Вчора, 18 січня, відійшов у вічність сотенний Української повстанської армії, Герой України Мирослав Симчич, відомий за псевдонімом «Кривонос».

Останні роки жив із дружиною у місті Коломиї Івано-Франківської області. Був почесним жителем міста. Громада встановила легендарному сотенному прижиттєвий пам’ятник.

5 січня 2023 року Мирослав Симчич відзначив 100-літній ювілей. У той день він передав президентові Володимиру Зеленському столітню шаблю – «як гідному послідовнику великих предків-борців за вільну державу», а також книги про історію УПА зі своїм підписом.

Мирослав Симчич народився 5 січня 1923 року на Івано-Франківщині. У 1941-му вступив у юнацтво ОУН, а з 1943 року боровся з нацистськими та згодом більшовицькими окупантами. Спершу в складі Української народної самооборони, а згодом – в Українській повстанській армії.

Найвідоміша звитяга «Кривоноса» – Рушірський бій під Космачем у 1945 році. Тоді сотня УПА під його командуванням у запеклому бою розгромила численний підрозділ НКВД. У тому протистоянні Симчич був поранений ворожою кулею.

З 1948 року до 1985-го (з перервою у п'ять років) Мирослав Симчич перебував у радянських таборах. Після звільнення жив під постійним міліцейським контролем у Запоріжжі. Повернутись на рідну Івано-Франківщину зміг тільки після відновлення незалежності України, в 1996 році. До самої смерті займався патріотичним вихованням молоді та підтримкою українських воїнів.

Детальніше про життя Мирослава Симчича ми розповідали до його століття:

https://www.facebook.com/uinp.gov.ua/posts/pfbid02c5LmArrbPc69HidqU6EdCFvx4vRarMbBWWujsYxW8awjjZmoeW6XSaMnjQ9eBcu8l

#УПА

 

В Україні 16 січня відзначається День пам’яті захисників Донецького аеропорту.

Як повідомляє Укрінформ, Всеукраїнський день пам’яті захисників Донецького аеропорту було встановлено з ініціативи українських воїнів, які 242 дні боронили цей стратегічний об’єкт.

Бої за аеропорт тривали з 26 травня 2014 року до 22 січня 2015 року і закінчились після повної руйнації старого та нового терміналів.

У Донецькому аеропорту та селищі Піски протягом цього періоду воювали спецпризначенці 3-го окремого полку, бійці 79, 80, 81, 95 окремих аеромобільних та 93 окремої механізованої бригад, 57 окремої мотопіхотної бригади, 90-го окремого аеромобільного та 74-го окремого розвідувального батальйонів, бійці полку "Дніпро-1", Добровольчого українського корпусу (ДУК) та інші.

В обороні аеропорту також брали участь волонтери і медики.

За стійкість і незламність українських захисників назвали "кіборгами". Вони стали символом мужності та відданості ідеалам вільної та незалежної України.

У період з 18 до 21 січня 2015 року внаслідок підриву окупантами термінала ДАП загинуло 58 "кіборгів", тож 21 січня було прийнято рішення відвести українських військовослужбовців з нового терміналу, який був повністю зруйнований і не придатний для оборони.

Українські військові, добровольці, медики та волонтери протистояли навалі російських окупаційних військ та проросійським бойовикам, відстоюючи малесенький клаптик української землі. 

Не витримував бетон, плавився метал, але українські воїни тримали оборону. Ними захоплювався увесь світ, за них молилася вся Україна.

Захищаючи Донецький аеропорт, загинули понад 200 українських захисників, поранено понад 500. Багатьох із них відзначено державними нагородами, декого - посмертно.

Після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну у лютому 2022 року "кіборги" знову зі зброєю у руках захищають Батьківщину.

У День пам'яті захисників ДАПу керівник Офісу Президента Андрій Єрмак зазначив у Телеграмі: "Люди вистояли, не витримав бетон. Нація незламних. Саме тому ми переможемо".

Своєю чергою уповноважений ВР з прав людини Дмитро Лубінець зауважив: «Незламні воїни, які вистояли, але не вистояв бетон. Непереможні. Сильні. Сміливі. Наші герої! Пам’ятаємо. Помстимося і переможемо».

 12 січня 2023 року виповнюється 150 років з дня народження художника, архітектора, автора державного герба Української Народної Республіки Василя Кричевського

Кричевський досліджував і зберігав українську культуру. Він перетопив потужний пласт народного мистецтва і створив український напрям у світовому модерні. Його роботи поєднали традиції та авангард. У багатьох царинах культури у свій час Василь Кричевський був новатором.

11 січня 2023 року минає 110 років від дня народження останнього головнокомандувача Української повстанської армії Василя Кука.

Василь народився 1913 року на Львівщині. Його родина постраждала від репресій польської, а згодом – радянської влади. З 14 років він належав до молодіжної організації «Пласт», куреня імені Івана Богуна. 16-літнім став членом юнацтва Організації українських націоналістів. У 21 рік Василя Кука засудив польський суд до двох років в'язниці за революційну діяльність.

З початком Другої світової війни в 1939 році Василь очолював штаб похідних груп ОУН у східних областях України. А також очолив провідну похідну групу, яка прибула 30 червня 1941 року до Львова й організувала народні збори, на яких було проголошено Акт відновлення Української держави.

 «Тільки большевики відійшли зі Львова, а ми після обіду туди прийшли відразу. Німецької влади ще не було. Фронт пішов дальше. Фактична влада була в наших руках. І ми могли скликати на тій ще нейтральній території народні збори. 30 червня 1941 року проголосили відновлення Української держави», – згадував Василь Кук. 

Його коротке відеосвідчення про цю подію: https://youtu.be/zpmaHbYSK8g

Виконуючи підпільну роботу в південно-східних областях, Василь познайомився з місцевою дівчиною, очільницею юнацтва ОУН у Дніпрі Уляною Крюченко. Згодом вони побралися. У непростий для подружжя час народився син Юрій. Уляна передала немовля на виховання батькам Василя Кука. Три роки хлопчик жив з дідусем і бабусею, але їх заарештували й вислали на Сибір, а трирічну дитину органи Міністерства державної безпеки СРСР відправили в дитбудинок Маріуполя. Там він провів 10 років.

Коли в 1950 році загинув Роман Шухевич, 37-річний Василь Кук прийняв командування Українською повстанською армією. На той момент завершився процес демобілізації бойових підрозділів УПА та її перехід у мережу збройного підпілля. А Кук був досвідченим конспіратором та здібним організатором. Головне завдання, яке вже на цьому етапі ставила перед собою УПА, – захист населення від репресій комуністичного режиму та пропаганда визвольних ідей.

Василь Кук як член Проводу ОУН став об’єктом розшуку НКВД і одним із фігурантів оперативно-розшукової справи «Берлога», заведеної на керівництво підпілля.

Чекісти відзначали його надзвичайні здібності підпільника, хитрість та невловимість. Отримав розшуковий псевдонім «Борсук». Полювання на нього тривало майже десять років, доки Кука не здав «товариш».

23 травня 1954-го Василь Кук із дружиною прибули на зустріч зі зв’язковим. Невдовзі прийшов «Юрко», який мав переправити їх далі на схід, але перед тим запропонував перепочити в криївці неподалік. Подружжя погодилося, адже зв’язкового знали давно. У криївці швидко заснули. «Юрко» натиснув кнопку «Тривога», якою було обладнано сховок. За кілометри від цього місця в райвідділку КГБ засвітилась лампа, сигналізуючи, що пастка закрилася – «Борсук» упіймався.

Василя Кука взяли в полон війська Міністерства державної безпеки СРСР. Без вироку суду він провів у тюрмах Києва й Москви шість років. Лідера ОУН такого високого рівня, який потрапив живим до рук чекістів, у КДБ ще не було. Шість років допитів не дали результатів. За той час радянська влада підготувала агента Богдана Сташинського, який убив Степана Бандеру. Після цього Кук був не потрібен радянській системі, але й розстріляти його в часи хрущовської відлиги не могли.

У 1960 році Василь Кук і його дружина були помилувані зі звільненням від кримінальної відповідальності. Як розповідає співробітниця Українського інституту національної памʼяті, кандидат історичних наук Леся Бондарук, 19 вересня того ж року Кук зачитав звернення по радіо до українців в еміграції. Його опублікували й у газеті «Вісті з України» – для поширення в діаспорі. Кук вставив у текст слова зі своєї давньої розмови з Ярославом Стецьком, які мали означати, що підпільний канал провалено. КДБ цього не зрозумів. З другого боку кордону був Степан Мудрик, який зрозумів, у чому справа: «Ми, коли прочитали цього листа, перестали посилати людей старими каналами».

«Щоб тримати Василя Кука під постійним наглядом, КДБ забезпечило його квартирою у столиці, влаштувало на роботу в Центральний державний історичний архів у Києві, згодом – в Інститут історії АН УРСР», – зазначає історикиня.

Після звільнення Кук із дружиною забрали з дитбудинку свого сина Юрія. Нині він – кандидат фізико-математичних наук, живе в Києві. Дружина Василя Кука померла у 1972 році.

Василь Кук відмовився прийняти звання Героя України від Президента України Леоніда Кучми. Пояснив, що не може отримати таку нагороду, коли армію, якою він командував, на державному рівні не визнано визвольною.

Прожив 94 роки. Помер у своїй квартирі в Києві. До останніх днів зберігав ясний розум, писав книжки, розповідав правду про УПА – в численних інтерв’ю, документальних фільмах, власних публікаціях у пресі, на зустрічах із молоддю в школах та університетах.

Похований у рідному селі Красне Львівської області.

Василь Кук: "У мене немає орденів". Останнє інтерв'ю з командиром УПА за посиланням:

https://www.istpravda.com.ua/articles/2013/01/11/107682/

 8 січня минає 88 років з дня народження Василя Симоненка – українського поета, журналіста, шістдесятника, борця українського руху опору, якого класик української літератури Олесь Гончар називав «витязем молодої української поезії».

«Живе лиш той, хто не живе для себе,

Хто для других виборює життя»…

«Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!»…

«Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину»…

Ці рядки з поезій, що стали нині крилатими висловами, належать Василю Симоненку, який, хоч і не народився в Черкасах, але його життя тісно пов’язано з цим містом.

Василь Андрійович родом із села Біївці на Полтавщині. Його дитинство і юність припали на нелегкі воєнні та повоєнні роки. Однак здібний випускник звичайної сільської школи вступив на престижний тоді факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка.

З 1957 року Василь Симоненко приїхав за розподілом до Черкас: працював у обласній газеті «Черкаська Правда», «Молодь Черкащини», пізніше – кореспондентом «Робітничої Газети» в Черкаській області. В Черкасах він одружився, у них з дружиною Людмилою народився син Олесь.

Писати вірші Василь Симоненко почав ще студентом. Однак через радянську цензуру за життя вийшли тільки його збірка поезій «Тиша і грім» (1962) та казка «Цар Плаксій і Лоскотон» (1963).

Водночас стали популярними самовидавні поезії Симоненка. Вони фактично поклали початок українському рухові опору 1960-70-их pоків. Це були сатиричні вірші про радянський лад, складне життя селянства в колишньому СРСР, викриття радянської деспотії, таврування російського великодержавного шовінізму тощо.

Досить сміливими для тодішньої радянської дійсності стали поезії, де він зворушливо, щиро та віддано висловлює свою любов до рідної України:

«За нашу землю, дорогу й кохану,

Я рад прийнять на себе всі вогні»...

«Кожну хвилю у кожну днину

Гріє душу твоє ім'я,

Ненаглядна, горда, єдина,

Україно моя».

Критики писали, що самвидавною творчістю Симоненко став на шлях, указаний Т.Шевченком і ввійшов в історію української літератури як визначальна постать боротьби за державний і культурний суверенітет України 2-ї половини 20 ст.

Василь Симоненко брав участь у роботі Клубу творчої молоді, працював у комісії, що займалася розслідуванням масових розстрілів у катівнях НКВС. 1962 року разом з Аллою Горською та Лесем Танюком вони виявили місця поховання розстріляних НКВСівцями на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях і в Биківні. Зробили заяву про це до міської ради, але замість підтримки за ними стало стежити КДБ.

Влітку 1963 року Симоненко був жорстоко побитий міліціонерами на залізничній станції Шевченка у місті Смілі. Після цього у поета почала стрімко прогресувати важка хвороба нирок, і 13 грудня 1963 року він помер у лікарні. Похований 28-річний поет-патріот у Черкасах.

Вже після смерті вийшли друком збірки його творів: 1964 р. – «Земне тяжіння», казка «Подорож у країну Навпаки», 1965 р. – «Вино з троянд» і «Берег чекань», 1966 р. – «Поезії», 1971 – друге видання збірки «Берег чекань» за кордоном, 1981 р. – «Лебеді материнства». У деяких збірках була частково опублікована і самвидавна поезія поета-шістдесятника. Писав Василь Симоненко також під псевдонімами Василь Щербань, Степан Василенко, Симон.

Нині пам'ять поета пошанована в Україні й, зокрема, в Черкасах. Його ім'ям названа вулиця в обласному центрі та Черкаська спеціалізована школа № 33, у приміщенні редакції газети «Черкаський край» діє Літературно-меморіальний музей Василя Симоненка, біля Палацу одружень на вулиці Верхній Горовій встановлено пам’ятник поету.

2008 року Національний банк України випустив в обіг пам'ятну монету номіналом 2 гривні, присвячену Василю Симоненку, а поштова служба України випустила ювілейну поштову марку на честь 80-річчя від дня його народження.

Ім’ям поета названо кілька літературних премій: «Берег надії» імені Василя Симоненка (1986—2013), премія імені Василя Симоненка НСПУ (1987—2010),

Всеукраїнська літературна премія імені Василя Симоненка (2012), Журналістська премія імені Василя Симоненка (2012).

 

6 січня 2023 року незламному поетові, борцю за Україну виповнилося б 85 років, якби його не замордувала й не вбила "совєтська" система...

Поет, який став символом незламності духу та опору радянському тоталітаризму.

Його намагались зламати. Заборонити. Знищити фізично...

З 47 років свого життя тринадцять він провів по таборах. Але наш земляк не зрадив ані себе, ані свою Україну. Стус виявився їм не по зубах.

Бути радянським громадянином - це бути рабом, вважав Василь Стус. Він не прогнувся і не скорився. І через роки заборони все ж повернувся до свого народу - у своїх творах.

І сьогодні нація, сином якої він є, так само є прикладом незламності.

Ми боремося проти того ж кривавого режиму, але у сучасній подобі. І так само, як Стус віримо в Україну, щодня наближаючи перемогу.

І знаємо, що більше ніхто і ніколи не зможе нам заборонити шанувати наших героїв. Для українців Стус буде завжди живим.

А ви знали, що Василь Стус...

Із 47 років життя – 13 провів у тюрмах і таборах.

Був наймолодшою, четвертою, дитиною в родині.

До школи пішов, коли ще й шести років не мав. Самостійно. Про те, що син ходить у школу мати випадково дізналася від вчительки. Та, стрівши жінку на вулиці, поцікавилася, чому Василько ходить на уроки босоніж, надворі ж - холоди.

Самотужки вивчив латину, добре знав німецьку мову, читав Гейне в оригіналі.

У дитинстві хотів стати геологом, але після прочитання «Мойсея» Івана Франка вирішив займатися літературою.

Грав дуже добре на гітарі.

Майстерно грав у шахи.

Займався футболом.

Пережив Голодомор 1946-1947 років. «Коли мені було дев'ять літ, ми будували хату. І помирав тато - з голоду спухлий, - писав у спогадах. - А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам'ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама… Пас чужу корову – за це мене годували. Я знав, що мама голодна – і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом».

Зі срібною медаллю закінчив школу в 16 років й поїхав подавати документи на журналістику в Київ. Проте йому відмовили через вік.

Із червоним дипломом закінчив об’єднаний історико-філологічний факультет педагогічного інституту в тоді Сталіно, а нині – Донецьку.

Не мав фаланги безіменного пальця на лівій руці. Втратив її внаслідок нещасного випадку, що трапився із ним під час служби в армії.

Працював учителем української мови та літератури у Горілвці на Донеччині. «На Донбасі читати українську мову в російській школі – одне недоумство, - писав у листі до Андрія Малишка. - Одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків … Обов’язково – німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної…. Я вважаю, що доля Донбасу – це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи. Як же можна миритися з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже нас – за 40 мільйонів…»

Трудився також на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні та метро.

Любив філармонію й театр.

Просив верховну раду срср позбавити його радянського громадянтсва.

Відкрито захищав політв’язнів.

Волонтерив. За кілька днів до першого арешту, який стався 12 січня 1972-го, спільно з друзями-письменниками ходили різдвяним вертепом у Львові. Так вони протестували проти політики заборони українських національних традицій й збирали гроші для допомоги політв’язням та їхнім рідним. За пару днів усіх 19 колядників енкаведисти заарешутвали.

Був поранений у камері заточкою. Відкрилася кровотеча. Медичну допомогу йому не надавали, аж поки в сусідній, жіночі, зоні Ірина Калинець та Надія Світлична не оголосили голодування. Тільки після цього вмираючому прислали лікаря. Поетові видалили дві третини шлунка. «Мені вшили зеківський шлунок, він тільки баланду приймає», - жартував згодом з цього приводу.

По суті, був першим українським блогером. Писав так звані таборові «блоги», в яких виливав роздуми про життя та ділився історіями людей, які разом із ним відбували покарання. А щоб наглядачі не помітили їх, писав дрібним почерком на тонких смужках технічного паперу.

10 січня 1983-го отримав рік камери-одиночки зі зниженням норми харчування за те, що в «Самвидаві» вийшли його нотатки «З таборового зошита». До речі, вони складалися зі 16 нотаток, які на собі змогла дивом винести дружина литовського політв’язня Баліса Гаяускаса Ірена.

Відмовився розмовляти з рідними російською. Тому останнє побачення з дружиною, сином та сестрою в таборі біля села Кучино в Пермській області зірвали конвоїри.

Наприкінці серпня 1985-го отримав покарання карцером за те, що читаючи книгу в камері, обперся рукою об нари. На знак протесту оголосив сухе голодування, а в ніч з 3 на 4 вересня помер. За офіційними даними – від зупинки серця, за неофіційними джерелами – від переохолодження.

Навіть після смерті змушений був відбути повний термін ув’язнення. Дружині заборонили похоронити його. Лише в 1989-му рідні змогли перевезти його прах в Україну.

Дані й фото - з відкритих джерел.

5 січня 2023 року свій 100-літній ювілей відзначає сотенний Української повстанської армії, радянський політв’язень, Герой України Мирослав Симчич.

Мирослав Симчич народився у селі Вижній Березів поблизу Косова на Прикарпатті в селянській родині. Закінчив чотири класи «Рідної школи» – так називали приватні навчальні заклади й організації, що опікувалися проукраїнською освітою в міжвоєнній Польщі. Після смерті батька ніде не навчався. У 1939 році закінчив вечірню школу і вступив до архітектурного технікуму в Коломиї. У 1941-му став членом юнацької мережі Організації українських націоналістів.

Перебування в юнацтві ОУН Симчич описував так: «Розповідали нам українську історію, давали читати літературу, ми робили різноманітні стрілецькі вправи».

Восени 1943 року Мирослав Симчич вступив до Української народної самооборони (збройна формація ОУН, одна з попередниць Української повстанської армії). У складі загону УНС боровся з німцями до весни 1944-го.

Після вишколу у старшинській школі в Космачі Симчича направили чотовим у Буковинський курінь. Чота зазвичай налічувала від 20 до 40 бійців. Підрозділ Мирослава Симчича рейдував на Буковині, громив колгоспи та ліквідовував винищувальні загони «стрибків» (формування, створені з місцевого населення для захисту радянської влади, від російського – «истребительные отряды»).

Найвідоміша звитяга Мирослава Симчича на псевдо «Кривонос» – Рушірський бій під Космачем у 1945 році. Тоді сотня УПА під його командуванням у запеклому бою розгромила численний підрозділ НКВД. У тому бою «Кривонос» був поранений ворожою кулею.

У 1946 році Симчич перехворів на тиф. Відновився на посаді командира сотні влітку. Воював проти радянської влади ще два роки. У 1948-му його та побратима Петра Томича під час перевірок зимових криївок видала сексота МГБ з місцевих. На одній із конспіративних хат зав’язався бій, Мирослав Симчич потрапив у полон.

У 1949 році його засудили до 25 років таборів за участь в УПА. Відбував покарання на Далекому Сході та в Мордовії. Останнє місце ув’язнення – виправна колонія у Запорізькій області. Брав участь у «війнах» із кримінальниками та у страйках проти зловживань адміністрації. 1963-го був достроково звільнений. Але знову заарештований у 1968 році «за нововідкритими обставинами». Усього відбув у радянських таборах 32 роки.

Після звільнення у 1985-му майже два місяці прожив на запорізькому вокзалі – через радянську бюрократію не мав ні житла, ні роботи, ні прописки. Згодом влаштувався муляром на «Запоріжсталь», ремонтував доменні печі. Потім перевівся в транспортну частину заводу, працював токарем. Радянська пропаганда продовжувала дошкуляти Симчичу: про нього писали «викривальні» статті в місцевій газеті. Дільничний «за звичкою» навідувався до квартири колишнього бранця навіть після проголошення Україною незалежності.

З 1996 року Мирослав Симчич із дружиною живуть у місті Коломиї на Івано-Франківщині. Він займається патріотичним вихованням молоді. У 2015 році сотенний зустрівся з капітаном І рангу Іваном Залужним, який під час Другої світової війни воював у складі радянської Червоної армії. Ветерани потиснули руки на знак примирення українців, які у Другій світовій війні воювали одні проти одних.

14 жовтня 2022 року сотенному Української повстанської армії Мирославові Симчичу присвоєно звання Герой України за героїзм у боротьбі за незалежність.

«Фашистами» нас обзивали відтоді, як почався наш рух. Це не нове діло. Відколи існує Росія – будь-який прояв свободи серед українців розцінюється східним сусідом як «злочин», «фашизм» або приклеюють іще якийсь ярлик», – говорив Мирослав Симчич у інтерв’ю 2013 року.

Посилання на інтервʼю нижче:

https://www.istpravda.com.ua/articles/2013/10/14/137680/

Про організацію XVІ Міжнародного

конкурсу з українознавства для учнів

8–11 класів закладів загальної

середньої освіти

Лист МОН можна завантажити за посиланням:

http://ndiu.org.ua/book/2022/list-mon-2023.pdf

20 грудня добровольцю, всесвітньо відомому оперному співаку, Герою України Василеві Сліпаку виповнилося б 48 років.

Його унікальним голосом заслуховувалися відвідувачі найбільших опер світу, але Василь Сліпак не міг лишитися осторонь війни в Україні.

Василь народився у Львові в родині технічних спеціалістів. З дитинства співав на сімейних святах. У 1983 році дев’ятирічного Василя старший брат Орест відвів до хорової капели «Дударик». Там відкрили талант хлопця. Спершу він співав дискантом та альтом, а потім – поєднував низькі партії баритона з високими партіями контртенора. Учасники «Дударика» згадують, що на репетиціях Василь із приятелем Юрієм Коласою любили виконувати пісню «Барселона», імітуючи голоси Монсеррат Кабальє та Фредді Мерк’юрі.

«Його голос я навіть боюсь кваліфікувати певним терміном, бо, мабуть, такого немає», – говорив про талант Сліпака його перший учитель, український диригент Микола Кацал.

Василь вступив до Львівського вищого державного музичного інституту імені Миколи Лисенка. Паралельно продовжував виступати, зокрема в європейських країнах. 1997-го став співаком Паризької національної опери. Він володів сімома іноземними мовами. Виконував оперні партії та арії в постановках Петра Чайковського, Джузеппе Верді, Жоржа Бізе, Вольфганга Амадея Моцарта та інших. Хоча найбільше Сліпак славився партією Мефістофеля в опері Шарля Гуно «Фауст».

Поряд із карʼєрою в опері Василь займався благодійною та громадською діяльністю. Був членом християнського руху «Віра і світло», який допомагає розумово неповносправним людям. Організовував концерти в колоніях для неповнолітніх.

З початком Революції гідності він організував у Франції акції на підтримку Майдану, займався гуманітарною підтримкою протестувальників в Україні. А з початком російської агресії у 2014 році організував благодійні концерти на підтримку дітей, які постраждали від бойових дій.

У травні 2015-го Василь вступив до складу 1-ї окремої штурмової роти 7-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу «Правого сектору». На передовій узяв позивний «Міф» – скорочено від Мефістофеля, оперної партії, що принесла йому славу.

Брав участь у боях біля Авдіївки, Водяного, Бахмута. Статус добровольця давав Василю змогу поєднувати участь у бойових діях з виступами в опері. Кошти від співочої кар’єри Сліпак передавав на потреби підрозділу. Так між виступами в Парижі та війною на Донбасі минув останній рік життя Василя. Він загинув 29 червня 2016-го під Бахмутом, виконуючи бойове завдання.

«Відбивали атаку сепарів, за участю арти, військової техніки. Василь загинув від кулі снайпера, з автоматом в руках», – розповідав командир Сліпака Олександр Карась. Василя поховали у Львові, на Личаківському цвинтарі. У 2017 році його посмертно нагородили званням Героя України з врученням ордену «Золота Зірка».

#Памятаємо

#ЗагибліГерої