1932 – ухвалено закон «про п’ять колосків»

1932, 7 серпня – з’явилася спільна постанова Центрального виконавчого комітету і Ради народних комісарів СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації за зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», відомий у народі як закон «про п’ять колосків». Авторство постанови приписують особисто Сталіну.

Внаслідок злочинної політики «колективізації», яка почалася ще в середині 20-х, людей позбавили права власності на землю. Паралельно розкручувався маховик так званого «розкуркулення», спрямованого на знищення всіх, хто саботував вступ до колгоспів. За кілька років колгоспників перетворили на рабів у найгірших традиціях кріпосного права, що, зрештою, завершилося Голодомором-геноцидом 1932-1933 років.

Постанова, надрукована в газеті "За соціалістичне постачання"

Сумнозвісний закон «про п’ять колосків» став передвісником Голодомору. Він передбачав за розкрадання колгоспного майна (а таким вважалися навіть кілька колосків, які перезимували під снігом на полі) розстріл на місці та конфіскацію майна. За наявності пом’якшувальних обставин покарання передбачало 10 років ув’язнення в таборах. Амністія заборонялася. І це при тому, що за тодішнім законодавством навіть навмисне убивство каралося ув’язненням до 10 років. А за крадіжку чужого майна давали до трьох місяців примусових робіт.

Існувала також таємна інструкція (від 13 вересня 1932 р.) до постанови про порядок застосування положень. Зокрема, ставилося завдання щодо «куркулів» застосовувати лише розстрільні статті. Хоча аналіз кримінальних справ засвідчує, що 83% засуджених становила селянська біднота.

Закон «про п’ять колосків» не мав прецедентів у світовій історії. В тогочасних умовах він фактично забороняв людям розпоряджатися їжею. Українці опинилися у смертельній пастці: фантастичні плани хлібоздачі (а простіше – плани конфіскації зерна) прирікали селян на голодну смерть. Будь-які спроби врятуватися і приховати продукти загрожували конфіскацією всього їстівного (за невиконання хлібоздачі) або розстрілом.

"Продзагони" забирали у селян не лише хліб, але будь-які продукти

У містах заборонялося продавати хліб селянам. Їх не наймали на роботу на промислові підприємства, їм забороняли переходити або переїжджати в Росію. Загороджувальні загони на кордонах із Польщею та Румунією розстрілювали втікачів. Українські села наповнилися партійними активістами та «буксирними бригадами» для обшуків і конфіскації харчів. Почали з’являтися «чорні дошки». Так було запущено механізм масового вбивства українських селян штучно спланованим голодом. Водночас підрозділи ДПУ провели масштабну кампанію «очищення» України від «петлюрівців» і «українських націоналістів» – в Україні у 1933 р. було арештовано більше людей, ніж у часи Великого терору.

За інформацією, оприлюдненою в 1988 році радянською газетою «Правда», за неповні п’ять місяців після прийняття Закону «про п’ять колосків», за його статтями було засуджено 54 645 осіб. З них 2110 – до страти. Карали і дітей, які намагалися знайти хоч якусь їжу.

Будь-яка згадка про Голодомор знищувалася

Закон діяв до 1947-го, за ними засуджували людей також під час голоду 1946-1947 років. Хоча пік застосування кривавого закону припав саме на 1932-1933 роки.

Як наслідок, жертвами Голодомору-геноциду 1932-1933 років стали кілька мільйонів українців. Тоді як СРСР продовжував експортувати зерно за кордон (у 1932-му – 1,73 млн. тонн, у 1933-му – 1,68 млн. тонн; у наступні роки більший показник було досягнуто лише в 1938-му). Цього цілком би вистачило, аби нагодувати всіх голодуючих. До всього, купи зерна і картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, нерідко гнили просто неба.

У Києві відкрилась виставка присвячена історії та культурі Криму

5 серпня 2020 року у Києві відкрилася виставка «Подорож невідомим Кримом». Розміщена вона у сквері №3 на Контрактовій площі, де відтепер розташовані нові виставкові конструкції Українського інституту національної пам’яті.

Виставка розповідає про маловідомих діячів кримськотатарської культури, татарські міста та поселення, які ми звикли сприймати як суто «російські та радянські», та про унікальне кримськотатарське мистецтво.

Експозиція стала ініціативою ГО «Егрідал», яку підтримав Інститут. Громадська організація  «Егрідал» створена 15 березня 2019 року. Її метою є зміцнення і розвиток дружніх міжнаціональних відносин, культурна дипломатія. «Егрідал» активно займається правовим, культурним та соціальним захистом  кримськотатарського та інших народів Криму. Громадська організація неодноразово проводила та брала участь в освітніх заходах, конференціях, семінарах, форумах, інших культурних та освітніх подіях.

Виставка складається із 20 банерів, візуально розділених на дві частини. Одна з них присвячена біографії відомих кримськотатарських письменників, поетів та державних діячів, а інша – історії населених пунктів, пов’язаних з ними.

Так, виставка знайомить нас із постатями організаторів першого Курултаю Номана Челебіджіхана та Джафера Сейдамета, просвітника Ісмаїла Гаспринського, письменників Усеїна Шаміля Тохтаргази, Бекіра Чобан-заде, Шевкія Бекторе, Дженгіза Дагджі, драматурга Умера Іпчі та інших діячів кримськотатарської культури.

Окремі банери присвячені традиціям кримськотатарського народу: побуту, одягу, народним ремеслам, родовому знаку ханів Гереїв – тамзі, яка зображена на кримськотатарському прапорі.

Особливістю виставки є той факт, що вона знайомить нас із історичними назвами добре відомих населених пунктів Криму. Так, тут є спогад про середньовічну Кафу, яку ми знаємо як Феодосію, знаменитий Гьозлев (Євпаторію) - єдине місто, що зберегло середньовічну забудову, історичні Карасубазар, Бахчисарай, Кизилташ, Авджикой, Коккоз, Гурзуф

«Український та кримськотатарський народи єдині в плані боротьби за відновлення суверенітету, повернення Криму, захисту прав людини на тимчасово окупованих територіях. Це надзвичайно важлива єдність, яка робить нас сильнішими, дає не забути про цю агресію вчинену нашими сусідами, але окрім цієї єдності нам не можна забувати про діалог культур, про поглиблення наших зв`язків. Нам потрібно відкривати один одного. Нашим обом народам потрібно знати, наскільки глибоко сплітається наше коріння. Ця виставка – один з кроків цьому напрямку», – заявив голова Українського інституту національної пам`яті Антон Дробович. 

Також пан Антон подякував Київській міській та Подільській районній державним адміністраціям та Зеленбуду Подільського району за можливість демонстрації виставки на Контрактовій площі. Адже це нова виставкова локація Інституту. Одна така локація уже більше двох років існує біля Головпошти на Хрещатику, а ця стала другою виставковою локацією в столиці. Також він закликав слідкувати за оновленнями виставок Інституту на Контрактовій площі. 

«Будь-яка візуалізація історії, у даному випадку Криму та кримськотатарського народу, більш зрозуміла для людей. Така форма є ефективною. Хоча, зрозуміло, що, щоб пізнати історію і Криму і кримськотатарського народу треба звертатись до багатьох й останнім часом об'єктивно написаних досліджень. Встановлення цією виставки в такому місці — це підтвердження того, що громадяни України цікавляться Кримом. Що вони також, як і кримські татари, впевнені, що відновиться державний суверенітет над Кримським півостровом», – наголосив голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров. 

Він додав, що «коли нас хтось хоче "підім'яти під себе", то вони дають своє трактування історії. Намагаються змінити знання про нас самих. Позбавити нас колективної пам'яті. Те, чим зараз займаються українські історики, зокрема Інститут національної пам'яті, громадські організації — це дуже важливо, щоб ми дивились на свою історію власними очима». 

Виставка триватиме до 26 серпня.

Вийшла друком книга про українських в'язнів нацистського концтабору Маутгаузен

За підтримки Українського інституту національної пам'яті світ побачила книга «В'язні з України в концтаборі Маутгаузен: історія та пам'ять». Це найґрунтовніше дослідження присвячене українським в'язням одного з найстрашніших нацистських концтаборів «Маутгаузен».

«Надзвичайна книга, яка повертає пам'ять про понад 20 тис. вихідців з України в цьому таборі: їхнє життя і побут, стратегії виживання і спротив, повстання радянських офіцерів і "Мюльфіртельське полювання на зайців" і багато іншого», — розповів начальник наукового управління Українського інститут національної пам'яті Ярослав Файзулін.

Упорядниками видання стали докторантка Інституту сучасної історії Віденського університету Руслана Берндл, австрійський історик, автор двох монографій про «Маутгаузен», доктор Маттіас Кальтенбруннер та кандидатка історичних наук, співробітниці Інституту історії НАН Тетяна Пастушенко.

У книзі представлені результати дослідження архівних матеріалів, які розкривають тему перебування в цьому концтаборі понад 20 тисяч чоловіків та жінок з України. Дослідження Маттіаса Кальтенбруннера присвячене унікальному випадку – повстанню радянських офіцерів у 20-му блоці «Маутгаузена», їх втечі та повоєнній історії формування оповіді про ці події тими, хто вижив. У книзі використані фотографії з Федерального архіву в Берліні.

Основний зміст складають інтерв’ю з колишніми в’язнями, записані спеціально для цього видання, а також під час різних дослідницьких проєктів, зокрема з архіву Меморіального музею концтабору «Маутгаузен», Архіву усної історії «Та сторона» Міжнародного товариства «Меморіал» (Москва). Публікуються також біографії радянських військовополонених, які реконструювали їх рідні. Книга розрахована на широке коло читачів.

Книга вийшла друком завдяки співпраці Українського інституту національної пам'яті, Інституту історії України НАН України, Посольства України в Республіці Австрія, а також з підтримки Міжнародного комітету колишніх в’язнів концтабору «Маутгаузен», Української організації борців антифашистського опору та Національного меморіального комплексу «Висота маршала І.С. Конєва».

Інформація про офіційну презентацію книги з'явиться незабаром.

Ознайомитись з електронною версією видання можна за посиланням.

30 липня 2014 року визволено Авдіївку (Донецька область) частинами 93-ї ОМБр та «Правим сектором».

Українські військові обійшли позиції бойовиків та атакували ворога з боку об’їзної. Ввечері наступного дня, долаючи опір терористів, до Авдіївки зайшли бійці «Правого сектору». З боями вони дійшли до центру міста, зайняли виконком міської ради та управління міліції. Наступного дня сили АТО провели зачистку, остаточно визволивши від окупантів Авдіївку.

Олена Білозерська, ДУК «Правий сектор» / Українська добровольча армія, про штурм Авдіївки:

«...Далі Авдіївка була. Липень 2014 року. Заїжджали з поля, а вони в багатоповерхівках були, з автоматів-кулеметів наші машинки розстрілювали. Ми повискакували з машин і всі в «зеленку». Коли вже зайшли у місто, мені наказали зайняти позицію в кущі, щоб прикрити бійців, які заходили у вулицю. Я й не подумала навіть, що в кущику тебе не видно тим, хто спереду, а от тим, хто зверху, чудово видно. Ще не зорієнтувалася, куди стріляти, а вони вже почали прицільно по мені працювати. Вилізла з куща, засмучена дуже, що завдання провалила. А мені руку потисли, бо поки я вовтузилась у тому кущі, а сєпари намагалися мене пристрелити, два десятки хлопців зайшли до них поближче...».

«На службі Богу й Україні» – УІНП випустив ролик до 155-річчя митрополита Андрея Шептицького

29 липня відзначається 155 років від дня народження митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького. До цієї дати Український інститут національної пам’яті спільно з Bober Film Studio присвятив вихід нового проникливого відео в рамках циклу «Люди епохи». 

Андрей Шептицький є однією з найбагатогранніших постатей в українській історії. Польський граф, який став українським священником. Чернець, який умів заробляти гроші та вчив цьому українців. Багатій, який практично все до копійки віддавав на розвиток української церкви, науки, культури, патріотичне виховання молоді. Патріот, який все життя відстоював українську ідею, – і мав конфлікт з ОУН через неприйняття насильницьких методів боротьби за цю ідею. Людина, яка з християнським смиренням приймала усяку владу – і мала сміливість перечити сильним світу цього.

Водночас, складно знайти діяча, чий авторитет серед населення ще за життя був настільки беззаперечним. Навіть радянська система, яка з легкістю таврувала своїх опонентів «ворогами народу» і сотнями розстрілювала та знищувала в таборах, не наважилася зачепити митрополита Андрея. Зате пізніше кинула всі сили на його дискредитацію, виставляючи як «посібника нацистів» та відповідального за «злочини ОУН». У незалежній Україні історія митрополита Андрея Шептицького повертається в усій своїй силі та правді.

Завантажити цей та інші ролики з серії «Люди епохи» у високій якості можна тут.

Довідково

Роман Олександр Марія Шептицький народився 29 липня 1865 року в селі Прилбичі Яворівського повіту на Львівщині. Він походив з одного з найдавніших і найзаможніших українських боярських родів Галичини. Упродовж XVI–XVII століть вихідцями з роду Шептицьких були найвищі церковні ієрархи греко-католицької та римо-католицької церков – Варлаам Шептицький, єпископ у Львові; Атанасій і Лев Шептицькі, єпископи львівські, а пізніше києво-галицькі митрополити. Вони стали фундаторами собору святого Юра у Львові.

Роман здобув належну високому походженню освіту (в університетах Львова, Кракова, Вроцлава, Відня, Мюнхена). Отримав ступінь доктора права, теології та філософії. Майбутній митрополит пробував себе й на військовій службі, але через складне захворювання покинув її. За короткий час він пройшов усі щаблі духовної кар’єри: від складання перших чернечих обітниць та постригу, під час якого прийняв ім’я Андрей (1888 рік), до інтронізації на митрополичий престол у  1901 році.

Шептицький багато подорожував з духовною місією. Але де б він був – чи то в Італії, чи Великобританії, Бельгії, Канаді, чи США – завжди відстоював права українців. На початку Першої світової війни митрополита було ув’язнено. Роки вигнання у Російській імперії Шептицький використав для поширення ідей греко-католицької церкви. У Києві в 1917 році зустрівся з діячами Центральної Ради, а згодом тут же створив Генеральний вікаріат для Східної України. Того ж року він повернувся в Галичину.

Митрополита Андрея було обрано членом Національної Ради Західно-Української Народної Республіки, почесним президентом Української Національної Ради у Львові, а згодом – Всеукраїнської Національної Ради. Засуджуючи політику пацифікації в Галичині, Шептицький закликав польський уряд припинити репресії щодо українців, зупинити переслідування православних священників і руйнування православних церков. Він не залишився осторонь тих процесів, що відбувалися на підрадянській Україні. Разом з іншими єпископами різко засуджував Голодомор 1932–1933 років. Започаткував акцію зі збору допомоги для голодуючих на Наддніпрянщині. Радянський уряд від цієї допомоги відмовився.

У роки Другої світової війни Андрей Шептицький залишався духовним лідером українців. З його благословення 30 червня 1941 року проголошено Акт відновлення Української держави. Під час нацистської окупації митрополит врятував життя понад 200 євреям на Галичині, започаткувавши й очоливши кампанію з їх переховування за участю великої кількості духовенства УГКЦ. Його активна діяльність в роки війни допомогла багатьом пережити її страшні лиха. У пастирському посланні «Не убий» 1942 року Андрей Шептицький відкрито засудив різні форми вбивства та політику масового винищення. За екстремальних умов війни митрополит вважав пріоритетним захист людського життя.

Помер Андрей Шептицький 1 листопада 1944 року. Львів прощався зі своїм наставником п’ять днів. Похований був у крипті собору святого Юра.

Детальніше про життя і долю митрополита Андрея Шептицького можна прочитати за посиланням.

28 липня 2020 року – 1032 річниця Хрещення Київської Русі-України

День Хрещення Київської Русі-України  відзначається в Україні щорічно 28 липня — у день пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира. Як державне свято вперше встановлене в Україні в рамках святкування 1020-річчя Хрещення Київської Русі згідно з Указом Президента України від 25 липня 2008-го № 668/2008 «Про День хрещення Київської Русі-України».

Це свято відзначають у день Святого Володимира — одного із засновників і покровителів нашої державності. Для українців воно символізує спадкоємність тисячолітньої історії України, нації і держави. Це — символ неподільності Українського народу і його єдності навколо ідеї сильної держави і віри. Це символ соборності всіх українців і наших земель навколо рідної політичної й духовної столиці — Києва, єдності нашого державного і духовного начал.

На Русі про християнство знали задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були Аскольд і Дір. Правдивим є факт хрещення княгині Ольги у 958-му. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни є введення цієї релігії як державної у 988-990 роках.

Історики називають кілька причин, які спонукали князя Володимира Великого хрестити Русь

Це були конкретні політичні та економічні чинники. По-перше, об’єднання земель вимагало відмови від «племінних богів» і запровадження релігії за принципом «одна держава, один князь, один Бог». По-друге, це відкривало шлях приєднання до європейської спільноти, яка сповідувала християнство. По-третє, як вважав Володимир, прилучення до християнської віри стане поштовхом для розвитку культури, освіти, виховання високої моралі, поліпшення матеріального добробуту. На цьому, зокрема, наголошує у своїх творах український вчений і церковний діяч Іван Огієнко.

«Це був князь великого державного розуму, це був розумний та енергійний володар величезної могутньої держави, і вже тому йому постійно доводилося стикатися з представниками різних європейських тодішніх земель. Володимир наочно бачив культурну перевагу Заходу над культурою його держави, хоча б перевагу культури зовнішньої чи матеріальної; можливо, що й різні посли європейських держав, що шукали зближення з могутнім українським князем, самі не раз звертали увагу Володимира на цю вищість європейської культури. Руський князь бачив увесь блиск та пишноту грецьких царів, бачив їхню культуру, яка йому дуже імпонувала. Культурний розвиток власної держави, її добробут настирливо говорили Володимиру про те, що він мусить якнайбільше зблизитися із Заходом, з Європою, мусить пересадити в Україну цю європейську культуру. А найпершим ключем до всього цього було одне – християнство, зміна старої віри на нову, охрещення».

Отже, Русь, прийнявши християнство, змогла наблизитися до надбань європейської культури, тим самим поглиблюючи і розвиваючи власну.

Християнство робило людину носієм нової моралі, заснованої на культурі совісті, яка витікає з євангельських заповідей

І дійсно-таки, як стверджують історики, християнство справило потужний вплив і на становлення Давньоруської держави. Саме церква як надрегіональний інститут підтримувала населення різних земель Русі, виховувала усвідомлення спільної релігійної приналежності та політичного підданства, а отже, під час роздрібненості руських князівств виступала головним фактором консолідації. До того ж, церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів із новими моделями управління, стала головним поширювачем писемної культури. За літопиcoм, початок шкільній (книжній) освіті покладено Володимиром, який одразу після охрещення киян «став у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне». У Києві й інших містах почали влаштовувати школи і книгописні майстерні. Християнізація вплинула на розвиток будівництва, архітектури, малярства. Почалося будівництво православних храмів. Церква сприяла створенню на Русі чудової архітектури, розвитку мистецтва (особливо іконографії). Більшістю кам’яних споруд, збудованих у Х–ХІІ ст. на Русі, були храми, щедро прикрашені монументальним і станковим живописом. Прийняття християнства сприяло розвитку зодчества й живопису у середньовічних їх формах, проникненню візантійської культури як спадкоємиці античної традиції.

З прийняттям християнства значно розширилися економічні та культурні зв’язки Київської Русі з багатьма європейськими країнами, передусім з Візантією, що позитивно позначилося на торгових і культурних відносинах.

В українській історії Володимира вважають одним із засновників і покровителів української державності, а день хрещення Русі символізує спадкоємність тисячолітньої історії нашої держави, соборність усіх українців і всіх українських земель навколо духовної столиці – Києва.

Як святкувала Україна у 2020 році

Через карантинні обмеження на проведення масових релігійних заходів Православна церква України не зможе цього року відзначити 1032-гу річницю Хрещення Русі-України традиційним Хресним Ходом.

Святкування, як наголошує очільник ПЦУ митрополит Епіфаній на своїй сторінці у Facebook, проведуть на єпархіальному й парафіяльному рівнях із дотриманням відповідних приписів. Так, 27-28 липня відбулися святкове Всенічне бдіння у кафедральному Михайлівському Золотоверхому соборі в Києві, Божественна літургія, а також молебень біля пам’ятника рівноапостольному князю Володимиру.

"Знаєте, я дотепер думаю – де він взяв сили, щоби пройти через те, через що йому довелося пройти – і не зламатися?.. Адже в останні дні життя мого сина поруч із ним не було нікого, хто зміг би оцінити його мужність і відмову зректися України", – ці слова належать матері 16-річного Степана Чубенка Сталіні В'ячеславівні… Матері, яка й досі живе згадками про свого сина…

Ким же він був, Степан Чубенко? Вчився у краматорській загальноосвітній школі № 12, обожнював футбол, був воротарем юнацької команди "Авангард" із Краматорська, мріяв стати професіоналом. А ще вболівав за донецький "Шахтар", грав у КВК, опікувався дитячим будинком у рідному місті. А ще – цікавився історією України, брав участь у мітингах на підтримку цілісності нашої держави. А коли почалася війна, носив воду і продукти українським військовим, які прибули у місто. Ризикуючи життям, зняв з міської площі прапор так званої "ДНР".

На початку липня Степана затримали у Донецьку. Причиною стала синьо-жовта стрічка на рюкзаку, а серед речей – шарф футбольного клубу "Карпати". Цього виявилося достатньо для вбивства...

Про те, що було далі, страшно казати… Але це було… Степана катували, однак він не плакав і не просив, аби його відпустили… В результаті – 5 пострілів…

Пам’ятаємо героя… Народного Героя України...

#Opendata #Суспільнеоко #НароднийГеройУкраїни #Степан_Чубенко

24 липня українські військові визволили Лисичанськ (Луганська область).Лисичанськ опинився під контролем бойовиків т.зв. «ЛНР» у травні 2014 року. Згодом він став основним опорним пунктом терористів у Лисичансько-Сєвєродонецькій агломерації.Після визволення Рубіжного та Сєвєродонецька сили АТО з секторів «А» і «С» провели масштабну загальновійськову операцію у Лисичанську. Батальйонно-тактичні групи 24-ї і 95-ї бригад, долаючи опір противника, вийшли на західні околиці міста. Тут силам АТО довелося подолати укріплені позиції із привареного до залізничних рейок потяга. З півночі наступали батальйонно-тактичні групи 51-ї бригади і частини Національної гвардії. Запеклі бої зав’язалися в щільній міській забудові Лисичанська. Базу ватажка терористів Мозгового на скляному заводі сили АТО взяли штурмом. Усього на зачистку Лисичанська було витрачено кілька днів.

24 липня у місті нарешті запанував мир.

22 липня сили АТО визволили Сєвєродонецьк Луганської області, Соледар Донецької області і Попасну Луганської області.

У травні 2014 року Сєвєродонецьк захопили бойовики т.зв. «ЛНР». Понад два місяця вони тероризували місцеве населення.

У липні сили сектору «А» розпочали операцію з визволення Лисичансько-Сєвєродонецької агломерації.

Після Рубіжного настала черга Сєвєродонецька. 22 липня підрозділи Національної гвардії України, Збройних сил України та добровольчих батальйонів атакували збройні формування т.зв. «ЛНР» з двох боків. У другій половині дня дві колони сил АТО – одна з боку Старої Краснянки, а друга з Варварівки – увійшли в Сєвєродонецьк. Під час короткої, але запеклої перестрілки із застосуванням стрілецької зброї, гранатометів, важкої бронетехніки і авіації українські війська визволили місто.

Цього ж дня сили АТО звільнили Соледар (Донецька область) і Попасну (Луганська область).

Володимир з батальйону «Донбас», полк «Азов» (із книги «Усна історія російсько-української війни (2014-2018 роки. Випуск 4»), про штурм Попасної розповіда:

«Третій штурм у нас був вдалим, бо працювали уже із артилерією нашою з ЗСУ... Коригував вогонь артилерії ЗСУ командир нашого підрозділу першої штурмової роти – позивний «Тур». Коригування проходило в такому режимі. Хлопці по мобільному: «Хлопці, 50 метрів ліворуч, 10 метрів праворуч». Артилерія відпрацювала по блокпостах і ми почали заходити в Попасну. Там дуже швидко. Вони оборону не намагалися тримати, всі тікали із міста. Деякі не встигли, в окопах залишились.

У Попасній, коли ми вже проводили зачистку міста, дуже багато людей із підвалів подіставали. Вони там сиділи між другим невдалим штурмом і третім. Десь тиждень працювала артилерія: як наша по їхній стороні, так і їхня...».

21 липня 2014 року були звільнені Рубіжне Луганської області і Торецьк Донецької області.

Бойовики «ЛНР» закріпилися у Рубіжному у травні 2014 року. 22 травня поблизу міста у засідку бойовиків потрапили вояки 30-ї механізованої бригади Збройних Сил України. В бою було підбито українську військову техніку, загинуло троє бійців і ще п’ятеро дістали поранення.

У ніч на 21 липня сили АТО оточили Рубіжне. Зведена група батальйонів «Чернігів», «Айдар» та «Луганськ-1» закріпилася на території трубного заводу. Після цього сили АТО взяли під контроль будівлі міського відділення міліції та міської ради. На ранок українські військові та правоохоронці завершили зачистку приватного сектору в Рубіжному.

Торецьк (тоді - Дзержинськ) перебував під контролем бойовиків «ДНР» з травня 2014 року. Ключова роль у звільненні міста належала частинам спецпризначення. Зранку 21 липня група морського спецназу в обхід блокпостів бойовиків непомітно зайшла в місто і захопила будівлю міської ради, затримавши терористів, які там перебували. Бойовики заповзялися повернути контроль над центральною адміністративною будівлею Дзержинська. Однак штурм захлинувся, а обстріл міськради з танків, БМП та ПТУРів не змусив спецназ здатися чи відступити.

Ще одна група українських спецназівців ліквідувала кілька позицій бойовиків на в’їздах до міста та зайняла позиції поблизу міськради, наводячи удари артилерії та авіації. Зазнавши значних втрат у людях та бронетехніці, сепаратисти відступили, а після того, як основні українські сили завершили часткове охоплення Дзержинська, втекли у напрямку Донецька. До вечора 21 липня сили АТО повністю контролювали місто.

У лютому 2016 року Верховна Рада України, виконуючи декомунізаційне законодавство, перейменувала Дзержинськ на Торецьк.

21 липня 1906 року народилася відома українська поетка, член ОУН Олена Теліга (у дівоцтві – Шовгенева)

Олена Теліга народилася в Підмосков’ї в інтелігентній, напівбілоруській-напівукраїнській родині. У спогадах згадувалося, що народилася вона в Ільїнському, але метрика була втрачена, тому в якому саме населеному пункті з такою назвою це сталося досі не з’ясовано. Мати Олени була дочкою православного священика, батько Іван Опанасович Шовгенів — відомий інженер-гідротехнік. Коли дівчинці було п’ять років, родина переїхала до Петербурга, тож до 12 років майбутня поетка виростала практично в російськомовному середовищі.

У 1918 році родина Шовгеневих повернулась до Києва, де Іван Опанасович став директором департаменту водного та шосейного господарства Міністерства шляхів Української Народної Республіки та професором Київського політехнічного університету. Олена навчається в Жіночій гімназії Дучинської, де поряд з російською, німецькою та французькою починає вчити українську мову. Зі згортанням приватної освіти після приходу більшовиків Олена потрапляє до звичайної трудової школи. Але навчання довелося перервати – в липні 1922 року Олені з мамою вдається виїхати з України і оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині, де на той час її батько вже був ректором Української господарської академії. Іван Шовгенів разом зі старшим сином опинилися в еміграції в Чехословаччині ще в 1920 році, оскільки в радянській Україні йому, відомому професору й урядовцю УНР, загрожували репресії.

Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона з особливим запалом продовжує вивчати українську мову, беручи уроки в бандуриста з Кубані Михайла Теліги. Який потім стане її чоловіком і разом з нею піде на розстріл.

Саме в Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця. І – як українки. Про цей процес раптового самоусвідомлення себе як частинки нації Олена Теліга пізніше писала у своїх спогадах: «Я була тоді в товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо, хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачій язик», «мордописня»... Всі з того реготали... А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знаю чому. І я не витримала: «Ви хами! Та собача мова – моя мова!.. Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!» З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою».

Восени 1929 року Олена з Михайлом переїжджають до Варшави. Родина бідує: Олена пише вірші й публіцистику, доводилося працювати і з музичними номерами у нiчних кабаре та манекенницею. Пізніше вдалося влаштуватися вчителькою початкових класiв. У грудні 1939 року у Кракові вона знайомиться з археологом і поетом Ольжичем, сином Олександра Олеся, і вступає в Організацію українських націоналістів (ОУН), працює в культурній референтурі, готує тексти листівок і відозв, які відправляли в Україну.

Коли Друга світова добралася і до Києва, Олена Теліга разом із Уласом Самчуком вирушає до України. У жовтні 1941 року Олена Теліга опиняється в Києві, де вже розгорнув роботу Олег Ольжич. Він намагався налагодити діяльність мельниківської Української національної ради. Олена Теліга ж гуртувала навколо себе літераторів, які перебували в місті. Вона очолила Спілку українських письменників, очолила редколегію літературного додатку під назвою «Літаври» до газети «Українське слово», яка з Житомира переїхала до Києва.

Утім, такий стан речей не влаштовував німецьку окупаційну адміністрацію. 12 грудня 1941 року німці арештували редакцію «Українського слова», а «Літаври» заборонили. Світ побачили лише 4 номери літературного додатку.

Олена Теліга ще залишалася на свободі, хоча було зрозуміло, що наступна хвиля арештів не за горами. На умовляння друзів виїхати з Києва Теліга відповіла, що вона більше не залишить місто. Її попереджали про можливий арешт у Спілці письменників. Але 9 лютого 1942 року вона пішла на Трьохсвятительську, бо на неї чекали там люди і вона відповідала за них. Разом з нею пішов і Михайло Теліга. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.

У київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою вона обмовилася кількома фразами. На сірому ґестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».

21 лютого 1942 року українську письменницю-патріотку разом з чоловіком німці розстріляли в Бабиному Яру. Разом з ними загинули й інші чільні оунівці, зокрема головний редактор «Українського слова» Іван Рогач та поет Іван Ірлявський.

Цікаво, що за життя Олена Теліга так і не спромоглася видати власну збірку. Рукописи віршів поетки німці знищили після її смерті. Збереглися лише деякі копії, які учасники підпілля переслали на еміграцію. Там у 1946 році побачила світ перша поетична збірка Олени Теліги «Душа на сторожі».