Під такою назвою 28 січня на базі Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. К. А. Тімірязєва у режимі онлайн відбулась науково-практична конференція, присвячена 83-й річниці від дня народження славетного українського поета.
Захід пройшов у рамках Стусівських читань, присвячених 83-й річниці від дня народження українського поета, лауреата Національної премії України ім.Тараса Шевченка, Героя України Василя Стуса.
Зауважимо, що ВОУНБ ім. К.А.Тімірязєва проводить Стусівські читання вже понад три десятиліття: січневі – до дня народження митця, а також вересневі – до дня пам’яті славетного земляка.
Учасників конференції привітали представники обласної влади, науковці, письменники та літературознавці, громадські діячі.
Зокрема, у заході взяли участь: заступник начальника управління культури і мистецтв ОДА Валентина Троян, заступник голови обласної Ради Ігор Івасюк, голова постійної комісії Вінницької обласної Ради з питань освіти, релігії, культури, молоді та спорту Наталія Замкова, а також письменник, літературознавець, кандидат філологічних наук, генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка, син Василя Стуса – Дмитро Стус, громадський діяч та політик Тарас Кобець.
Загалом, до роботи конференції долучилися 88 учасників, включаючи науковців Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського, Донецького національного університету імені Василя Стуса та Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини.
У заході взяли участь завідувач відділу українознавства КЗВО "Вінницької академії безперервної освіти" Лазаренко Володимир Іванович та методист відділу українознавства Козаченко Олена.
Модератором заходу виступив Крупка Віктор Петрович – кандидат філологічних наук, старший викладач кафедри української літератури факультету філології й журналістики імені Михайла Стельмаха ВДПУ імені Михайла Коцюбинського, письменник, член Національної спілки письменників України.
Василь Стус – видатний український поет. Це митець, який належить до когорти світочів національної культури й золотого світового фонду поезії ХХ століття. Його поетичне слово нікого не залишає байдужим і є, безумовно, актуальним для сьогодення.
Письменник жив Україною, марив нею на чужині. Ця всепоглинаюча любов була сенсом його життя і відчувалася в кожній поетичній збірці. А їх у нього було шість: «Круговерть», «Зимові дерева», «Веселий цвинтар», «Час творчості – Dichtenszeit», «Палімпсести», «Свіча в свічаді».
Перекладав Й. В. Гете, Р. М. Рільке, П. Целана, Р. Кіплінга, Ф. Г. Лорку та ін. Твори ж Василя Стуса було перекладено англійською, французькою, португальською, польською, німецькою мовами.
Творчість видатного поета досліджувала ціла когорта науковців, літературознавців, літературних критиків, перекладачів. Серед них – чимало науковців і письменників Вінниччини та Донеччини.
Василь Стус навічно залишиться у серцях українців, як справжній син українського народу. Його постать є символом незламності духу, людської та національної гідності, а криниця його творчості відкриває свої глибини нащадкам.
За підсумками конференції, інформаційні матеріали буде видано електронною збіркою.
Біографічна довідка
Василь Стус народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області в селянській родині, був четвертою дитиною в сім'ї. У 1939 році батьки – Семен Дем'янович та Ірина (Їлина) Яківна – переселилися в місто Сталіно (нині – Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей.
У 1944–1954 роках Василь навчався в Донецькій міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю. Потому вступив на історико-філологічний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. У студентські роки Стус постійно й наполегливо працював у бібліотеці, був членом літературного об'єднання «Обрій».
Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки проходив службу в армії на Уралі. Під час навчання і служби почав писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке, переклав близько сотні їхніх творів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. У 1959 році в «Літературній Україні» опублікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка.
У 1961–1963 роках викладав українську мову та літературу в середній школі № 23 м. Горлівки. Згодом працював підземним плитовим на шахті «Октябрьська» в Донецьку..
З березня по жовтень 1963 – літературний редактор газети «Соціалістичний Донбас». Працював сім місяців, доки не вступив в аспірантуру і не поїхав до Києва на навчання.
Вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР у Києві із спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів із Ґете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.
4 вересня 1965 року, під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», у кінотеатрі «Україна» в Києві, взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури.
Роки тимчасових робіт (1965—1972) стали найщасливішими роками його життя. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним і стежили агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі, у ці роки він знайшов свою кохану.
Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві (ця робота набула для нього великого значення), згодом – на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. 1966–1972 – старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.
У 1965 році одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син Дмитро, нині літературознавець, дослідник творчості батька.
Пропозицію Стуса опублікувати у 1965 році свою першу збірку віршів «Круговерть» відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку – «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві. У 1970 році книжка віршів поета «Зимові дерева» потрапила до Бельгії і була начебто (як це вказано у книзі) видана в Брюсселі (насправді – у Лондоні).
У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував керівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили його арешт у січні 1972.
12 січня 1972 року – перший арешт; упродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості».
На початку вересня 1972 київський обласний суд за звинуваченням у «антирадянській агітації й пропаганді» засудив Стуса до 5 років позбавлення волі та 3 років заслання.
Покарання відбував у Мордовії та Магаданській області. Весь термін ув'язнення перебував у мордовських таборах. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалася й знищувалася, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню строку, Стуса 1977 вислали в селище Імені Матросова Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. З ув'язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства:
1978 році поета прийнято до PEN-клубу.
Повернувшись восени 1979 року до Києва, приєднався до гельсінської групи захисту прав людини. Попри те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі.
У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський вчений і правозахисник Андрій Дмитрович Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.
Табірні наглядачі знищили збірку «Птах душі» з приблизно 300 віршами Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року, за передачу на волю зошита з віршами, на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що він, читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв'язнів поета, була наклепом). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування.
Помер уночі проти 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними, причина смерті – зупинка серця. Дружина отримала повідомлення про смерть чоловіка вранці п’ятого вересня. Всупереч її проханню, поховання відбулось без присутності рідних. Смерть поета приховувалась радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Права на перепоховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув'язнення. Особисті речі Стуса також здебільшого не повернулись до його родини.
Похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області.
У листопаді 1989 року, завдяки клопотанням рідних і однодумців, серед яких були син Стуса Дмитро, син Тихого Володимир, заступник голови Всеукраїнського товариства репресованих Василь Ґурдзан (представляв інтереси матері Литвина), разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, поета перепоховали в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 33).
У 1990 році прокурор УРСР Михайло Потебенько опротестував вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 7 вересня 1972 року і вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 2 жовтня 1980 року.
У тому ж році, Постановою Пленуму Верховного Суду УРСР і Ухвалою судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРСР, Василь Стус був посмертно реабілітований.
1991 року Василя Стуса посмертно відзначили Державною премією ім. Т. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990).
26 листопада 2005 року Василеві Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.
