34-та річниця незалежності України

21 серпня 2025 року у читальній залі відділу новітніх технологій, економічного і юридичного навчання обласної універсальної, наукової бібліотеки ім. Валентина Отамановського та на платформі відеоконференцій ZOOM з нагоди відзначення дня Державного прапора та Незалежності України  відбувся інформаційно- просвітницький захід  «Громадський простір» «Незалежність: шлях до єдності».

Серед організаторів зазначеного вище заходу обласна бібліотека ім. Валентина Отамановського, Вінницька обласна асоціація ветеранів силових структур України, громадська рада при Вінницькій обласній раді, КЗВО «Вінницька академія безперервної освіти», обласне товариство «Бойове братерство України».

Розпочалось засідання хвилиною скорботи за полеглими героями російсько-української війни 2014-2025 років, виконанням Гімна України та делегованим покладанням квітів до меморіалу Слави.

Представники обласного товариства «Бойове братерство України» вручили срібні сердечка та цінні подарунки дітям, батьки яких загинули під час російсько-української війни 2014-2025 років.

Під час засідання розглянуті наступні питання:

- історичні віхи боротьби поколінь українців за незалежність України;

- цінність держави у громадянській думці в умовах війни з росією;

- роль інститутів громадянського суспільства у збереженні незалежності України.

Під час обговорення зазначеної тематики виступаючі акцентували увагу на тому, що Україна упродовж 12-ти років кров’ю виборює своє право належати до об’єднаної Європи та НАТО. Були проаналізовані успіхи та помилки України у боротьбі з рашистськими загарбниками.

Модератором заходу був голова Вінницької асоціації ветеранів силових структур України Петро Бойко.

Під час заходу її учасникам були продемонстровані кадри із документальних кінофільмів про незалежність України.

Серед виступаючих Ольга Дернова-начальник управління культури та креативних технологій  Вінницької ОВА, Олексій Серветник-представник регіонального відділення Українського інституту національної пам’яті, Степан Дровозюк-ректор КЗВО «Вінницька академія безперервної освіти», доктор історичних наук, професор та інші учасники заходу.

У виступі Степана Дровозюка яскраво прозвучали історичні події-аналоги відповідному періоду боротьби України за соборність, незалежність та територіальну цілісність. Він акцентував увагу на пасіонарних, національно – свідомих  постатях України, що стояли біля  витоків творення української незалежної держави, наголосивши на необхідності зміцнення ЗСУ та військової економіки, україноцентричної політики на сучасному етапі.

У обговоренні в актовій залі у присутності понад 70 учасників та 26 представників територіальних громад Вінниччини у режимі ZOOM взяли участь 17 осіб.

Захід завершився спільним фотографуванням учасників круглого столу на пам’ять.

 

Імена та подвиги Героїв України з Вінниччини, які отримали найвищу державну нагороду-звання "Героя України", зокрема й посмертно.

 

Іван Іванович Мотрук, український військовослужбовець,
старший сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Герой України (2025). 

Народився Іван Мотрук, в смт Вапнярка Вінницької області. Проходить службу у 425-му окремому штурмовому полку «Скала».
Навідник танка. Під час штурму в районі Красногорівки знищив 12 противників. Під час бойового зіткнення було знищено дві БМП, танк Т-72 та вантажівку з особовим складом. У червні 2024 року зазнав поранення внаслідок атаки FPV-дрона, але згодом повернувся на фронт.
Присвоєно звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка» (13 червня 2025) - отримав за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові.
Президент України Володимир Зеленський особисто вручив Івану Мотруку нагороду під час урочистостей з нагоди Дня Української Державності та Дня хрещення Київської Русі - України.
 

 

Олег Миколайович Мироненко, український військовослужбовець, полковник Національної гвардії України, учасник російсько-української війни, що відзначився під час російського вторгнення в Україну в 2022 році.
Герой України (2025). 

Народився Олег Мироненко у 1989 році. Брав участь в АТО на сході України. У 2015 році капітан Олег Мироненко обіймав посаду першого заступника командира першого батальйону - начальника штабу 8-го полку оперативного призначення імені Івана Богуна, також відомий як Калинівський (8 ПОП, в/ч 3028) (пізніше - 14-та бригада оперативного призначення НГУ). З нагоди Дня захисника України у вересні 2015 року відзначений Почесною грамотою Вінницької обласної державної адміністрації та обласної Ради з виплатою грошової винагороди. Випускник гуманітарного факультету Національної академії Національної гвардії України. У 2019 році командував батальйонно-тактичною групою МВС, яка налічує понад три сотні військовослужбовців та працівників системи МВС.
Станом на 2025 рік обіймає посаду командира 14-ї бригади оперативного призначення НГУ.
Присвоєно звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка» (1 серпня 2025) - за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові.
Нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (2022) - за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, сумлінне та бездоганне служіння Українському народові.
Нагороджений орденом «За мужність» II ступеня (2022) - за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.
Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Нагороджений медаллю «За військову службу Україні».

 

 

 

 

Герої України, що отримали звання посмертно.

 

 

 

Назарій Андрійович Гринцевич, український військовослужбовець, молодший лейтенант 12-ї бригади спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України, учасник російсько-української війни, що відзначився і загинув під час відбиття російського вторгнення в Україну.
Герой України (2025, посмертно).

Народився Назарій Гринцевич 10 березня 2003 року у Вінниці. Навчався у школі № 32. З раннього віку займався єдиноборствами, зокрема ММА. Також в підлітковому віці займався хіп-хопом, на всеукраїнських змаганнях з якого здобував призові місця. Досліджував історію України, відвідував секцію з боксу, любив футбол.
У 14-річному віці приєднався до фанатського сектору ФК «Ниви». За спогадами одноклубників, Назарію подобалось бути серед патріотично налаштованих хлопців, він намагався не пропускати матчі, згодом потрапив до молодіжного складу колективу «Sportowia». Брав участь в домовлених бійках із фанатами київського «Динамо».
Рано почав працювати, з 14 років працював на «Новій пошті» та на будівництві, в шкільні роки зустрів кохану Анастасію, з якою в планував створити сім'ю.
Після школи вступив до Донецького університету ім. Стуса. Утім, з юного віку Назарій мріяв вступити до війська, а саме - до ОЗСП «Азов», тоді вже спалахнула війна на сході України, тож він дав собі обіцянку: щойно досягне повноліття - обов'язково піде служити. Йому ще не було й 18 років, коли він сказав мамі, що їде з друзями на роботу до Польщі, і вирушив до Маріуполя, щоб пройти «Курс молодого бійця» в «Азові». Успішно пройшов випробування і, повернувшись додому у військовій формі, спершу про все розповів мамі, потім пішов до спортивного залу, де «на емоціях» ділився із друзями своїм досягненням.
В «Азові» Назарій служив в артилерійському дивізіоні парамедиком, бо з юності цікавився медициною. Під час оборони Маріуполя був одним з наймолодших захисників міста (відсвяткував на позиціях 19-річчя). Після того, як ворог знищив гармати, «Грєнка» воював як піхотинець, водночас - рятував життя побратимів. Дістав сильну контузію, а у середині березня - осколкове поранення обличчя.
Незадовго до виходу в полон Назарій сказав «на відео» відому фразу, яку почула вся країна: «Що б не було у вас, любіть маму, їжте кашу і любіть Україну...». Ці слова мотивували велику кількість людей стати до зброї та чинити опір ворогу. Додому ж від нього прийшла СМС-ка: «Мама, мене не буде довго на зв’язку, чекай мене удома».
20 травня 2022 року командир загону спецпризначення «Азов» Денис Прокопенко повідомив, що на 86-й день кругової оборони Маріуполя був отриманий наказ про припинення оборони міста. Першочергові вимоги про евакуацію цивільних, поранених та загиблих були виконані. Назарій Гринцевич, разом зі своїми побратимами, потрапив у полон до росіян, де провів 4 місяці. Після звільнення повернувся на службу.
21 вересня 2022 року визволений з полону під час обміну військовополоненими.
Після звільнення та реабілітації Назарій деякий час служив інструктором та готував молоде поповнення, потім разом із побратимами заснував підрозділ «Контакт 12», у якому «Грєнка» став командиром взводу оптичних спостерігачів. Назарій особисто набирав у підрозділ найкращих та найвмотивованих бійців, відбираючи за тими якостями, які цінував у людях. Здобуту «медійність» він використовував в інтересах підрозділу: вдягнув та забезпечив більшість бійців необхідними речами, постійно шукав нове, краще спорядження та технічні засоби.
Загинув у бою 6 травня 2024 року на Луганському напрямку у Серебрянському лісі. Без Назарія лишились мати, сестра, брат та кохана дівчина Анастасія.
Після прощання, яке відбулось на полі стадіону рідної «Ниви», молодшого лейтенанта Гринцевича було поховано з військовими почестями на Алеї Слави Сабарівського кладовища Вінниці.
18 листопада 2024 біля могили Назара було поховано його друга Віктора Хетчикова, уродженця Маріуполя.
7 липня 2025 року Президент Володимир Зеленський присвоїв Назарію Гринцевичу звання Героя України (посмертно).
Присвоєно Звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (8 липня 2025, посмертно) - за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові;
Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (2 квітня 2022) - за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, зразкове виконання службового обов’язку;
Нагороджений медаллю «За військову службу Україні» (17 травня 2022) - за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі;
Нагороджений відзнакою МОУ «Вогнепальна зброя» (Наказ Міністра оборони України № 19 від 04.01.2024);
Нагороджений нагрудним знаком НГУ «За відвагу» (16.04.2024);
Нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (16 жовтня 2024, посмертно) - за особисту мужність, виявлену в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові.
У червні 2024 року в Києві біля пішохідного мосту на Поштовій площі створили графіті, на честь полеглих воїнів «АЗОВу». На муралі зображені чотири відважних бійці, серед яких і Назарій «Грінка» Гринцевич.
У грудні 2024 року Українська правда вшанувала пам'ять Назарія у номінації «Герой УП».

 

 

Відомі українці до Дня Незалежності України

На виконання обласної цільової соціальної програми національно-патріотичного виховання дітей та молоді Вінницької області до 2025 року. 
14 серпня 2025 року завідувач відділу українознавства Володимир Лазаренко взяв участь та виступив у обговоренні при відкритті у Вінницькому обласному художньому музеї з нагоди підготовки та виконання відповідних заходів до Дня незалежності України «Слава України. Портрети славетних».

У залах Вінницького обласного художнього музею, за сприяння Благодійного фонду «МіСт» ім. Михайла Савенка, презентовано художню виставку плаката «Слава України. Портрети славетних» заслуженого художника України Валерія Вітра.

Серед них - Лесь Курбас, Тетяна Яблонська, Сергій Параджанов, Мирослав Скорик, Богдан Ступка, Ігор Білозір, Ніна Матвієнко, Ада Роговцева, Ліна Костенко та багато інших.

Валерій Вітер - знаний художник, співак, музикант, керівник ансамблю «Кобза ORIGINAL», учасник понад 170 всеукраїнських і міжнародних виставок, лауреат численних мистецьких нагород. Його творчість високо цінують не лише в Україні, а й у Японії, Мексиці, США, Франції, Фінляндії, Великій Британії та Канаді.

Виставка пройшла у піднесеній атмосфері, всебічно презентуючи видатних діячів України та супроводжуючись виконанням пісень із репертуару народного гурту «Кобза». Раніше експозиція з успіхом демонструвалася у багатьох країнах світу, а в Україні її мали змогу побачити лише жителі Тернополя, Кам’янця-Подільського та нашого міста.

 

 

 

Презентація книги «Український характер. Діалоги Валерія Жолдака з Анатолієм Матвієнком»

31 липня 2025 року у Вінницькій обласній універсальній науковій бібліотеці імені Валентина Отамановського відбулася презентація книги «Український характер. Діалоги Валерія Жолдака з Анатолієм Матвієнком».

Книга присвячена Анатолію Сергійовичу Матвієнку, який був тим українцем, що мав глибокий зв’язок зі своїм рідним краєм, був відданим Україні та її свободі. Як відомий державний і громадський діяч, народний депутат України шести скликань та доктор політичних наук, Анатолій Матвієнко здійснював вплив на хід історії сучасної української держави, завдяки своїй політичній діяльності та «українському характеру».

Під час презентації упорядники видання – Ольга Василівна Матвієнко, дружина політика, доктор педагогічних наук, професор, член-кореспондент НАПН України, та Ніна Юхимівна Гнатюк, українська поетеса, член НСПУ, заступник голови ГО «Вінницьке земляцтво у місті Києві», – розповіли про написання самої книги та про те, як вона може допомогти читачам глибше пізнати трудовий, політичний і життєвий шлях Анатолія Матвієнка.

Для діяча було правилом – служити Україні, її народові, жити та боротися в ім’я кращого майбутнього. З виходом книги привітала присутніх Галина Пасека, заступник начальника управління культури та креативних індустрій Департаменту гуманітарної політики Вінницької обласної військової адміністрації.

Відкрила захід завідувачка відділу маркетингу, реклами та соціокультурної діяльності ВОУНБ ім. В. Отамановського Наталія Крисько. Модераторами зустрічі були Валентина Сторожук, письменниця, та Володимир Житник, друг, соратник і колега Анатолія Матвієнка.

Поділилися своїми спогадами про «український характер» Анатолія Матвієнка, про його життя, трудову та громадську діяльність: сестра, Валентина Березенко; колеги, соратники, друзі та однодумці: Михайло Довбенко, Юрій Іванов, Віталій Мрачковський, Іван Кролько, Микола Чумак, Микола Табак, Олександр Домбровський, Микола Ільчук, Володимир Лазаренко, Жанна Дмитренко, директор Бершадської гімназії, яка носить ім. А. Матвієнка та інші. Під час презентації були продемонстровані фрагменти документального фільму «Анатолій. Наш Толя».

У презентації книги взяв участь та виступив завідувач відділу українознавства КЗВО «Вінницька академія безперервної освіти» Володимир Лазаренко.

У своєму виступі він зосередився на долі україноцентричності у житті та діяльності А. Матвієнка, наголосивши на конкретних прикладах: творення дискусійного клубу «Істина», у якому взяли участь очільники Руху на Вінниччини, проведення пісенного фестивалю «Червона рута», відкриття пам’ятника «Жертвам комуно-більшовицького терору», музейного комплексу В.Стусу у с.Рахнівці, проведення щорічних Стусівських читань, творення героєм України Л. Лук’яненком, республіканської партії «Собор», відкриття українських гімназій та газети у Криму тощо.

Були продекламовані патріотичні твори українських поетів.

Гарною окрасою заходу стали українські пісні етногурту «Зелен-рута» Стрижавської ОТГ (керівник Ірина Кашпрук) та музичне вітання від Зої Красуляк, української поетеси, барда, члена НСПУ.

Презентацію супроводжувала книжкова виставка «Анатолій Матвієнко: наша доля – тільки в наших руках», яку підготував відділ документів із гуманітарних, технічних та природничих наук.

 До Дня медичного працівника 

29 липня 2025 року до Дня медичного працівника у відділі медичних наук Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки імені Валентина Отамановського відбулася панельна дискусія «Медицина майбутнього - інновації, що змінюють життя пацієнта», яка зібрала небайдужих до сучасного стану та перспектив розвитку медицини в Україні.

На захід були запрошені представники громадських організацій «Рада жінок України», «Бойове братерство України», «Асоціація ветеранів силових структур» та ін.

З вітальним словом до присутніх звернулася завідувачка відділу медичних наук Юлія Виноградська, яка привітала учасників із професійним святом – Днем медичного працівника, подякувала всім, хто присвятив своє життя служінню здоров’ю, і побажала миру, витримки, вдячності пацієнтів і поваги суспільства.

Вступним блоком зустрічі стала доповідь представників міжнародної організації «Лікарі без кордонів» Олександра Гуділіна та Гліба Лапікова. Вони детально розповіли про діяльність організації, яка надає медичну та психологічну допомогу людям, постраждалим від конфліктів, епідемій і стихійних лих. У Вінниці «Лікарі без кордонів» працюють через Центр підтримки психічного здоров’я «Відновлення», де фокус спрямований на допомогу особам із ПТСР та іншими психічними наслідками війни. Спікери наголосили на важливості психологічної стійкості як частини загального здоров’я людини.

Почесними гостями заходу були керівники двох медичних закладів Вінниччини: Софія Олегівна Кучерук, директор Вінницької обласної психіатричної лікарні ім. акад. О. І. Ющенка, та Пилип Григорович Прудиус, директор Вінницького обласного клінічного високоспеціалізованого ендокринологічного центру, академік Української технологічної академії, кандидат медичних наук. Вони розповіли про інноваційну діяльність закладів, які очолюють.

Особливу зацікавленість викликав блок, присвячений інтегративній (комплементарній) медицині - системному підходу, що поєднує науково обґрунтовану медицину з додатковою (альтернативною) терапією.

Представницями цього напряму на заході були Майя Броніславівна Тарасюк, кандидатка медичних наук, доцентка, почесна професорка ВНМУ ім. М. І. Пирогова, яка виступила з презентацією «Інтегративна медицина», та Олена Олексіївна Акчуріна, лікарка вищої категорії, яка представила презентацію «Інновації, що змінюють життя пацієнта».

Фахівчиня відділу медичних наук Олена Гаєвик ознайомила присутніх із поняттям хелсі-коучингу – нового підходу до формування здорового способу життя.

Хелсі-коуч допомагає людині не просто почати харчуватися правильно чи більше рухатись, а налагодити власний індивідуальний ритм життя, заснований на позитиві, внутрішніх ресурсах і сталих, реалістичних звичках.

Цей напрям лише починає набирати популярності в Україні, але вже довів свою ефективність у світі.

У панельній дискусії взяв участь та виступив завідувач відділу українознавства Володимир Лазаренко, який акцентував увагу присутніх на втратах у медицині під час російсько-українській війні 2014-2025 рр.., та нові виклики для системи громадського здоров’я.

Він розповів про індекс людського капіталу, відзначив приклади самовідданості лікарів військового госпіталю та обласної психоневрологічної лікарні ім. Ющенка. Окремо наголосив на болючих втратах медичної спільноти: Україна втратила 530 медиків, серед яких 18 - з Вінниччини.

Володимир Лазаренко розповів про діяльність військового лікаря, полковника медичної служби, Героя України, Віктора Івчука, який є аспірантом КЗВО «Вінницька академія безперервної освіти».

Наприкінці заходу Юлія Виноградська презентувала тему «Медичні цифрові послуги: сучасно, швидко, надійно», у якій окреслила переваги впровадження цифрових сервісів у системі охорони здоров’я. Зокрема, мова йшла про Програму медичних гарантій, яка забезпечує пацієнтам гарантовану державою безоплатну медичну допомогу, доступну за електронним направленням, і проєкти цифровізації, що роблять медицину більш ефективною, відкритою та зручною.

 

 

Імена та подвиги Героїв України з Вінниччини, 
які отримали найвищу державну нагороду-звання "Героя України", зокрема й посмертно.

 

Володимир Сергійович Жданов, український військовослужбовець,
підполковник Національної гвардії України, 
учасник російсько-української війни,
що відзначився у ході російського вторгнення в Україну.
Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (2025).

Народився Володимир Жданов 12 травня 1999 року в с. Ольгопіль Гайсинського району на Вінниччині. Батько Володимира-офіцер ЗСУ. Навчався в Ольгопільській середній школі.
Після 9 класу вступив до Київського військового ліцею імені Івана Богуна, який закінчив 2016 року. Вищу освіту здобув у Військовій академії в м. Одеса, яку закінчив 2020-го.
Перші бойові завдання виконував під час Операції об'єднаних сил на сході України, де командував аеромобільно-десантним взводом.
З початком російського вторгнення в Україну воював у Щасті, Рубіжному та Сєвєродонецьку. У боях за останнє місто дістав поранення ноги, але після відновлення повернувся до строю.
2023 року переведений до 1-ї Президентської бригади оперативного призначення «Буревій» Національної гвардії України, у лавах якої брав участь у боях на Куп'янському напрямку, а пізніше очолив 1-й батальйон оперативного призначення «Форпост». Окрім прямих обов’язків з планування бойових дій і керування батальйоном неодноразово особисто вступав у бій з кулеметом і гранатометом, очолював штурмові групи, разом зі своїми бійцями проводив штурмові дії в Серебрянському лісі, особисто знищив п’ятьох окупантів та під вогнем прикрив відхід побратимів, зірвавши наступ ворога.
28 вересня 2024 року поблизу Стельмахівки знищив іще десятьох загарбників, забезпечив евакуацію поранених і до останнього утримував позицію, внаслідок танкового обстрілу дістав тяжке поранення і втратив ліву руку.
12 травня 2025 року Президент України Володимир Зеленський вручив підполковнику Володимиру Жданову орден «Золота Зірка».
Присвоєно звання «Герой України» з врученням ордена «Золота Зірка» (26 лютого 2025) -отримав за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові;
Нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (11 травня 2022)-отримав за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.
 

 

Сергій Станіславович Собко, український військовослужбовець,
бригадний генерал Збройних сил України.
Командир 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади (2017-2019), начальник штабу-заступник командувача Сил територіальної оборони ЗСУ (2022-2024).
Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (2015).

Народився Сергій Собко 11 липня 1984 року в селищі міського типу Літин, Вінницької області.
2001 року закінчив із золотою медаллю Літинську середню загальноосвітню школу № 2.
2005 року-Одеський військовий інститут Сухопутних військ (дипломом з відзнакою).
Після закінчення інституту був скерований для проходження подальшої служби у 30-ту окрему механізовану бригаду 8-го армійського корпусу Сухопутних військ Збройних сил України, яка дислокується у місті Новоград-Волинський (з 2022-Звягель) Житомирської області, де пройшов шлях від командира взводу гранатометників до заступника командира бригади.
У 2007-2008 роках виконував миротворчу місію у складі національного контингенту в Косові.
Проходив навчання на курсах підвищення кваліфікації за кордоном: вивчення англійської мови (Канада), ведення бойових дій взимку (Норвегія, 2009), курси офіцерів-спостерігачів (військова база Гоенфельс, Німеччина, 2009), підвищений 9-місячний курс офіцерів піхоти з організації і тактики ведення бою (Форт Беннінг, штат Джорджія, США).
Отримав від громади Новограда-Волинського диплом «Гордість міста-2013» у номінації «Військова доблесть».
У 2014-му офіцер успішно склав тести і його зарахували на навчання в один з найстаріших вищих навчальних закладів армії США-Командно-штабний коледж армії США у штаті Канзас. Вже мав їхати на навчання, але почалися бойові дії на Донбасі. Пройшов навчання пізніше (Командно-штабний коледж Збройних Сил США, (Форт Левенворс, США, ступінь Master of Military Art and Science, 2016-2017).
Одружений з експерткою зі стратегічних комунікацій Любов’ю Цибульською.
З початком російської збройної агресії командир механізованого батальйону 30 ОМБр Сергій Собко у званні майора виконував бойові завдання в районі проведення антитерористичної операції.
27 липня 2014 року батальйонна тактична група під керівництвом Сергія Собка разом із десантниками 95-ї бригади взяла стратегічний плацдарм Савур-могила. Його батальйон забезпечував вихід підрозділів Збройних сил і Державної прикордонної служби з оточення біля кордону з Росією на ділянці від Петрівського до Міусинська. Комбат Сергій Собко став одним з героїв фільму «Рейд. Сила нескорених».
Протягом липня-вересня 2014 року підрозділ під керівництвом Собка виконував завдання на території Луганської області.
На початку 2015 року брав участь у боях у районі міста Дебальцеве, зі своїми бійцями виходив з оточення.
Отримав звання підполковника, призначений на посаду заступника командира бригади.
З 2016 року проходить підготовку і підвищення кваліфікації слухачем Національного університету оборони України імені Івана Черняховського. Після двох років на фронті підполковник Собко виїхав на навчання до Командно-штабного коледжу армії США, добір до якого пройшов ще до війни. Навчався за міжнародною військовою освітньою програмою ІМЕТ.
З серпня 2017 року-командир 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади (нині-окрема гірсько-штурмова бригада).
Станом на червень 2018-полковник.
У 2020-2021 рр. критикував «радянщину» сучасних Збройних сил України.
Після створення у січні 2022 року Сил територіальної оборони ЗСУ призначений начальником штабу-заступником командувача Сил ТрО. На початку повномасштабного вторгнення Росії-один із керівників оборони Києва, військовий комендант міста. У березні 2022 року присвоєне звання бригадного генерала.
10 січня 2024 стало відомо, що бригадний генерал Сергій Собко залишає Сили ТрО і йде з посади заступника командувача Сил територіальної оборони.
Автор статей про роль піхоти, військове лідерство та професійну військову освіту.
Присвоєно звання «Герой України» з врученням ордена «Золота Зірка» (23 березня 2015)-отримав за особисту мужність, самовідданість та високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України.
Нагороджений пам'ятним нагрудним знаком «Воїн-миротворець».
Нагороджений медаллю НАТО «Non Article V».

 

Руслан Володимирович Панезьоров, український військовослужбовець,
майор Збройних сил України, учасник російсько-української війни,
що відзначився під час російського вторгнення в Україну в 2022 році.
Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (2024).

Закінчив Вінницький політехнічний інститут за спеціальністю «інженер-механік». Після закінчення, пройшов строкову службу в Збройних силах України, а через рік підписав контракт.
Понад 25 років служить в українському війську. Брав участь в АТО на сході України. Брав участь у звільненні Слов'янська, де особисто підняв прапор ПДВ над будівлею міськради. Згодом брав участь у боях за Луганський аеропорт.
З початку російського вторгнення в Україну продовжує нести службу. Брав участь у бойових діях поблизу Вознесенська, контрнаступі на Харківщині, боях за Бахмут і Кліщіївку.
Служить командиром інженерно-саперної роти 80-ї десантно-штурмової бригади.
28 травня 2024 року отримав серйозне порання та станом на жовтень 2024 проходить реабілітацію.
Присвоєно звання «Герой України» з врученням ордена «Золота Зірка» (28 червня 2024)-отримав за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові;
Нагороджений орденом «Богдана Хмельницького» III ступеня (2022)-отримав за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.
 

 

 

Герої України, що отримали звання посмертно.

 

Анатолій Миколайович Лоюк, український військовослужбовець,
майор Національної гвардії України, учасник російсько-української війни,
що відзначився і загинув у ході російського вторгнення в Україну.
Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (2024, посмертно).

Народився Анатолій Лоюк 19 січня 1997 року в селі Росоша Вінницької області. Після закінчення школи вступив до Національної академії Національної гвардії України.
У 2018 році закінчив командно-штабний факультет Національної академії Національної гвардії України.
Після випуску продовжив службу у 1-й Президентській бригаді оперативного призначення імені гетьмана Петра Дорошенка НГУ, згодом переведений у Окремий загін спеціального призначення Північного Київського територіального управління НГУ (нині-1-й окремий загін спеціального призначення Центру спеціального призначення «Омега» НГУ).
Командир 2-ї бойової групи 3-ї групи спеціального призначення військової частини 3001. Брав участь у боях зі звільнення Київщини, оборони Харківщини, Донеччини та Луганщини.
Зокрема, під час боїв за Ірпінь підібрався впритул до колони ворожої бронетехніки і точно передав артилеристам координати, за якими колону було знищено.
26 квітня 2022 року поблизу селища Новодмитрівки під час розвідки переднього краю навів вогонь артилерії на ворожу колону, внаслідок чого було знищено три танки та шість бронемашин. Потому пострілом із ПЗРК «Ігла» знищив ворожий вертоліт Мі-8.
У червні 2022-го брав участь у обороні Сєвєродонецька.
Загинув 31 березня 2023 року у бою поблизу Авдіївки Донецької області.
Похований в селі Росоша Теплицької громади.
Залишилися батьки, сестра, наречена.
Присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (28 червня 2024, посмертно)-отримав за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові.
Нагороджений нагрудним знаком Національної гвардії України «За доблесну службу».

Андрій Віталійович Сорока, український військовослужбовець,
капітан Національної гвардії України, учасник російсько-української війни,
що відзначився і загинув у ході російського вторгнення в Україну.
Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (2023, посмертно).

Народився Андрій Сорока 29 серпня 1995 року, м. Гнівань, Вінницька область.
Навчався в Гніванській загальноосвітній школі № 1.
Після закінчення школи, з жовтня 2013 року проходив військову службу за контрактом у 40-му полку внутрішніх військ МВС України (з 2014-го-Національної гвардії України). Учасник АТО/ООС.
Закінчив Національну академію внутрішніх справ (заочно).
У травні 2022 року разом з батьком поїхав на фронт. Був командиром мінометної батареї. У травні-жовтні 2022 року під командуванням старшого лейтенанта Андрій Сороки мінометний взвод ліквідував 4 БТР, вантажний автомобіль, БМП, легковий автомобіль, БПЛА, спостережний пост російських окупантів, 13 укриттів для особового складу, близько 200 санітарних та більш як 100 втрат особового складу.
Загинув 1 листопада 2022 року на Донеччині. Похований 5 листопада 2022 року в родинному місті. 8 листопада 2022 року наказом командувача НГУ Андрію посмертно присвоєно військове звання «капітан».
Батько, молодший сержант Віталій Броніславович Сорока, у січні 2023 року за власним бажання перевівся до бригади НГУ «Червона Калина».
Присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (8 липня 2023, посмертно)-отримав за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.

 

 

Валентин Васильович Климчук, український військовослужбовець,
старший солдат Збройних Сил України, 
учасник російсько-української війни,
що загинув під час російського вторгнення в Україну.
Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (2023, посмертно).

Народився Валентин Климчук 25 лютого 1996 року, в місті Вінниці. Дитячі та юнацькі роки минули в селі Стадниця, Вінницького району де й навчався у загальноосвітній школі. У 2014 році закінчив вище художнє професійно-технічне училище. У 2022 році закінчив Вінницький державний педагогічний університет імені М. Коцюбинського. З 2014 року по 2017 рік служив у 59-й окремій мотопіхотній бригаді імені Я. Гандзюка Збройних сил України (м. Гайсин Вінницької обл.). Брав участь в антитерористичній операції на Сході України. Потім працював на заводі, був будівельником, виїжджав на заробітки за кордон.
З початком повномасштабного російського вторгнення на територію України був мобілізований та перебував на передовій, обіймав військову посаду розвідника. Валентин Климчук у липні 2022 року під час штурму ворожих позицій у Миколаївській області особисто здійснив підрив двох ворожих бліндажів і захопив бойові документи противника. Коли закінчилися боєприпаси, він знайшов ворожий кулемет і прикрив відхід своєї розвідгрупи. Героїчно загинув від кулі снайпера 12 липня 2022 року біля села Любомирівка Миколаївської області. Служив кулеметником. Похований у рідному селі Стадниця, що у Вінницькій області.
Присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (8 липня 2023, посмертно)-отримав за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові.
 

 

Владислав Олександрович Бомбела, український військовослужбовець,
молодший сержант Збройних сил України, 
учасник російсько-української війни,
що відзначився у ході російського вторгнення в Україну.
Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (2024, посмертно).

Народився Владислав Бомбела 15 травня 1995 року в с. Бирлівка Гайсинського району Вінницької області. Закінчив Бирлівську ЗОШ І-ІІ ступенів, вступив до Верхівського технікуму, де навчався 4 роки і здобув професію землевпорядника.
Працював пів року на Вінницькій птахофабриці «Наша ряба». У віці 19 років отримав повістку, підписав контракт і поповнив лави ЗСУ.
Був учасником АТО. Пізніше був зарахований до 8-го окремого полку спеціалізованого призначення.
З початком повномасштабного вторгнення Владислав обороняв Київ, брав участь у військових операціях в Бахмуті та на Харківщині, де власноруч збив ворожий Су-25, що збирався атакувати наші позиції.
Загинув 11 липня 2024 року в Донецькій області, отримавши поранення несумісні з життям.
Присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (30 вересня 2024, посмертно)-отримав за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові;
Нагороджений орденом «За мужність» І ступеня (28 вересня 2022)-отримав за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі;
Нагороджений орденом «За мужність» ІІ ступеня (20 квітня 2022)-отримав за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі;
Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (5 грудня 2018)-отримав за особистий внесок у зміцнення обороноздатності Української держави, мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкове виконання військового обов’язку.
 

Георгій Миколайович Стрелков, український військовослужбовець,
майор Державної прикордонної служби України, учасник російсько-української війни, що відзначився у ході російського вторгнення в Україну.
Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (2023, посмертно).

Народився Георгій Стрелков 26 травня 1971 року в м. Вінниця.
Навчався у Київському суворовському військовому училищі та Хмельницькому інституті Прикордонних військ України. Служив на Кавказі. Згодом став приватним підприємцем і виготовляв на замовлення меблі. Від 2014 брав участь в антитерористичній операції на Сході України.
Після початку повномасштабного вторгнення військ РФ в Україну (24 лютого 2022) мобілізований до Могилів-Подільського прикордонного загону (Вінницька обл.) Південного регіонального управління Держприкордонслужби України. У червні 2022 Георгій Стрелков як начальник групи дільничних інспекторів прикордонної служби «Ямпіль» (Могилів-Подільський р-н) очолював інженерне облаштування позиції підрозділу поблизу м. Семенівка Новгород-Сіверського р-ну Чернігівської обл. Потім керував зведенням фортифікаційних споруд на Донеччині, зокрема у с. Костянтинопіль Волноваського р-ну та с-щі Невельське. Загинув 1 листопада 2022 року біля селища Невельське на Донеччині під час ворожого артилерійського обстрілу власним тілом закрив підлеглого, врятувавши йому життя.
Поховали 6 листопада у місті Вінниці на Алеї Слави.
У Георгія залишилася дружина, та 20 річний син-Микола Стрелков.
Присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (23 лютого 2023, посмертно)-отримав за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.
Нагороджений орденом «За мужність» IІI ступеня (24.01.2023) (посмертно)-отримав за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, сумлінне та бездоганне служіння Українському народові.
У прикордонному загоні, де він служив, встановлено меморіальну дошку.

 

Ігор Володимирович Демчук (позивний «Демон»), український військовослужбовець, підполковник Національної гвардії України,
учасник російсько-української війни, що відзначився і загинув у ході російського вторгнення в Україну. Кавалер ордена «За мужність» III ступеня (2022).
Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (2024, посмертно).

Народився Ігор Демчук 24 червня 1987 року в селі Каришкові, Барського району (нині-Копайгородської громади Жмеринського району) Вінницької області.
2010 року прийнятий на військову службу за контрактом, яку розпочав як солдат-стрілець стрілецького батальйону 40-го полку внутрішніх військ МВС України (з 2014-Національної гвардії України).
Від 2014-учасник АТО/ООС. 2015 року призначений інструктором-розвідником взводу розвідки спеціального призначення.
Закінчив Національну академію внутрішніх справ (заочно, за спеціальністю «Право»), а 2017 року-1-річний курс Національної академії Національної гвардії України (за спеціальністю «Менеджмент»), після якого був призначений командиром взводу 8-го полку оперативного призначення та отримав первинне офіцерське звання.
У листопаді 2017-го призначений офіцером окремого загону спеціального призначення Західного територіального управління НГУ, потому-командир 1-ї групи спеціального призначення 4-го окремого загону спеціального призначення Центру спеціального призначення «Омега» Національної гвардії України.
У березні 2022 року на чолі своєї групи бив ворога на Чернігівщині. Зокрема, 31 березня у районі села Ягідного під час розвідки в тилу противника разом із підлеглими знищів чотирьох ворожих танкістів, двох захопив у полон, взявши як трофей два справні танки Т-72, які згодом було передано до 1-ї окремої танкової бригади ЗСУ).
У подальшому воював на Харківщині, обороняв Сєвєродонецьк, Вугледар, переважно діючи у складі протитанкового резерву.
Загинув 2 серпня 2023 року.
Похований 4 серпня 2023 року на Полі Почесних поховань 86-а Личаківського цвинтаря.
Залишилися дружина, двоє синів, мати.
Присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (25 березня 2024, посмертно)-отримав за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові;
Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (7 вересня 2022)-отримав за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, сумлінне та бездоганне виконання службового обов'язку;
Нагороджений відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції» (лютий 2016);
Нагороджений відзнакою МВС України «Вогнепальна зброя»;
Нагороджений орденом «Народний Герой України» (2023, посмертно).

Костянтин Вікторович Могилко, український військовик,
льотчик першого класу, полковник Повітряних Сил Збройних Сил України.
Командир ескадрильї «Блакитна стежа» 15-ї окремої бригади транспортної авіації (авіабаза Бориспіль).
Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (2014, посмертно).

Народився Костянтин Могилко 27 травня 1978 року в місті Вінниця. Любов до літаків йому прищепив батько, який був цивільним льотчиком. Першим польотом Костянтина був політ з батьком і його товаришами по службі з авіаремонтного заводу на відремонтованому ними невеликому літаку Як-12. Займався у Вінницькому аероклубі. 1995 року закінчив загальноосвітню школу № 23 міста Вінниця. 1999-го закінчив кафедру Бойового застосування та управління діями підрозділів авіації Харківського інституту льотчиків Військово-повітряних Сил України. 2003-го закінчив заочне відділення Кіровоградської льотної академії Національного авіаційного університету за фахом пілот цивільної авіації.
Грудень 1999-червень 2003-помічник командира корабля авіаційного загону Ан-24, Ан-26 транспортної авіаційної ескадрильї, м. Львів. Червень 2003-листопад 2003-командир корабля авіаційного загону Ан-12 транспортної авіаційної ескадрильї 243-го окремого змішаного авіаційного полку, м. Львів.
Листопад 2003-липень 2004-помічник командира корабля авіаційної ескадрильї «Блакитна стежа» 15-ї авіаційної бригади (спеціального призначення), м. Бориспіль.
Липень 2004-лютий 2007-помічник командира корабля транспортної авіаційної ескадрильї «Блакитна стежа» 15-ї бригади транспортної авіації.
Лютий 2007-січень 2008-командир корабля авіаційного загону транспортної авіаційної ескадрильї «Блакитна стежа» 15-ї БрТА.
Січень 2008-січень 2011-командир авіаційного загону транспортної авіаційної ескадрильї «Блакитна стежа» 15-ї БрТА.
Січень 2011-жовтень 2011-заступник командира транспортної авіаційної ескадрильї «Блакитна стежа» 15-ї БрТА.
З жовтня 2011-командир транспортної авіаційної ескадрильї «Блакитна стежа» 15-ї окремої бригади транспортної авіації Повітряних Сил Збройних Сил України (авіабаза Бориспіль), в/ч А2215. Льотчик першого класу. В рамках програми міжнародного співробітництва «Відкрите небо» побував в багатьох країнах Європи, здійснював обльоти повітряного простору, збирав фотоматеріали для моніторингу за дотриманням діючих договорів у галузі контролю над озброєннями. Досконало володів англійською.
На початку російської збройної агресії проти України, ще у березні 2014-го до кримського псевдореферендуму, екіпаж літака Ан-30Б (борт №80) на чолі з командиром літака підполковником Костянтином Могилком возив журналістів по військових аеродромах Херсона та Миколаєва. З весни 2014 року підполковник Могилко брав участь в антитерористичній операції на сході України. Його літак двічі ставав мішенню терористів, але кожного разу вдало повертався на базу.
6 червня 2014 року літак-фоторозвідник Ан-30Б (борт № 80), яким керував К.В.Могилко, здійснював спостережний політ та фотографував місцевість над містом Слов'янськом Донецької області. В екіпажі було вісім чоловік. О 17:04 на висоті 4050 метрів літак підбила ракета, випущена російськими терористами з ПЗРК. Удар ракети прийшовся в правий двигун, його пробило наскрізь, почалася пожежа. З двигуна вогонь перекинувся на праве крило, літак почав різко втрачати висоту і падати на житлові квартали Слов'янська. Командир екіпажу Костянтин Могилко віддав наказ екіпажу залишити літак. Ціною власного життя, він скерував літак за межі міста й запобіг жертвам серед мирного населення. Літак впав під кутом 80 градусів, північніше Слов'янська, за селом Пришиб Слов'янського району. При падінні літак був повністю зруйнований, на той момент в ньому залишались три члени екіпажу: командир літака, бортмеханік і борттехнік. Тіло командира знайшли у кабіні літака. Він до останнього залишався за штурвалом. У збитому літаку загинули п'ять членів екіпажу: командир літака Костянтин Могилко, оператор фотозйомки Сергій Камінський, радист Володимир Момот, бортмеханік Олексій Потапенко і борттехнік Павло Дришлюк. Врятувались, зістрибнувши з парашутом, молоді лейтенанти Кирило Крамарев і Василь Полажинець та штурман-інструктор підполковник Сергій Ніколаєв.
Коли тіло Костянтина Могилко доставляли у Вінницю, через три тижні після його загибелі, пілот зробив декілька почесних кіл над містом.
З Героєм України попрощались у Вінниці в Будинку офіцерів 26 червня.
Похований на вінницькому кладовищі у Пирогові.
Посмертно присвоєне звання полковника.
Залишилась батьки Віктор Петрович і Любов Петрівна, дружина Віта та двоє дітей, - 10-річна Вероніка і 2-річний Арсеній.
Присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (20 червня 2014) -отримав за виняткову мужність і героїзм, незламність духу у боротьбі за незалежну Українську державу, вірність військовій присязі (посмертно).
Нагороджений медаллю «За військову службу Україні» (6 грудня 2012)-отримав за значний особистий внесок у зміцнення обороноздатності Української держави, зразкове виконання військового обов'язку, високий професіоналізм та з нагоди Дня Збройних Сил України.
Нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни».
Нагороджений відзнакою Міністерства оборони України-медалі «15 років Збройним Силам України», «За сумлінну службу» III ст.
2 вересня 2014 року під час чергової сесії Бориспільської міської ради було прийнято рішення про присвоєння спеціалізованій школі № 5 міста Бориспіль ім'я Костянтина Могилка.
17 вересня 2014 року у Вінниці на фасаді будівлі ЗОШ № 23 (проспект Космонавтів, 32), де навчався Герой України, встановлено меморіальну дошку на його честь.
У 2014 році Укрпошта до Дня Збройних Сил України випустила художній маркований конверт серії «Героям Слава!», присвячений Герою України підполковнику Костянтину Могилку.
6 червня 2015 року в місті Бориспіль на території Книшового меморіально-паркового комплексу відкрили пам'ятний знак екіпажу літака АН-30Б, який загинув 6 червня 2014 року в районі міста Слов'янськ Донецької області, серед них ім'я Героя України Костянтина Могилка. На території військової частини А2215 встановлено обеліск загиблим членам екіпажу.
19 серпня 2015 року в селі Джулинка Бершадського району Вінницької області на початку вулиці, названої іменем Героя України Костянтина Могилка, встановлено пам'ятний знак.
20 серпня 2015 року в музеї Повітряних Сил України відкрили погруддя Костянтину Могилку та Дмитру Майбороді.
26 серпня 2015 року Президент України Петро Порошенко видав указ, яким з метою увічнення пам'яті Героя України підполковника Могилка Костянтина Вікторовича, ураховуючи його особливі заслуги перед Батьківщиною, мужність та героїзм, незламність духу в боротьбі за незалежну Українську державу та зважаючи на високий професіоналізм, зразкове виконання поставлених завдань особовим складом 15 бригади транспортної авіації Повітряних Сил Збройних Сил України постановив присвоїти літаку Ан-30Б (бортовий номер 86) 15-ї БрТрА ПС ЗС України ім'я Костянтина Могилка.
29 квітня 2016 року Вінницька міська рада ухвалила рішення найменувати площу на проспекті Космонавтів іменем Костянтина Могилка.
5 червня 2016 року у Пришибі відбулось відкриття меморіалу загиблим над Слов'янськом льотчикам «Скорботний янгол».
14 червня 2016 року у Вінниці відкрито меморіальну дошку на честь Костянтина Могилка та Дмитра Майбороди.
 

Олег Леонідович Тарахкало, український військовослужбовець,
капітан Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (2023, посмертно).

Народився Олег Тарахкало 4 червня 1976 року, в с. Красносілка Бершадського, нині Гайсинського р-ну Вінницької обл.
Командир роти, ніс службу на 32-у блокпосту. Поранений під час боїв. Група вирвалася з оточення терористів без втрат.
Мужньо з честю та гордістю загинув, захищаючи Україну від російських окупантів.
Присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (29 вересня 2023, посмертно)-отримав за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (25.3.2015).

Сергій Ігорович Пархоменко, український військовослужбовець,
капітан Збройних Сил України, учасник російсько-української війни,
який відзначився і загинув під час російського вторгнення в Україну.
Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (2022, посмертно).

Народився 14 січня 1997 року в місті Харкові, в сім'ї військових авіаторів. З дитинства мріяв про небо та бажав пов'язати своє життя з авіацією. Закінчив Київський військовий ліцей імені Івана Богуна.
У той час, коли його батько Ігор Пархоменко під час війни на сході України у 2014 році виконував бойові завдання у повітрі, Сергій вступив на льотний факультет Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, який успішно закінчив 2019 року, здобувши кваліфікацію військового льотчика 3 класу.
Маючи за приклад свого батька та діда, Сергій виявив бажання проходити службу в бригаді тактичної авіації імені генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова та літати на літаках Су-25. Попри молодий вік, на момент російського вторгнення в Україну, вже обіймав посаду командира авіаційної ланки 299-тої бригади тактичної авіації Повітряних сил ЗСУ. В боях з російським агресором проявив себе звитяжним воїном, достойним сином українського народу і гідним нащадком своєї родини військових льотчиків.
З першого дня відбиття російського вторгнення в Україну, виконав 38 бойових вильотів у складних умовах протидії ворожих засобів ППО та винищувальної авіації, під час яких знищив більше ніж 20 ворожих танків, понад 50 бойових броньованих машин, 55 транспортних засобів, 20 цистерн з пальним та кількасот солдатів і офіцерів рашистів. Неодноразово уміло виводив авіаційну техніку з-під ракетних ударів ворога
За мужність і патріотизм, проявлені під час захисту Батьківщини від російської агресії, Указом Президента України № 292/2022 від 2 травня 2022 року «Про відзначення державними нагородами України» був нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
14 травня 2022 року, виконуючи бойове завдання під час вильоту з метою завдання удару по скупченню автомобільної та броньованої техніки окупантів у Запорізькій області в районі міста Гуляйполе, капітан Сергій Пархоменко героїчно загинув, до останнього залишаючись відданим та непохитним захисником українського народу.
Оскільки у регіоні, звідки був родом Сергій, на той час тривали бойові дії, в останню путь Героя провели 18 травня 2022 року у м. Вінниці.
29 серпня 2022 року в День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої держави, Президент України Володимир Зеленський вручив орден «Золота Зірка» членам родини загиблого Героя України.
Залишилися батьки, дружина та син, який народився у березні 2022 року.
Батьку Сергія, Ігорю Валерійовичу Пархоменку, 8 травня 2025 року також присвоєно звання Героя України. 12 травня 2025 року Президент України Володимир Зеленський вручив полковнику Пархоменку орден «Золота Зірка», під час заходу було повідомлено, що він-«пілот Су-25, повний кавалер ордена Богдана Хмельницького. Здійснив 293 бойові вильоти, із яких 257-на вогневе ураження, зокрема знищив міст у тимчасово окупованих Олешках і російську колону. У бою на Запоріжжі Ігор Пархоменко втратив сина-льотчика-25-річного Сергія Пархоменка, якому присвоєно звання Герой України посмертно. Молодший син Микита також захищає українське небо...».
Присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (20 травня 2022, посмертно)-отримав за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.
Нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ст. (2 травня 2022)-отримав за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.
У місті Вінниці у новому 10-му мікрорайоні вулицю назвали на честь Сергія Пархоменка.
У місті Харкові провулок Чкалова перейменували на провулок Сергія Пархоменка.

 

Максим Михайлович Шаповал, український військовослужбовець,
 розвідник, генерал-майор Збройних сил України, командир 10-го окремого загону спеціального призначення, начальник спеціального резерву
Головного управління розвідки Міністерства оборони України.
Загинув під час російсько-української війни внаслідок терористичного акту.
Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (2017, посмертно).

Народився Максим Шаповал 6 липня 1978 року в місті Вінниця, в родині льотчика цивільної авіації, і був єдиною дитиною. Батько Максима, Михайло, командир екіпажу літака Ан-2, працював у Вінницькому аеропорту (Старий Аеропорт), помер у 1985 році на 33-му році життя, коли Максим тільки збирався йти до школи. Спочатку навчався у вінницькій загальноосвітній школі № 10, пізніше у школі № 15.
Максим Шаповал обрав професію військовика, як його дід-офіцер Леонід. Дядько (брат матері) також служив у збройних силах у м. Києві, вийшов на пенсію в званні полковника. Максим вступив до Київського вищого інженерного радіотехнічного училища ППО, яке 1999 року увійшло до новоствореного Військового інституту НТУУ «КПІ», факультет шифрувальників, випускник 2000 року.
2008 р. Розпочав військову службу офіцером служби шифрованого зв'язку і режиму секретності Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Брав участь у миротворчій місії у Сьєрра-Леоне. Після повернення служив старшим офіцером, командиром групи водолазів-розвідників. У 2010-2012 роках ніс службу в Управлінні держохорони з охорони перших осіб держави. Після УДО повернувся до своєї частини на посаду начальника служби інструкторів, згодом був призначений заступником командира військової частини, командиром військової частини.
З початком російської збройної агресії проти України виконував завдання із захисту територіальної цілісності України в зоні бойових дій у Донецькій та Луганській областях.
Полковник, командир 10-го окремого загону спеціального призначення ГУР МО України. Підрозділ «десятка» має неофіційну назву «Острів», базується на Рибальському острові.
Шаповал був командиром групи спецпризначення, яка у травні 2014 року звільняла Донецький аеропорт й зайшла до нього першою.
Безпосередньо брав участь у плануванні та проведенні розвідувальних рейдів у глибокий тил противника, під час яких застосовувалися засоби документування присутності російських окупаційних військ, їх переміщень, наявності сучасних зразків систем РЕБ та засобів ураження. У тому числі в такому вигляді, щоб це могло служити безумовним доказом збройної агресії Росії проти України, особливо в застосуванні штатних БТРГ і новітніх систем ураження, які виробляються тільки в Росії. Окремі розвідувальні операції стосувалися своєчасного оповіщення про розгортання російської артилерії, у тому числі далекобійної, а це значно знижувало втрати серед українських військових і мирного населення.
7 червня 2017 року підрозділ Шаповала ліквідовував на окупованій території Донбасу одного з керівних співробітників спецпідрозділу «Вимпел» ФСБ РФ полковника Черкашина Юрія Михайловича, 1972 року народження, який відповідав за організацію терористичних актів на території України.
27 червня 2017 року полковник Шаповал загинув внаслідок вибуху автомобіля в Солом'янському районі м. Києва. Підрив автомобіля попередньо кваліфіковано як терористичний акт, пов'язаний з професійною діяльністю загиблого.
Незадовго до загибелі Шаповал повернувся із зони бойових дій на Сході України.
У Києві в Максима залишились дружина Ірина та двоє маленьких дітей-дочка Віра 2012 р.н. і син Саша 2015 р.н. У Вінниці-мати Наталія та вітчим Анатолій.
З Максимом Шаповалом попрощались 30 червня в Києві, у Будинку офіцерів. На прощанні був присутній Президент України Петро Порошенко. Проводжали розвідника з надзвичайними почестями та військовою технікою, траурна процесія пройшла від Будинку офіцерів до Володимирського собору. Воїна поховали на Байковому кладовищі (ділянка № 30).
Указом Президента України 30 червня 2017 року полковнику Шаповалу Максиму Михайловичу присвоєне військове звання генерал-майора (посмертно).
27 червня 2017 року близько 8:10 у Солом'янському районі м. Києва на вул. Механізаторів (перед перехрестям з вул. Солом'янською), неподалік будівлі Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, стався потужний вибух автомобіля «Mercedes-Benz» за кермом якого перебував Максим Шаповал. Вибух стався під час руху автомобіля, уламки розкидало на десятки метрів. Водій помер на місці. Внаслідок вибуху дістали осколкові поранення двоє киян, молода жінка і 71-річний чоловік.
Головним управлінням Національної поліції у м. Києві розпочато кримінальне провадження за ознаками злочину, передбаченого ч. 3 ст. 258 Кримінального кодексу України (терористичний акт, що призвів до загибелі людини). 27 червня, після проведення невідкладних першочергових слідчих (розшукових) дій, Генеральним прокурором України доручено здійснення досудового розслідування у вказаному провадженні слідчим Головної військової прокуратури. За наявною інформацією, вибуховий пристрій було закладено у салоні автомобіля.
Головний військовий прокурор Генеральної прокуратури України Анатолій Матіос вважає основною версією теракту «російський слід».
Секретар РНБО України Олександр Турчинов зазначив, що цей терористичний акт вчинено за таким самим сценарієм, як і вбивство українського контррозвідника полковника СБУ Олександра Хараберюша у березні 2017 року: «Є всі підстави вважати, що ці вбивства сплановані та організовані за безпосередньої участі російських спецслужб».
17 квітня 2019 року Голова СБУ Василь Грицак повідомив ім'я диверсанта, який заклав вибухівку, - Шутов Олег Миколайович, 09.03.1966 року народження, мешканець Донецька, співробітник так званого центру спецоперацій «МГБ ДНР». Шутов орендував квартиру в тому самому будинку, де мешкав генерал Шаповал. Після теракту виїхав до Донецька. Організатором резонансних убивств українських військових Грицак назвав начальника департаменту контррозвідувальних операцій ФСБ РФ генерал-лейтенанта Дмитра Мінаєва, який на той час перебував на Донбасі у так званому центрі спецоперацій «МГБ ДНР».
Присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (7 вересня 2017, посмертно)-отримав за мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вагомий особистий внесок у зміцнення обороноздатності та безпеки держави, самовіддане служіння Українському народові.
Нагороджений медаллю «10 років Збройним Силам України».
Нагороджений медаллю «15 років Збройним Силам України».
Нагороджений медаллю «20 років сумлінної служби».
Нагороджений Почесним нагрудним знаком «За відмінну службу в аеромобільних військах Сухопутних військ Збройних Сил України».
Нагороджений відзнакою «15 років воєнної розвідки України».
Нагороджений пам'ятним нагрудним знаком «15 років військовій частині А2245».
Нагороджений недержавною нагородою Орденом «Народний Герой України» (18 серпня 2017, 24-та церемонія нагородження, м. Вінниця.)
Нагороджений нагрудним знаком За оборону Донецького аеропорту-(2014).
7 вересня 2017, під час виступу у Верховній Раді України, Президент Петро Порошенко проголосив про присвоєння спецпідрозділу військової розвідки імені Максима Шаповала.
Генерала-майора Максима Шаповала навічно зараховано до списків військової частини, якою він командував. Відомості про генерала-майора Шаповала внесено у Книгу Слави ГУР МО України.
27 жовтня 2017 на Алеї героїв Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут урочисто відкрито пам'ятник випускнику навчального закладу Максиму Шаповалу.
10 лютого 2018 року на фасаді будівлі Інституту спеціального зв'язку та захисту інформації, в якому він навчався, встановлено меморіальну дошку.
23 червня 2018 року на фасаді будівлі, де провів перший рік життя і згодом багато вільного часу проводив під час шкільних канікул, відкрито меморіальну дошку.
6 грудня 2018 року рішенням Київради вулицю Механізаторів у Солом'янському районі Києва перейменовано на вулицю Генерала Шаповала.
27 червня 2021 року у Солом'янському районі Києва (Повітрофлотський проспект, 11-13) відкрили сквер на честь Максима Шаповала та пам’ятний знак, присвячений українським розвідникам. Рішення про присвоєння скверу імені Максима Шаповала було ухвалено напередодні (10 червня 2021 року) депутатами Київської міської ради.
У місті Вінниця одну з вулиць найменували на честь Максима Шаповала.
У селі Вінницькі Хутори вулицю Покришкіна перейменували на вулицю Генерала Шаповала.
У місті Вінниця один з проїздів найменували на честь Максима Шаповала.

 

Микола Олександрович Янишин, український військовослужбовець,
головний сержант Збройних сил України, 
учасник російсько-української війни.
Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (2023, посмертно).

Народився Микола Янишин 15 березня 1986 року в місті Гнівані, Вінницького району, Вінницької області. У 1989 після трагічної загибелі батька разом з матір’ю переїхав у с. Шендерів, де 2001 закінчив загальноосвітню школу. Потім здобув середню технічну освіту в ПТУ-12 у м. Гнівань (2004) та Іллінецькому коледжі Вінницького аграрного університету (нині Вінницького р-ну, 2006). У 2006-07 проходив строкову службу в Збройних силах України. 2007-16 та 2019-21 працював на різних підприємствах, зокрема й на Гніванському кар’єрі.
У 2016-2019, від 2021-служив у танковому батальйоні 30-ї окремої механізованої бригади імені князя К. Острозького Сухопутних військ Збройних сил України (м. Звягель Житомирської обл.). Брав участь в антитерористичній операції та операції Об’єднаних сил на Сході України; від 24 лютого 2022-у відсічі повномасштабного вторгнення військ РФ в Україну. Багаторазово виявляв особисту мужність і героїзм у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України.
Загинув 5 травня 2022 року в с. Дронівка, Бахмутського району, Донецької області.
Присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (8 липня 2023, посмертно)-отримав за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові.
 

Ярослав Юрійович Хибовський, український військовослужбовець,
старший сержант збройних сил України, 
учасник російсько-української війни.
Майстер спорту України з пауерліфтингу.
Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (2024, посмертно).

Народився Ярослав Хибовський 28 грудня 1998 року в селі Миколаївка Вінницької області. У 2016 році закінчив школу та вступив до Брацлавського аграрного коледжу. Потім навчався в Уманському педагогічному університеті на заочній формі. Працював у Києві, пізніше-у Вінниці, паралельно займався улюбленою справою-пауерліфтингом, яким захопився ще в п'ятому класі в Піщанській спортивній школі. Завдяки тренеру та наполегливості досяг великих успіхів, став майстром спорту України. У 18 років виступав у складі збірної. Маючи вагу 74 кг., присідав з 210-кілограмовою штангою, у жимі лежачи показав результат 165 кг., а в становій тязі-225 кг. В армії був не менш вправним воїном, аніж спортсменом. Навіть на війні за можливості тренувався та залучав інших хлопців.
У травні 2019 року Ярослав підписав контракт про службу в ЗСУ. Був учасником бойових дій на території ООС. З перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну став на захист своєї держави у складі 9-го батальйону 59-ої окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Був снайпером, розвідником, штурмовиком, умів стріляти з багатьох видів зброї. Отримавши перше поранення влітку 2022-го, мав проходити реабілітацію два місяці, але вже через 30 днів повернувся на фронт. За півтора місяці до загибелі отримав осколкові поранення ноги й обличчя. Мав право на відновлення, але повернувся на фронт з незагоєною раною на підборідді. Казав: «Як я попиватиму водичку на курорті чи ходитиму на масаж, якщо мої побратими гинуть?».
Сержант Ярослав Хибовський загинув 5 грудня 2022 року біля села Нетайлове на Донеччині. Під час штурмових дій ворога отримав смертельні поранення. 28 грудня захиснику мало виповнитися 24 роки.
Присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (11 грудня 2024, посмертно)-отримав за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові.
За час служби боєць був нагороджений медалями «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня, «За військову службу Україні» та орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Нагороджений медаллю «За військову службу Україні».
Майстер спорту України з пауерліфтингу.

 

Павло Леонідович Лисиця, український військовослужбовець,
солдат. Учасник російсько-української війни.
Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (2025, посмертно).

Народився Павло Лисиця 1972 року, проживав у селі Слобода Ходацька.
До початку повномасштабної війни Павло Лисиця жив спокійним життям у своєму селі. У нього була велика родина: дружина, три доньки, онука. Павло обробляв землю, ростив дітей і мріяв про щасливе майбутнє для своєї сім’ї. Але коли на батьківщину прийшла війна, він залишив усе і сів за кермо танка, щоб боронити Україну.
Під час повномасштабного російського вторгнення-механік водій танка 14-ї бригади Національної гвардії «Червона калина».
Під час одного з бойових завдань екіпаж танку потрапив під обстріл, попри важкі поранення солдат Павло Лисиця залишився поруч з танком та вступив в стрілецький бій з противником, чим врятував екіпаж, який встиг покинути бойову машину.
Павло Лисиця-звичайний український чоловік, який став легендарним героєм. Ціною власного життя він врятував своїх побратимів, продемонструвавши безмежний патріотизм.
Павло загинув 19 вересня 2024 року на Донеччині у день народження своєї дочки. Їй виповнилося у той день 16 років.
Його історія назавжди надихатиме нові покоління захисників України.
Присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (23 травня 2025, посмертно)-отримав за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові.

 

Денис Миколайович Кирилюк, позивний GROUCH, український військовослужбовець, льотчик, підполковник 831 БрТА Збройних сил України, учасник російсько-української війни. 

Кавалер ордена «За мужність» III ступеня.

Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (2025, посмертно).

Народився Денис Кирилюк 14 липня 1990 року в с. Гришівці, Тиврівського району, Вінницької області, Україна.
З 1996 року по 2004 рік навчався в Гришовецькій середній загальноосвітній школі.
З 2004 року по 2007 рік навчався в Чернігівському військовому ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою (ПВФП).
17 липня 2007 року через Чернігівський ОМВК м. Чернігова поступив до Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба, який закінчив у 2011 році за спеціальністю «Бойове застосування та управління діями підрозділів (частин, з'єднань) авіації».
У 2011 році закінчив Харківський національний університет Повітряних сил імені Івана Кожедуба.
У 2016 році брав участь в АТО на сході України.
Служив заступником командира ескадрильї-штурманом авіаційної ескадрильї 831-ї бригади тактичної авіації. Виконав понад 80 бойових вильотів, з них 70-під час повномасштабного російського вторгнення. Загинув 27 березня 2023 року під час виконання бойового завдання на Чернігівщині.
Присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (20 січня 2025, посмертно)-отримав за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові.
Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (2 серпня 2022)-отримав за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі;
Нагороджений відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції» (17.02. 2016)-отримав за свої героїчні вчинки та зразкове виконання військового обов'язку;
Нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України»;
Нагороджений вогнепальною зброєю від Міністерства оборони України.
Вулиця в Миргороді названа на його честь.
 

Сергій Олегович Пилявець, український військовослужбовець,
майор Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (2025, посмертно).

Народився Сергій Пилявець 26 липня 1999 року в селі Медвідка, Вінницького району, Вінницької області. У 2013 році закінчив 8 класів у Медвідській ЗОШ, після чого продовжив навчання у Кам'янець-Подільському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою. 2016 року вступив до Одеської військової академії, за спеціалізацією «Управління діями підрозділів спеціального призначення». Усі навчальні заклади закінчив з відзнаками. Після навчання був направлений до військової частини в м. Хмельницький. При військовій частині успішно закінчив кваліфікаційні курси: «Кваліфікаційний курс спеціальних операцій» та «Курс планування спеціальних операцій тактичного рівня». При військовій частині А2772 пройшов кваліфікаційний курс спеціальних операцій «Командир тактичного підрозділу». У червні 2020 року присвоєно звання інструктор парашутно-десантної підготовки.
З початком повномасштабного російського вторгнення, повернувся з курсів які проходили в Грузії і став до лав СОУ. 27 лютого 2022 року захищав країну в Києві. Був майором, командиром роти спецпризначення "Терміти". Воював на Лиманському, Куп'янському, Ізюмському, Херсонському напрямку. Завдяки його мужності та професіоналізму знищено значну кількість окупантів, звільнено низку населених пунктів.
21 червня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі ведення бойових дій, в результаті підриву на ворожій міні отримав множинні осколкові поранення, несумісні з життям. Сергій був майором, командиром роти спеціального призначення. Він був військовим за покликом серця і віддав своє життя за свободу та незалежність нашої країни.
Йому навіки 24 роки, всього місяць лишався до 25-річчя.
Поховали Героя у рідному селі Медвідка.
У Героя залишились батьки, сестра та кохана дівчина, яка в день його загибелі випускалася з військового інституту КНУ ім. Т. Г. Шевченка.
Як найкращий випускник академії 2020 року нагороджений почесним нагрудним знаком командувача Сил Спеціальних Операцій ЗСУ «Іду на Ви» IV ступеня.
Нагороджений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ “За досягнення у військовій службі” ІІ ступеня.
Нагороджений Міністерством оборони України нагрудним знаком “За військову доблесть”.
Нагороджений Відзнакою Президента України «За оборону України».
Нагороджений Відзнакою Міністерства оборони України «Вогнепальна зброя».
Присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (21 лютого 2025, посмертно)-за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові.

Геннадій Русланович Керничний, український військовослужбовець,
учасник російсько-української війни.
Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (2025, посмертно).

Народився Геннадій Керничний 29 січня 1997 в місті Бар, Вінницька область. У 2013 році закінчив Буковинський військово-спортивний ліцей з відзнакою. Здобув професію бджоляра. Майстер спорту з бойового самбо.
Приєднався до лав ЗСУ наприкінці 2014 року. Пройшов бої в Дебальцевому, Мар'янці, Зайцевому, Щасті.
У 2018 році зазнав складного поранення: довелося ампутувати частину правої ноги. Пройшов реабілітацію, став на протез. У 2019 році на протезі й далі служив, паралельно вступивши на навчання у Кам'янець-Подільський аграрний університет, факультет агрономія.
У 2020 році виборов 1-ше місце у змаганнях «Ігри Героїв» м. Харків.
З перших днів повномасштабного вторгнення захищав Київщину, далі Харківщину, Донеччину і зрештою дістався до Курщини. У місті Бахмут перебував 10 місяців.
2023 рік-1-ше місце «Ігри Нескорених» м. Львів.
Присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (2 січня 2025, посмертно)-за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові.
Нагороджений орденом «За мужність» ІІ ступеня.
Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ст. (17 травня 2019)-за значні особисті заслуги у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, громадянську мужність, самовідданість у відстоюванні конституційних засад демократії, прав і свобод людини, вагомий внесок у культурно-освітній розвиток держави, активну волонтерську діяльність.
Медаль «За військову службу Україні» (12 серпня 2022)-за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.
Захисник нагороджений:
«За пролиту кров в боях за Україну»; «За взірцевість» ІІ-ІІІ ступеня; «Іду на ВИ» І ступеня; «За воїнську доблесть»; «Воля і мужність»; «За оборону рідної держави»; «Учасник АТО»; «Учасник ООС»; «За оборону Мар'їнки»; Відзнакою командуючого ОТУ «Південь»; Нагороджений зброєю Glock 17; Орденом Покрови Козацтва; Відзнакою «За заслуги перед Вінниччиною».
 

Василь Олександрович Ковилін, український військовослужбовець,
молодший лейтенант Національної гвардії України, учасник російсько-української війни, що відзначився і загинув під час російського вторгнення в Україну.
Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка (2025, посмертно).

Народився Василь Ковилін 4 січня 1995 року в селі Сьомаки Хмільницького району Вінницької області.
Закінчив Вінницький державний аграрний університет за спеціальністю «Лісове господарство».
Свій бойовий шлях розпочав у зоні АТО, де служив у підрозділі морської піхоти. Брав участь у звільненні населених пунктів Маріуполь, Широкино, Лебедіно, Павлопіль, Гранітне, Слов'янськ.
З початком повномасштабного вторгнення добровільно вступив до лав Національної гвардії України. Служив у Першій Президентській бригаді НГУ «Буревій». Виконував бойові завдання поблизу Лисичанська, Сєверодонецька, Бахмута, Білогорівки та в Серебрянському лісі. У лютому 2024 року, у військовому званні старшого сержанта, нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
7 травня 2024-го під час бойового чергування помітив групу противника та вступив із нею в бій. Під масованим ворожим обстрілом допомагав пораненим українським воїнам та евакуював їх. Після цього продовжив бій і відбив штурм, але під час чергового обстрілу ворожий снаряд влучив по його позиції.
Помер 9 травня 2024 року внаслідок смертельних опіків, які дістав у бою.
Похований на Берковецькому кладовищі у м. Київ.
12 травня 2025 року Президент України Володимир Зеленський вручив орден «Золота Зірка» членам родини Василя Ковиліна.
Присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена Золота Зірка (20 січня 2025, посмертно)-за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові^.
Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (23 лютого 2024)-за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, сумлінне та бездоганне служіння Українському народові.
Нагороджений нагрудними знаками «За зразкову службу» 2015 р. та «Знак Пошани» 2016 р.; медаллю «За відвагу» 2016 р.; почесним знаком «Маріуполь відстояли-перемогли» 2017р.; почесним нагрудним знаком начальника Генерального штабу Головнокомандувача Збройних сил України «За взірцевість у військовій службі ІІІ ступеня» 2017р.; медаллю «100 років морській піхоті України» 2018 р.; відомчою заохочувальною відзнакою; нагрудним знаком «За доблесну службу» 2022 р.; знаком Пошани «Захиснику Луганщини», 2023 р., медаллю «Захиснику Слов’янська».

Максим Олександрович Римський, український військовослужбовець,
головний сержант Збройних сил України, відзначився у ході російського вторгнення в Україну, учасник російсько-української війни.
Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (2023, посмертно).

Народився Максим Римський 23 листопада 1995 року в селі Ольгопіль Чечельницького району (з 2020 року Ольгопільської сільської територіальної громади Гайсинського району) на Вінниччині. Після закінчення загальноосвітньої школи навчався у Бершаді в медичному коледжі, здобув фах «фельдшера». Під час АТО на сході України підписав контракт у 2016 році. Ніс військову службу в складі 9-го мотопіхотного батальйону «Вінницькі Скіфи» 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Довгий час був бойовим медиком, з часом дослужився до старшого сержанта взводу. 7 грудня 2019 року з рук Президента України Володимира Зеленського отримав іменний годинник. Вже під час повномасштабної війни весною 2022 року Президент України відзначив Максима Римського медаллю «За військову службу Україні». У 2022 році здобув вищу освіту за спеціальністю фармація.
Загинув Максим Римський о 5-й ранку 9 грудня 2022 року в бою біля селища Невельське Покровського району Донецької області. Противник застосував нову тактику для виявлення позицій ЗСУ: спрямував до позицій трьох бійців, які удавали з себе полонених. Щоб перевірити чи не пастка це, пішов сам, аби не розкривати розташування позицій підрозділу, вийшов трохи з іншого боку позицій підрозділу. Як тільки Максим підійшов до окупантів-російські війська одразу почали мінометний обстріл. Біля нього розірвалася міна, тому військовик загинув миттєво: осколок пройшов через праву руку до легень і серця. Троє окупантів теж загинули під своїми ж мінами. Завдяки тому, що він вийшов не зі своїх позицій, вдалося врятувати побратимів: лише декількох поранило. Поховали загиблого в рідному селі.
15 грудня 2022 року Максиму Римському посмертно присвоїли звання «головний сержант».
29 вересня 2023 року Володимир Зеленський, серед інших, присвоїв звання «Герой України» двом полеглим захисникам із Вінниччини Максиму Римському та Олегу Тарахкалу.
У загиблого залишилися дружина Римська Ангеліна Миколаївна (також військова, одружилися 19 лютого 2022 року), батько Олександр Васильович та мати Галина Володимирівна, молодший брат Олександр. Брат дружини Олексій (навчався разом із Максимом у медичному коледжі) загинув навесні 2022 року.
Після закінчення загальноосвітньої школи навчався у Бершадському медичному коледжі, здобув фах «фельдшера».
Присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена Золота Зірка (29 вересня 2023, посмертно)-за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові.
Нагороджений нагрудним знаком «Ветеран війни».

 

Олександр Олександрович Степанищев, український військовослужбовець,
солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (2025, посмертно).

Народився Олександр Степанищев 24 червня 1980 року в селі Колюхів Тиврівського, нині Вінницького району Вінницької області.
Під час повномасштабної війни служив старшим стрільцем-оператором 1-го стрілецького відділення 3-го стрілецького взводу 3-ї стрілецької роти 1-го стрілецького батальйону 56-ї окремої мотопіхотної бригади.
Загинув 5 травня 2024 року в селі Григорівка Бахмутського району внаслідок мінометного обстрілу.
Присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена Золота Зірка (21 лютого 2025, посмертно)-за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові.