– ВІЙНИ ПІСЛЯ ДАП МИ НЕ БОЇМОСЬ! ГОТОВІ ЗНОВУ БИТИСЬ ЗА УКРАЇНУ! – ПОКЛЯЛИСЬ НА МОГИЛАХ ВІННИЦЬКИХ КІБОРГІВ  ЇХНІ ПОБРАТИМИ

8 кіборгів із Вінниччини загинули в ДАПі сім років тому…

20 січня у Вінниці та по всьому Поділлю родичі та бойові побратими, рідні, близькі та небайдужі вінничани вшановують пам’ять про 8-х загиблих кіборгів із Вінниччини…До вшанувань КІБОРГІВ долучилася методист відділу українознавства КЗВО «Вінницька академія безперервної освіти» Олена Козаченко. На могилах Героїв та в центрі Вінниці біля стели пам’яті «Героям Небесної сотні та Героям АТО/ ООС» вже сьому зиму море квітів…

– Сум на серці та тривога… Тоді у боях за донецький аеропорт загинуло 8 наших… Це Шайдула Камзінов, Анатолій Буйлук, Сергій Зулінський, Олександр Кондратюк, Дмитро Скляров, Юрій Осаулко, Дмитро Франишин та Леонід Шевчук. І 20-го січня семеро віддали життя в 2015-му році… Тому ми прийшли до Зуліка та Шевчука, які тут поряд на Алеї Слави. І об’їдемо всі могили друзів, які тоді навічно залишились в наших серцях. Бо війна не закінчується, хлопці полягли ось за цих діток, а нас лякають війною… Але ми її не боїмось і готові в будь-яку хвилину знову захищати Україну. Та помститись за цих хлопців, за цей цвіт нації, за кожний клаптик української землі!, – сказав на могилах побратимів від імені кіборгів Вінниччини захисник ДАПу Андрій Дедічев. – Слава Героям! І Вічна пам’ять…

– Мій син загинув 20 січ­ня 2015 року у Донецькому аеропорту. Він з побратимами поїхав забирати поранених і потрапив у засідку. Через сильний туман збилися з дороги і заїхали в тил до сепаратистів. Там і загинули всі, — розповідає Юрій Франишин. — Його тіло розшукували волонтери 73 дні.

А 20-го січня на Алеї слави міського кладовища традиційно збираються друзі та рідні 2-х кіборгів із Вінниці – Сергія Зулінського та Леоніда Шевчука.

– Це найгірший день в моєму житті! В аеропорту 20-го загинули 50 хлопців… 9 із мого екіпажу, – сказав рік тому «ротний» командир вінницьких кіборгів Олег Лосінський… – У той страшний день в аеропорт їхали лише добровольці… Було зрозуміло, що це квиток в один кінець. Нас чекала засідка… Були такі, на жаль, хто відмовився їхати на летовище. Але Зулік, Шевчук, Франишин — всі хлопці з моєї роти пішли витягати хлопців із аеропорту… Ми зробили, що змогли.

Тоді з 12 чоловік екіпажу вижили лише троє… Я вийшов із аеропорту на 4-ту добу… Це мій другий день народження, і я схиляю голову перед могилами цих Героїв та їхніх батьків… Вибачте, що вони не повернулись живими додому. Скільки буду дихати — пам’я­татиму ваших синів, чоловіків і татусів… Дякую за найхоробріших у світі воїнів!

Слава Україні… Герої не вмирають…