більше штатів почали впроваджувати у себе це свято. Згодом ця гарна традиція перейшла і в практику інших країн. Після Першої світової війни День матері почали відзначати у Швеції, Норвегії Чехословацькій республіці та інших країнах.

В Україні День матері відзначають з 1999 року .У нас мама з глибини століть вважається берегинею домашнього вогнища та людиною, яка є рідною для всіх нас. Хоча в Україні свято День матері офіційно святкують лише кілька десятків років, вшановують матір в нашій країні набагато довше. Офіційно в Україні святкують День матері з 1999 року, з того часу, як президент Кучма підписав відповідний указ. Але насправді, українці цей день святкували і раніше. Наприклад, українська діаспора в Канаді ще на початку 20-го століття (у 1928 році) почала вітати матерів. А на наступний рік така ініціатива докотилася і до західної України. У Львові у другу неділю травня організовували спеціальні зустрічі матерів і концерти для них. Тут цим займалася редактор тижневика "Жіноча Доля" Олена Кисілевська. Пізніше, за сприяння "Союзу українок" з Канади, вплинула на поширення цього свята по всій території західної України. Потім за радянської влади, свято категорично заборонили. Це тривало до 1999 року. До речі, варто також відзначити, що дане свято ще в часи Київської Русі і козаків теж відзначалося, але як релігійний – місяць пречистої Діви Марії. Воно й не дивно, адже мама дає життя, продовжує наш рід. Звичайно, матерів треба поважати і любити, а також дякувати їм за безсонні ночі і нерви, які вони витрачають на своїх дітей.

День матері – це свято на честь матері, материнства, зв'язку матері з дитиною і вплив матерів на суспільство. Мама – головна людина в житті кожного. Той, хто дав життя і віддав вам і вашим сестрам або братам всі свої сили, передав знання і досвід. Не забудьте відвідати маму. Поки живі наші батьки, ми залишаємося дітьми. У цей день українці йдуть в гості до матері, вітають їх і нагадують, якими важливими вони є в їхньому житті. Мама завжди самовіддано любить своїх дітей, незважаючи ні на що, і завжди рада нашим перемогам і щиро співчуває невдачам. Якщо в День матері ви не можете прийти до мами, то обов'язково треба подзвонити їй і сказати теплі слова і нагадати про те, як сильно ви її любите. Адже мама – найдорожча людина в нашому житті.

Що подарувати мамі на День матері? Звичайно ж, увагу. Побалуйте її не просто дзвінком, а візитом до неї. Подаруйте їй квіти, її улюблені цукерки, прогуляйтеся разом по магазинах, почастуйте чимось смачним в кафе – як порадувати маму в її день нехай підкаже вам ваша фантазія та знання її бажань і потреб.

Не забудьте сказати мамі, що ви її любите!

Фестиваль української культури "Гаївки-фест" зібрав чимало шанувальників!

ІІ обласний фестиваль "Гаївки-фест" відбувся за участі багатьох відомих фольклорних колективів нашої Вінниччини: "Вербиченька" смт. Томашпіль, "Червона калина" м. Калинівки, вокального ансамблю "Оберіг" Донецького національного університету імені В. Стуса, "Душі криниця" Вінницького державного педагогічного університету ім. М.М. Коцюбинського, лауреатів, переможців вокальних конкурсів - дует братів Бегасів - Юрка та Дмитрика з Гнівані, учасники ДНЗ переробної промисловості та ЗШ 27 ВМР, дитячий хор з смт. Тиврів, та інші.

Гостем свята був відомий кобзар, бард, Заслужений артист України - Віктор Пашник!

Методист відділу українознавства - Бегас Ніна Олександрівна розпочала фестиваль народними майстер-класами, весняними хороводами та забавами, в яких брали участь усі присутні. Особливо сподобались учасникам: "кривий танець", народна гра-веснянка "грушечка", танець "картопля" та інш.

Фестиваль відбувся за підтримки Департаменту соціальної та молодіжної політики Вінницької ОДА, Департаменту освіти на науки Вінницької ОДА та патріотичних громадських організацій.

пʼятниця, 10 травня 2019 р.

ЗАПРОШУЄМО ВСІХ БАЖАЮЧИХ!

В день пам`яті та примирення молодь з ГО «Сокіл» Вінниця та ГО «Яворина. Вінниччина», ГО «Студентська Свобода» традиційно вшанували пам`ять українців , які загинули в Другій світовій війні.

Голова Вінницької ГО «Студентська Свобода» Василь Луцик зауважив, що сьогодні ми тут, бо пам’ятати про полеглих- це наш святий обов`язок. Також ми маємо пам’ятати , що знову в Україні йде війна – проти нас воюють кулями, танками та ,передусім, спотвореною історією. Ми повинні відстояти свою державу, мову та культуру.

«Я сама через російську агресію змушена залишити власний дім. А тепер бачу, як перекручено відзначають цю дату, вважаючи її просто передднем традиційно совєтського 9 травня. Не такого гідні українці, які ціною власного життя, тримають мирним небо над Україною», - зазначила методист відділу українознавства Вінницької академії неперервної освіти, керівник ГО «Яворина. Вінниччина» Олена Козаченко.

«Друга світова війна для нас розпочалася 1939 року нападом на Карпатську Україну й завершилася 1991 року із проголошенням Незалежності України. Ми маємо розбудовувати нашу державу, боротися за становлення української нації, мови, культури» -підкреслив заступник голови Вінницької ГО «Студентська Свобода» Максим Черних.

Традиційно молодь поклала синьо-жовті квіти до пам`ятного знака на Європейській площі.