6 січня 2023 року незламному поетові, борцю за Україну виповнилося б 85 років, якби його не замордувала й не вбила "совєтська" система...

Поет, який став символом незламності духу та опору радянському тоталітаризму.

Його намагались зламати. Заборонити. Знищити фізично...

З 47 років свого життя тринадцять він провів по таборах. Але наш земляк не зрадив ані себе, ані свою Україну. Стус виявився їм не по зубах.

Бути радянським громадянином - це бути рабом, вважав Василь Стус. Він не прогнувся і не скорився. І через роки заборони все ж повернувся до свого народу - у своїх творах.

І сьогодні нація, сином якої він є, так само є прикладом незламності.

Ми боремося проти того ж кривавого режиму, але у сучасній подобі. І так само, як Стус віримо в Україну, щодня наближаючи перемогу.

І знаємо, що більше ніхто і ніколи не зможе нам заборонити шанувати наших героїв. Для українців Стус буде завжди живим.

А ви знали, що Василь Стус...

Із 47 років життя – 13 провів у тюрмах і таборах.

Був наймолодшою, четвертою, дитиною в родині.

До школи пішов, коли ще й шести років не мав. Самостійно. Про те, що син ходить у школу мати випадково дізналася від вчительки. Та, стрівши жінку на вулиці, поцікавилася, чому Василько ходить на уроки босоніж, надворі ж - холоди.

Самотужки вивчив латину, добре знав німецьку мову, читав Гейне в оригіналі.

У дитинстві хотів стати геологом, але після прочитання «Мойсея» Івана Франка вирішив займатися літературою.

Грав дуже добре на гітарі.

Майстерно грав у шахи.

Займався футболом.

Пережив Голодомор 1946-1947 років. «Коли мені було дев'ять літ, ми будували хату. І помирав тато - з голоду спухлий, - писав у спогадах. - А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам'ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама… Пас чужу корову – за це мене годували. Я знав, що мама голодна – і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом».

Зі срібною медаллю закінчив школу в 16 років й поїхав подавати документи на журналістику в Київ. Проте йому відмовили через вік.

Із червоним дипломом закінчив об’єднаний історико-філологічний факультет педагогічного інституту в тоді Сталіно, а нині – Донецьку.

Не мав фаланги безіменного пальця на лівій руці. Втратив її внаслідок нещасного випадку, що трапився із ним під час служби в армії.

Працював учителем української мови та літератури у Горілвці на Донеччині. «На Донбасі читати українську мову в російській школі – одне недоумство, - писав у листі до Андрія Малишка. - Одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків … Обов’язково – німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної…. Я вважаю, що доля Донбасу – це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи. Як же можна миритися з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже нас – за 40 мільйонів…»

Трудився також на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні та метро.

Любив філармонію й театр.

Просив верховну раду срср позбавити його радянського громадянтсва.

Відкрито захищав політв’язнів.

Волонтерив. За кілька днів до першого арешту, який стався 12 січня 1972-го, спільно з друзями-письменниками ходили різдвяним вертепом у Львові. Так вони протестували проти політики заборони українських національних традицій й збирали гроші для допомоги політв’язням та їхнім рідним. За пару днів усіх 19 колядників енкаведисти заарешутвали.

Був поранений у камері заточкою. Відкрилася кровотеча. Медичну допомогу йому не надавали, аж поки в сусідній, жіночі, зоні Ірина Калинець та Надія Світлична не оголосили голодування. Тільки після цього вмираючому прислали лікаря. Поетові видалили дві третини шлунка. «Мені вшили зеківський шлунок, він тільки баланду приймає», - жартував згодом з цього приводу.

По суті, був першим українським блогером. Писав так звані таборові «блоги», в яких виливав роздуми про життя та ділився історіями людей, які разом із ним відбували покарання. А щоб наглядачі не помітили їх, писав дрібним почерком на тонких смужках технічного паперу.

10 січня 1983-го отримав рік камери-одиночки зі зниженням норми харчування за те, що в «Самвидаві» вийшли його нотатки «З таборового зошита». До речі, вони складалися зі 16 нотаток, які на собі змогла дивом винести дружина литовського політв’язня Баліса Гаяускаса Ірена.

Відмовився розмовляти з рідними російською. Тому останнє побачення з дружиною, сином та сестрою в таборі біля села Кучино в Пермській області зірвали конвоїри.

Наприкінці серпня 1985-го отримав покарання карцером за те, що читаючи книгу в камері, обперся рукою об нари. На знак протесту оголосив сухе голодування, а в ніч з 3 на 4 вересня помер. За офіційними даними – від зупинки серця, за неофіційними джерелами – від переохолодження.

Навіть після смерті змушений був відбути повний термін ув’язнення. Дружині заборонили похоронити його. Лише в 1989-му рідні змогли перевезти його прах в Україну.

Дані й фото - з відкритих джерел.