Пекельна Хоругва, або Різдво Козацьке 

Вінниця, кінотеатр "Родина" з 23 по 29 січня 2020 року.

  Фільм-казку знято на основі книги українського казкаря і сценариста Сашка Лірника «Про старого козака, різдвяного чорта, чотири роги і козацький рід». У сюжеті фантазійно поєднані ангели і чорти, рай і пекло, домовики і ворожки, а також підземелля, показуючи глядачеві розмаїту нечисть з давніх українських сказань та легенд. У цьому світі все балансує між світлом і темрявою. У цій казці герої потрапляють у часи Запорізької Січі— вольності українських козаків, які відчайдушно і сміливо захищати рідну Україну-Гетьманщину та не боялися ні чортів, ні смерті, були сміливими і мужніми.

  Паралельно у фільмі розкривається тема цінностей на прикладі української родини, де головні герої козак Михтод та його дружина Одарка, виховували сина — молодого козака Семена (Григорій Бакланов). Як батьківська підтримка і віра та материнська любов дають людині силу і наснагу для вирішення життєвих негараздів. За сюжетом, головний персонаж — козак Семен потрапив у пастку до рук чорта, котрий хотів його обдурити і вбити. Втім, він не втратив надії і віри в те, що вибереться з лап нечистої сили. 

 

Щедрування, колядування, засівання, віншування! 

  Під час новорічно-різдвяних подій найважливіше не лише гучно відзначити свята, але й зберегти, примножити та продовжити давні звичаї наших предків. 

 Згідно польових досліджень методиста відділу українознавства Бегас Ніни Олександрівни було проведено понад 30 заходів з методичними рекомендаціями, розробками сценаріїв, записами давніх колядок та щедрівок та впроваджено в міські, районі та обласні рівні. 

  Давні пісні календарної обрядовості вийшли друком у збірці "Автентичні колядки та щедрівки" (тираж 500 примірників), цьогоріч із оновленням та доповненням.

  Одну із них можна прослухати за посиланням. Щедрівка, записана у Донецькій області, Словянського району: "Защебетала, гей ластівонька" у виконанні вокального ансамблю "Оберіг": 

https://www.youtube.com/watch?fbclid=IwAR06j2snTHiREZqTQbwjkJdkujEBTO9582GCvyOu09bOTO7u_Z4USk20Tp8&v=xQqzIAPP_ZY&app=desktop

  Участь у різноманітних заходах новорічно-різдвяного циклу брали також ГО "ВІА Оберіг", Школа козацького гарту ім. Данила Нечая, ГО "Молода Подільська Січ".

Фільм, знятий за сценарієм та ідеями методиста відділу українознавства Бегас Н.О можна переглянути за посиланням:
"Козацька коляда":

 https://www.youtube.com/watch?v=brdIwCS1Swc

Науково-практична конференція у рамках Стусівських читань «Слово поета: від земного до вічного» (до 82-ї річниці від дня народження українського поета, Героя України Василя Стуса)

  У Вінницькій ОУНБ ім. К. А. Тімірязєва у рамках Стусівських читань відбулася науково-практична конференція «Слово поета: від земного до вічного», присвячена 82-й річниці від дня народження українського поета, Героя України Василя Стуса. Такий формат наукових зустрічей дав можливість поділитись результатами досліджень та творчими знахідками, та ще раз нагадати про актуальність і цінність творчого спадку Василя Стуса.
  На початку, за традицією, запалили свічку пам’яті Василю Стусу. Цю почесну місію виконала директор бібліотеки ім. К.А. Тімірязєва, Сеник Лариса Борисівна. Відкрила науково-практичну конференцію Людмила Станіславенко, депутат Вінницької обласної Ради, голова постійної комісії з питань освіти, культури, сім'ї та молоді, спорту і туризму, духовності та історичної спадщини. Долучився до цьогорічних Стусівських читань Богдан Галайко, начальник Центрального міжрегіонального відділу Управління реалізації політики національної пам’яті в регіонах Українського інституту національної пам’яті, Модерував конференцію Віктор Крупка, поет, літературознавець, член НСПУ, кандидат філологічних наук, старший викладач кафедри української літератури факультету філології й журналістики імені М. Стельмаха ВДПУ імені Михайла Коцюбинського.
   На конференції було представлено 6 доповідей науковців ВДПУ імені Михайла Коцюбинського та Донецького національного університету імені Василя Стуса. А саме: Ольги Коляструк «Василь Стус – знайомство і пізнання особистості (за спогадами з вузького кола)», Ольги Пуніної «Оборонна система Василя Стуса: етика і творчий процес», Михайла Жиліна «Польське стусознавство», Ніни Поляруш «Василь Стус у житті Михайлини Коцюбинської», Вікторії Ткаченко «Василь Стус крізь призму епістолярної спадщини» та Ірини Зелененької «Флористичні образи-символи України в поезії дисидентів».
   Серед запрошенх гостей були представники відділу українознавства: начальник відділу - Лазаренко І.В., метолдист - Бегас Н.О., громадські активісти, студенти, науковці.Слід відзначити, що з кожним роком зала обласної бібліотеки стає все тіснішою через наповненість бажючих відвідати захід, присвячений В. Стусу.  

    По завершенні наукової частини конференції творча молодь Вінниччини прочитала поезії Василя Стуса: «Терпи, терпи – терпець тебе шліфує…» – Юлія Ніколіна, «Мені здається, що живу не я…» – Віталіна Регульська, «Вечірній сон. І спогади. І дощ» – Олександра Деревенко, «Тільки тобою білий святиться світ…» – Анжеліка Кулик, «У цьому полі, синьому, як льон…» і «Як добре те, що смерті не боюсь я…» – Катерина Матвійчук.
   Всіх присутніх науково-практичної конференції віншували колядками та щедрівками Подільський камерний хор «Леонтович-капелла» Вінницької обласної філармонії імені М. Д. Леонтовича (керівник Ольга Бабошина) та Вінницький фольклорний гурт «Свято» (керівник Надія Ляшко).

«Ті, що роблять те, чого «не можна»: до 85-річчя Василя Симоненка

«Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частку історії України», - писав про поета Євген Сверстюк. Він був першим паростком хрущовської відлиги і першою жертвою системи, яка панічно боялася мислячих людей. «І як же ненавиділи його поезію, його пам’ять сталіністи, які за часів Брежнєва здобувалися-таки на реванш за удар, завданий їм на XX з’їзді КПРС. Не вмер би Василь Симоненко – його б вони загнали туди, куди загнали Василя Стуса, чи Івана Світличного, чи Євгена Сверстюка, чи Івана Дзюбу, чи Олеся Бердника, чи багатьох інших. Чи загнали б у петлю, як Григора Тютюнника або Віктора Близнеця, у загибель від горілки, як Станіслава Шумицького, Валерія Юр’єва, Василя Бондаря... Вони б знайшли спосіб розквитатися із ним. Але – і в цьому я непохитно впевнений – не змусили б його відмовитися від свого «Я», – так характеризував ту епоху Святослав Тельнюк.

Череп замість м‘яча

Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Виростав без батька. За словами Олеся Гончара, «його дитинство чуло ридання матерів, що божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти – ці найбезневинніші жертви війни».

Після закінчення сільської школи Симоненко вступає на факультет журналістики Київського державного університету імені Шевченка. Після отримання диплома працює в редакціях газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», «Робітнича газета». Якраз на цей час припадає початок «відлиги», а за тим і пожвавлення культурного та громадського життя.

Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді, учасниками якого були Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах.

Саме з ініціативи Клубу розпочався пошук місць масового захоронення жертв сталінських репресій. Василь Симоненко з колегами долучився до збору свідчень про трагедію, особисто об’їздив околиці Києва, шукаючи свідків. Тоді вперше було відкрито місця таємних масових поховань на Лук’янівському та Васильківському кладовищах,  у Київських лісах.

Величезне враження на Симоненка справив випадок, коли на галявині Биківнянського лісу він побачив хлопчаків, які грали у футбол. За м’яча їм слугував... череп із діркою в потилиці. Ще два черепи позначали лінію воріт... Про це згадував у своєму щоденнику Лесь Танюк, який з Аллою Горською та Симоненком теж приїхав до Биківні. Після цього Василь разом із іншими членами Клубу складає і надсилає до Київської міської ради Меморандум із вимогою оприлюднити місця масових поховань і перетворити їх у національні місця скорботи та пам’яті. Такого зухвальства система простити не змогла – за Симоненком встановлюється нагляд.

 «У мене Україна одна. Якщо автор знає іншу – хай скаже»

Писати вірші Василь Симоненко почав ще в студентські роки, однак довго тримав їх у шухляді. Фактично, улюбленцем молоді він став у 1962 році (за півтора роки до смерті) після виходу першої збірки віршів «Тиша і грім». Він не дожив три тижні до свого 29-ліття.

Його поезії, які допускалися до друку, коригувалися, «приводилися до норми». Не так давно стало відомо, що «офіційні» рядки відомої поезії «Любове грізна! Світла моя муко! Комуністична радосте моя!» в авторському варіанті звучали по-іншому: «Любове світла! Чорна моя муко! І радосте безрадісна моя!». І це не єдиний випадок цензорської «допомоги».

Показовим є і випадок, про який згадує Євген Сверстюк. Під час творчої зустрічі в Черкаському педінституті на сцену надійшла записка: «Яку це Ви самостійну Україну маєте на увазі, коли пишете: «Хай мовчать Америки й Росії... », «Маю я святе синівське право з матір’ю побуть на самоті». Василь спокійно i наче недбало прочитав цю записку й сказав: «У мене Україна одна. Якщо автор запитання знає другу – хай скаже. Будемо вибирати». «Йому платили чистою монетою за ту повноту щирості, яка була, по суті, недозволеною відвертістю в ритуалі маскараду й узвичаєного фальшу», –  констатує Сверстюк.

Біля батьківської хати

 Влітку 1962 року Симоненка заарештовують. «На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула банальна суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення», – так описує події колега Симоненка, журналіст Олекса Мусієнко.

 Наступного дня «обробленого» Симоненка колеги розшукали в камері затримання лінійного відділення міліції аж у містечку Сміла, що за 30 кілометрів від обласного центру. В машині Василь показував синці, розповідав, як його били, скаржився, що «ніби щось обірвалось усередині». Саме після цієї «зустрічі з владою» в Симоненка починаються проблеми з нирками, що й стали причиною смерті. Завзятих «охоронців порядку», звісно, ніхто не шукав.

 «Я проллюся крапелькою крові на твоє священне знамено»

 «Зі смертю поета пробуджувалася національна свідомість багатьох сучасників. Парадоксально, але Симоненкова смерть народжувала  віру в завтрашнє України», –  говорить Євген Сверстюк. Під час похорону до рук друзів поета потрапляють його щоденники й архів. Там же опиняється і чи не єдиний запис віршів Симоненка в авторському виконанні, зроблений Іваном Світличним в останній приїзд поета до Києва. Згодом Петро Засенко їде до мами Симоненка і переписує неопубліковані вірші, які включає до збірки вибраних поезій 1967 року, яка так і не побачила світ. Після цього Симоненко в Україні не видаватиметься 15 років, а до інших поетів одразу ж після смерті першими приходять «літературознавці в погонах», які перевіряють рукописи і вилучають звідти все сумнівне.

1965-го року в Мюнхені у журналі «Сучасність» виходять поезії Симоненка разом із фрагментами його щоденника під назвою «Окрайці думок», а також його збірочка «Берег чекань». Ця невеличка книжечка мала ефект бомби: Симоненка переписували, цитували, про нього говорили по радіо, писали в пресі. «Ми настільки були враженими силою його віршів, що назвали видавництво «Смолоскип» імені Василя Симоненка. Ми не підозрювали, що в Україні можлива така творчість», –  згадує директор видавництва Осип Зінкевич.

Система миттєво відреагувала на розголос, який отримала поезія і думки Симоненка за кордоном. В газеті «Радянська Україна» з’являється «покаянний» лист мами Симоненка. «Ой, які недобрі люди... Та там же моїх слів лише третина. Решту подописували, – жалілася вона потім Петрові Засенку. – Соромно перед Васею.  Він на несправедливість страшно обурювався. Вночі проснуся та й розказую йому про все... А потім увімкну приймача, послухаю його голос аж із Америки – часто передають – та так, наче набалакаюся із ним...».

У 1965 році Симоненка висунули на Шевченківську премію. Однак, тоді, ще задовго до оголошення результатів за словами Малишка, ця премія уже «лежала в кишені орденоносця і орденопросця Бажана». Симоненко отримав Шевченківську лише через 30 років, уже в Незалежній Україні. Посмертно.

Вшанування пам'яті великого лицаря правди і свободи, українського поета, перекладача, прозаїка, літературознавця, правозахисника, Героя України та випускника Донецького національного університету імені Василя Стуса - Василя Семеновича Стуса.

Традиційними стали вшанування великого українського поета, перекладача, прозаїка, літературознавця, правозахисника, Героя України Василя Стуса. Серед присутніх - викладачі Донецького національного університету імені Василя Стуса, працівники Вінницької ОУНБ  ім. К.А.Тімірязєва, працівники Вінницької академії неперервної освіти, представники Вінницького обласного молодіжного центру "Квадрат" та небайдужі вінничани , які в морозний святковий день 6 січня  прийшли віддати шану ВЕЛИКОМУ УКРАЇНЦЮ!

Зі словами гордості та пошани за земляка, який так символічно поєднав центр і схід України, розпочав вшанування завідувач відділу українознавства Вінницької академії неперервної освіти Володимир Іванович Лазаренко, який нагадав усім присутнім про постійну боротьбу Василя Стуса проти системи, про той переламний момент в житті Стуса, коли  він 4 вересня 1965 перед прем’єрою кінофільму С.Параджанова "Тіні забутих предків" в київському кінотеатрі "Україна" підтримав протест І.Дзюби щодо арештів у колі української інтелігенції, за що 20 вересня 1965 був відрахований з аспірантури. Постійні переслідування, «випадкові» вбивства й арешти однодумців стали для Василя Стуса ще більшим підґрунтям для спротиву радянській системі. 12 січня 1972 року він заарештований разом з ін. укр. літераторами-правозахисниками: І.Світличним, Є.Сверстюком, Ігорем та Іриною Калинцями та ін. 7 вересня 1972 Василя Стуса  засуджено до 5-ти років ув’язнення та 3-х років заслання ("за антирадянську агітацію і пропаганду).

Продовжив захід декан філологічного факультету Донецького національного університету імені Василя Стуса , доктор філологічних наук,  професор, завідувач кафедри загального та прикладного мовознавства й слов’янської філології  Анатолій Панасович Загнітко, який наголосив: "Стус приїхав до нашого університету та приніс у нього український незламний дух, який вже в наш час викладачі та студенти привезли з собою до Вінниці..."

Кандидат філологічних наук, доцент кафедри теорії та історії української і світової літератури філологічного факультету Ольга Пуніна згадала про останні листи поета, в тому числі , й листи до матері. В останньому листі Василь Стус просив матір написати йому улюблену колядку «Добрий вечір тобі ,пане господарю» з тією кінцівкою, де згадується славна Україна!

Доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри всесвітньої історії та археології факультету історії та міжнародних відносин Роман Литвиненко говорив про Василя Стуса як про людину, яка є символом українського Донбасу, людину, яка інтегрує українську націю та дає усвідомити національну ідею, людину яка вчить бути вірною своєму народові, вчить бути Людиною справжньою.

Працівниця бібліотеки Галина Слотюк подякувала всім та запросила до участі в науково-практичній конференції у рамках Стусівських читань «Слово поета: від земного до вічного» , яка відбудеться 16 січня о 14.00 у Вінницькій обласній універсальній науковій бібліотеці ім. К.А.Тімірязєва.

Учасники заходу заспівали улюблену колядку Василя Стуса «Добрий вечір тобі, пане господарю!»

Декан філологічного факультету Донецького національного університету імені Василя Стуса , доктор філологічних наук,  професор, завідувач кафедри загального та прикладного мовознавства й слов’янської філології  Анатолій Панасович Загнітко поставив усім дуже цікаве риторичне питання: «Оці наші вшанування потрібні нам чи Стусу?!» й коли ми збагнемо те, що це потрібно саме нам, тоді Стус буде для нас взірцем у будь-якій життєвій ситуації.

СЛАВА УКРАЇНІ!!!  СЛАВА ЇЇ ГЕРОЯМ!!!

ЗАВІДУВАЧ ВІДДІЛУ УКРАЇНОЗНАВСТВА        ВОЛОДИМИР ЛАЗАРЕНКО

1 січня 1919 року Директорія УНР проголосила автокефалію Православної Церкви в УНР

1 січня 1919 року Директорія УНР на чолі з Симоном Петлюрою урядовим законом проголосила автокефалію Православної Церкви в Українській Народній Республіці. Міністром культів і віросповідань був Іван Липа.

Закон «Про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви» визначав, що Верховна церковна влада в Україні позбавляється будь-якої залежності від Всеросійського Патріарха і переходить до Всеукраїнського церковного собору.

Між соборами справами церкви має займатися незалежний від Всеросійського патріарха Український церковний Синод, який складатиметься із двох єпископів, одного протоієрея, одного священика, одного диякона, одного священика від військового відомства та трьох мирян. До компетенції Святого Синоду належать справи релігії, адміністрації, матеріального постачання, навчання, перевірки та судів.

Іван Липа, міністр культів та віросповідань в уряді Петлюри

На засіданнях Святого Синоду мав бути присутній представник уряду, чиїм обов’язком був нагляд за дотриманням законів держави, впровадження рішень Синоду, що не порушують інтересів Республіки.

Усі витрати на утримання урядового складу Автокефальної Української Церкви покладалися на Державну Скарбницю.

Закон «Про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви» став одним із перших законодавчих актів Директорії після прибуття до Києва. Він став серйозним поштовхом для розвитку процесів створення української національної православної церкви і позбавлення її впливу РПЦ, які розпочалися після лютневої революції 1917 року. Головних противників автокефалії — Київського митрополита Антонія (Храповицького), який замінив розстріляного більшовиками митрополита Володимира (Рождественського), та архієпископа Волинського Євлогія – було заарештовано і вислано до Василіянського монастиря у Галичині.

Учасники Першого Собору УАПЦ на чолі з митрополитом Василем Липківським

Міністр культів та віросповідань в уряді Петлюри Іван Липа розпочав підготовку до нового Всеукраїнського Православного Церковного Собору. Але реалізувати ці плани не вдалося: уже наприкінці січня – на початку лютого 1919 року влада Директорії залишила Київ. Лише в жовтні 1921 року Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор проголосив створення Української Автокефальної Православної Церкви і обрав її митрополитом Василя Липківського.

Збройні сили України бажають веселих свят | "Щедрик" від тих, хто захищає Різдво

Лиш одна пісня у світі асоціюється 100-відсотково з новорічними святами – це "Щедрик". Немає жодної людини, яка не могла б наспівати перші ноти цієї пісні.
А як щодо "Щедрика" на передовій. Який у наших військових різдвяний настрій? Нагадайте собі про тих, хто захищає ваше мирне святкування Різдва та Нового року.
"Щедрик" Миколи Леонтовича у виконанні Національного президентського оркестру.

https://www.facebook.com/ctrs.mou/videos/1068903026776800/

Регіональний Собор на тему: "Еміграція, поселення і глобальна єдність УГКЦ"

28 грудня 2019 року у Вінниці пройшов Регіональний Собор на тему: "Еміграція, поселення і глобальна єдність УГКЦ", у храмі Покрова Пресвятої Богородиці, УГКЦ, в якому взяли участь духовенство та миряни Вінницького та Барського Протопресвітерств УГКЦ, серед присутніх була методист відділу українознавства КВНЗ "ВАНО" Олена Козаченко.

Найперше, доповіді:
Отець Роман Ільницький, референт Пасторально-міграційного відділу УГКЦ, нагадав, що у 2008 році Блаженніший Любомир Гузар створив Пасторально-місійний відділ УГКЦ, мета якого підтримувати контакти з українцями у міграції.

За словами отця Романа, наразі у 50-ти країнах світу є громади УГКЦ, хоча не в усіх місцях є єпархії - десь правлять служби тільки на великі свята, десь священники приїжджають лише на запрошення.

Отець Роман також навів деякі дані щодо кількості парафій у Європі та Близькому Сході, наприклад: у Португалії їх десять, у Латвії, Литві та Естонії - по одному священнику служать, на Кіпрі і в Молдові є дві громади, в Грузії лише формується громада; в Австрії та Чехії по вісім священників, у Казахстані - дев'ять священників, в Ізраїлі є два отці на вісім спільнот, в ОАЕ - один священник, в Туреччині та Лівані - по одному священнику і лише на свята.

Варто зазначити, що значними спільноти української греко-католицької церкви є в Італії - там служать 120 священників, та в Іспанії - в країні 30 парафій.

В Росії залишилось лише два священики, хоча до початку війни на сході України їх було значно більше. Причина такого скорочення українського духовенства - переслідування: когось висилали, хтось самостійно покидав парафії через постійний тиск влади.

Наразі ведуться переговори з Південно-Африканською Республікою (ПАР) щодо заснування там місцевого осередку УГКЦ. Наразі в цій країні є "Пласт" та українська школа.

За словами отця Романа, в наступному році планується створення місійного інституту УГКЦ для служіння в тих країнах, де немає ієрархічної структури УГКЦ. Крім того, значна увага будет приділятися розвитку спільнот в цих країнах. А ще там будуть проводити "місійні вишколи для мирян".

Під час пленарного засідання участникам Собору представили три коротких відео, серед яких був фільм про спільноту у Караганді (Казахстані). Ще за радянських часів із Західної України до Казахстану було вислано близько 70 тис. українців - патріотів. Люди працювали у таборах - багато хто помер від хвороб, каторжної роботи. На місці масових поховань висланих українців спорудили меморіал.

Ще одне відео було присвячене словам Блаженнішого Святослава, які він промовив на форумі мігрантів із Центральної та Західної Європи, що проходив в іспанськму місті Фатіма. Блаженніший відзначив, що насамперед треба керуватися правилом: інтеграція, але не асиміляція. Це означає, що українці в країнах, які їх приймають, повинні прагнути до повноцінної участі в суспільному, культурному, політичному житті, одночасно плекаючи свою національну та культурну ідентичність.

Присутній на Соборі отець Василь Чудійович, канцлер Київської Архиєпархії, окреслив кілька векторів глобальності Церкви.

Далі на Соборі виступила Олена Козаченко, вимушена переселенка з Донецька. За її словами, в Україні станом на 2 січня 2019 року на обліку перебувають 1 млн 512 тис. 435 внутрішньо переміщених осіб з Донбасу та Криму. Безпосередньо на Вінниччині мешкають понад 11 тисяч переселенців.

"Ми є переселенцями з Донецька, які знайшли прихисток в церкві Покрова Пресвятої Богородиці в місті Вінниці. Вперше дізналася про УГКЦ у 1992 році, коли мій хресний батько, мамин брат, став священиком УГКЦ та отримав парафію на сході України в селі Роздолівка Бахмутського району Донецької області. Це було поселення, до якого в 1951 році переселили бойків... Ці люди зберегли свої традиції. Вперше я побачила різдвяні вертепи, великодні та Зелені свята. Основною й найбільшою цінністю УГКЦ є збереженння традицій українського народу, незважаючи ні на відстань, ні на війну, ні на важкі умови перебування українців за кордоном", -говорить методист відділу українознавства Олена Козаченко.

На Соборі йшлося про те, що глобальність Церкви починається з парафії, і кожен має бути служителем єдності, адже єдність у Христі.

Цікавою та плідною була, опісля, праця в групах та опрацювання резолюцій Собору.

Нагадаємо, що цей Собор є підготовчим до Патріаршого Собору УГКЦ та Синоду Єпископів УГКЦ, які відбудуться наступного року. Тема Патріаршого Собору УГКЦ — "Еміграція, поселення і глобальна єдність Української греко-католицької церкви". Гаслом Собору буде фраза - "Церква є завжди і всюди з тобою".

ЗАВІДУВАЧ ВІДДІЛУ УКРАЇНОЗНАВСТВА        ВОЛОДИМИР ЛАЗАРЕНКО