Інформаційні матеріали Українського інституту національної пам'яті до 30-річчя Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року

Напередодні

На початку 1980-х років верхівка комуністичної партії СРСР розпочала “перебудову” – “косметичний ремонт” системи для виходу із глибокого застою. Проте паростки свободи зробили процес неконтрольованим і радянська імперія стала розпадатися… Навесні 1990-го проголосила незалежність Литва. Близькими до цього були Латвія й Естонія. 12 червня державний суверенітет задекларувала РРФСР. Прийняття російським парламентом цього акта призвело до того, що протистояння між керівниками СРСР і РРФСР Михайлом Горбачовим та Борисом Єльциним (на той час головою Верховної Ради Російської Федерації) досягла апогею. Відтак Горбачов зосереджувався не на подіях в Україні, а на нейтралізації головного опонента.

Україна тим часом бурлила. Унаслідок демократизації і гласності множилися інші організації, що виступали за свободу та незалежність. Постало багато громадських організацій, спілок і товариств, метою яких була боротьба за ліквідацію монополії впливу комуністичної ідеології на суспільне життя. На початку 1990-х років активізувався національно-визвольний рух і суспільно-політичне життя. Широкої популярності набули такі громадські об’єднання, як “Меморіал”, Товариство української мови iмені Тараса Шевченка, Студентське братство, Український культурологічний центр та iнші. Трохи раніше, у вересні 1989 року, виникла перша масова, фактично опозиційна до влади політична структура – Народний рух за перебудову.

У березні 1990 року відбулися вибори до Верховної Ради УРСР і місцевих рад. У парламенті вперше з’явилася чисельна група депутатів. Завдяки їм ідея незалежності зазвучала на повний голос у стінах законодавчого органу. 16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР схвалила Декларацію про державний суверенітет України. 

Проголошення незалежності України. У квітні 1991 року з ініціативи Президента СРСР Михайла Горбачова до Ново-Огарьово, що під Москвою, з’їхалися керівники дев’яти республік (Росія, Україна, Білорусія, Казахстан, Узбекистан, Туркменія, Киргизія, Таджикистан і Азербайджан). Тема переговорів – зміст нового союзного договору. Підписати його планували на з’їзді народних депутатів СРСР у вересні – жовтні 1991 року. Представники національно-демократичної опозиції готувалися до акцій протесту, щоб не допустити цього. З іншого боку, група найконсервативніших представників союзних спецслужб, компартійної, радянської та військової бюрократії вважали проєкт нового союзного договіру надто ліберальним. Вони створили Державний комітет з надзвичайного стану (російською – ГКЧП) і 19 серпня 1991 року здійснили державний переворот, оголосивши запровадження надзвичайного стану та увівши в Москву війська.

Народний рух України, Партія демократичного відродження України та інші демократичні сили закликали народ до непокори ГКЧП. Керівництво КПУ стало на бік заколотників. Країною прокотилися акції на підтримку законно обраної влади та державного суверенітету.

21 серпня переворот провалився. Спроба відновити тоталітарну радянську систему і згорнути демократичні процеси зазнала краху. 24 серпня 1991 року відбулася позачергова сесія Верховної Ради Української РСР, на якій було ухвалено Акт проголошення незалежності України. Історичне рішення було прийнято абсолютною більшістю: 346 голоси віддано “за” незалежність, і лише 1 – “проти”. 

Проголошення державної незалежності Україною відіграло вирішальну роль у розпаді СРСР та остаточній ліквідації комуністичної тоталітарної системи. Однак ця подія не була випадковим явищем, зумовленим московським переворотом. Поразка ГКЧП лише пришвидшила момент формального проголошення (а з погляду історичної спадкоємності – відновлення) державної незалежності України. Процес відбувався мирно для України. Проте це не применшує закономірності й легітимності тієї історичної події, її визначальної ролі в припиненні існування тоталітарного СРСР.

Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року. Постановою Верховної Ради Української РСР “Про проголошення незалежності України” від 24 серпня 1991 року ухвалено рішення щодо проведення всеукраїнського референдуму на підтвердження Акта. 11 жовтня 1991 року постановою Верховної Ради України затверджено текст бюлетеня та звернення до народу.

Про референдум у визначеннях: референдум – (від латинського referendum – те, що має бути повідомлене) всенародне опитування із найважливіших питань державного життя всіх громадян, що мають виборчі права. плебісцит – (від латинського plebiscitum – рішення народу) – синонім референдуму; імперативний – той, що вимагає беззастережного підпорядкування, реагування, виконання; наказовий; суверенітет – (від французького – souverainіtete) – незалежність держави, що полягає в її праві за власним розсудом розв’язувати внутрішні й зовнішні справи, без втручання в них будь-якої іншої держави. Є політичною та юридичною ознакою держави.

Бюлетень референдуму містив текст Акта проголошення незалежності України і запитання “Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?” із двома варіантами відповіді: “Так, підтверджую” або “Ні, не підтверджую”. Спеціальне звернення Верховної Ради України містило також заклик до громадян України підтримати Акт: “Співвітчизники! Будьмо єдині в прагненнях наших, в розбудові незалежної державності України! Наша земля пережила багато кривд і страждань, неволі, лихо засівало її – тож 1 грудня сама історія дає нам шанс, можливо останній, стати справжніми громадянами, творцями своєї держави, будівниками «власної хати», де панують «своя правда, і сила, і воля”.

Про референдум у цифрах: у 27 адміністративних одиницях України відбувся плебісцит: 24 області, Автономна республіка Крим, Київ і Севастополь; 84,18 % тих, хто мав право голосу, а це 31 891 742 виборці, взяли участь у референдумі; 90,32 % тих, хто брав участь, або 28 804 071 громадянин, висловилися на підтримку незалежності.

Плебісцит мав імперативний характер, його рішення було загальнообов’язковим і не потребувало окремого затвердження. За підсумками опитування було зміцнено правові засади державного суверенітету, створено умови для розгортання державотворчих процесів у незалежній Україні.

Під час демократичного волевиявлення 1 грудня 1991 року Український народ підтвердив прагнення жити в суверенній державі та заклав підвалини для державотворчих процесів у незалежній Україні. 

Одночасно із референдумом українці обирали першого Президента. Цікаво, що тодішній голова Верховної Ради Леонід Кравчук 30 серпня 1991 року підписав Указ Президії Верховної Ради “Про заборону діяльності Компартії України” як організації, що брала участь у державному перевороті, і того ж дня вийшов із її лав. 

На президента, крім Леоніда Кравчука, балотувалися ще п’ятеро висуванців від громадських і національних рухів. Вони не змогли узгодити єдину кандидатуру. 61,59 % голосів (19 643 481 виборців) підтримали Леоніда Кравчука. Він посів перше місце в усіх регіонах, крім Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей. Там переміг В’ячеслав Чорновіл, який загалом набрав 23,27 % (7 420 727 голосів). 5 грудня 1991 року у Верховній Раді відбулася інавгурація Леоніда Макаровича Кравчука, який став першим Президентом України.

Демократичні перетворення – результат відновлення незалежності та референдуму 1 грудня.

Всеукраїнський референдум не був законодавчою необхідністю, адже Верховна Рада на той момент вже ухвалила всі необхідні рішення. Референдум унеможливив перегляд рішення депутатів і остаточно підтвердив народження незалежної Української держави.

Тільки після 1 грудня Україну почали визнавати інші країни світу. 2 грудня – Канада і Польща, 3-го – Угорщина, 4-го, коли ЦВК підвела підсумки плебісциту, – Латвія і Литва. 5-го – Російська Федерація, Аргентина, Болгарія і так далі. 5 грудня Верховна Рада проголосила в “Посланні до парламентів і народів усіх країн”: “Договір 1922 року про утворення Союзу РСР Україна вважає відносно себе недійсним і недіючим”.

8 грудня лідери України, Росії і Білорусі підписали угоду про те, що Союз “як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування”. Знаково, що жодна радянська республіка (за винятком хіба що балтійських) після українського референдуму не провела свій власний референдум щодо незалежності. Стало очевидно, що без України Союз неможливий. 25 грудня перший і останній президент СРСР Михайло Горбачов оголосив про свою відставку. Союз Радянських Соціалістичних Республік перестав існувати. Так само, які і перестала існувати злочинна комуністична тоталітарна система. 

У країні почалися демократичні перетворення, відбувся поділ державної влади на три гілки. 1992 року законодавчо затверджено державні герб, гімн і прапор України.

28 червня 1996 року відбулася ще одна знаменна подія – прийняття Конституції. Основний закон остаточно проголосив Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, визнав людину найвищою соціальною цінністю і утвердив народовладдя.

У вересні того ж року офіційно введено в обіг національну валюту – гривню, яка неодноразово була грошовою одиницею на українських землях.

Додаток 1. Цитати істориків про референдум

“Жодна імперія не вічна – настає час, коли вона тріщить. У розвалі Союзу основну роль відіграла Росія. Єльцин перший запропонував проголосити суверенітет РФ. Для мене як для юриста це звучало абсурдно – Росія виходить із імперії. Куди ж вона сама від себе подінеться?.. Ми наївно подумали, що Росія демократизується. Не припускали того, що частина еліти поставить собі завдання “повернути колонії і відродити імперію”<…>

На всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року за незалежність проголосувала абсолютна більшість громадян – 90%. Але, як з’ясувалося, бажання жити незалежно ще не означає високого рівня національної свідомості громадян... Україна історично поділялась на Лівобережну, Правобережну і Західну. Лівобережна потрапила під Москву у XVIII столітті, Правобережна – у XIX столітті, Західна – в 1939 році ХХ століття. Це помітно навіть за результатами того ж референдуму: найбільша підтримка була у Тернопільській (99%), Івано-Франківській (98%), Львівській (97%), Черкаській (96%), Рівненській (96%) та Київській (95%) областях.

<…>

Коли я переходжу дорогу, оглядаюся, щоб мене не переїхала машина. Страх мені відомий. Але ніколи не шкодував, що став на шлях боротьби. Ніколи не заздрив, що хтось спить на м’якій подушці, а я голодний-холодний. Нація, яка не готова йти на смерть за волю, ніколи не буде незалежною. Я знав, що не перший, і вірив, що не останній. Козаччина сім століть боролась за незалежність, залишали свою ниву і йшли відбиватись від ворога. А я ж з козацького роду – не хотів бути гіршим плодом на дереві. Українцям притаманне відчуття відповідальності за долю нації – воно й веде нас вперед”.

Левко Лук’яненко. З інтерв’ю газеті “Високий замок”. 

Листопад 2014 року

 

“Якось Борис Єльцин передав мені таке: «У меня есть поручение от Михаила Сергеевича Горбачева, президента нашей страны, – сказав він. – Президент просит ответить на вопрос: согласитесь ли вы подписать Союзный договор?». На той час документ підписали всі 14 республік, тільки я – ні. А без України Радянського Союзу не було б, і на мене тиснули всіма силами. «Якби ви озвучили мені це місяць тому, – сказав я, – моя відповідь була б така: я їду назад у Київ, прошу скликати Верховну Раду і запитаю в парламенту, як бути. Але ви ставите це питання вже після референдуму, під час якого український народ (майже 91 відсоток) чітко сказав, що хоче будувати незалежну Україну, і подвійного читання тут бути не може.

<…>

Розпад Радянського Союзу – це об’єктивний процес. Це дуже важливо наголосити: Радянський Союз розпався не тому, що, наприклад, Єльцин цього захотів. Нині багато хто намагається так трактувати ті події. Путін якось зауважив: «Біловезька угода – це трагедія кінця ХХ століття». Він скрізь розповідає, що цю угоду підписали кілька осіб під випивку і закуску, мало не під кущами. Начебто ми нав’язали цю ідею народові. Але всеукраїнський референдум спростовує такі твердження. Його було проведено дуже вчасно. Одразу після підписання Біловезької угоди комуністи двічі ставили на голосування у Верховній Раді питання про її денонсацію. У відповідь на це з парламентської трибуни я заявляв: «Можете поставити хоч горщик, тільки порадьтеся спочатку з народом, бо за незалежність проголосував народ». 

Леонід Кравчук. З інтерв’ю газеті “Голос України”. 

Грудень 2016 року

 

“Попри всі зусилля Горбачова довести інше, виборча демократія виявилась несумісною з подальшим існуванням радянської держави. Люди часто не зважають на те, що розпад Радянського Союзу став результатом виборчої політики. Радянський гігант упав менш ніж через три роки після запровадження напіввільних виборів у колишньому царстві Романових: 1989 року це сталося уперше з 1917-го року. Розпад Радянського Союзу став прямим наслідком українського референдуму 1 грудня 1991 року, на якому понад 90 % тих, хто взяв у ньому участь, проголосувало за незалежність. Це голосування анулювало результати попереднього референдуму, проведеного в березні 1991-го, на якому понад 70 % проголосувало за дальшу участь у Союзі на умовах далекосяжних реформ. Життя чи смерть Союзу залежали від голосування його громадян. <…>

Саме позиція українського лідера, підтримана референдумом 1 грудня про незалежність, виявилась визначальною в долі Радянського Союзу. Ані Горбачов, ані Єльцин не уявляли собі життєздатного Союзу без України. Це була друга радянська республіка після Росії за чисельністю населення та економічним внеском до союзної скарбниці. Російське керівництво, вже й так скептично налаштоване щодо взяття на себе витрат імперії, можна було переконати зробити це лише разом з Україною. Крім того, як Єльцин неодноразово казав Джорджеві Бушу з різних приводів, без слов’янської України Росію б задавили чисельністю та забалотували середньоазійські республіки, більшість із яких, за винятком Казахстану, покладалася на щедрі субсидії з союзного центру”.

Із книги Сергія Плохія “Остання імперія. 

Занепад і крах Радянського Союзу”

 

“Напередодні розпаду СРСР не було відчуття, що Радянський союз таки впаде і що Україна буде незалежною. Хоча впав комунізм, СРСР міг існувати у іншій формі. У березні 1991 року лише 30% українців на референдумі проголосували за самостійність, а уже у грудні 1991 року – більше 90%. Це також вплив геополітичного вітру: перший референдум проходив у державній машині, а після розвалу сильного центр, у серпні 1991 року, ситуація змінилася – тоді Україна отримала шанс до самостійності.

Референдум 1991 року став однієї з найбільших подій у світовій історії: коли українці зробили те, що мало впив на світову історію. До того світова історія завжди впливала на нас. У світі є близько 2 тисяч етнічних груп і лише 200 національних держав. Тобто, з 10 націй лише одна стає незалежною державою – пропорція дуже невелика. Україна мала шанс і вона ним скористалася. До того часу всі спроби наших поетів та дисидентів змобілізувати українське населення на захист культури та незалежності не давали більше 25-30%. А у 1991 році склався важливий компроміс між, умовно кажучи, націонал-демократами, національними комуністами та робітничим Донбасом. І лише цей компроміс дозволив проголосити незалежність”.

Ярослав Грицак. Із виступу 

під час дискусії в Українському католицькому університеті “Навіщо Україна – до 20-ї річниці референдуму”

 

Додаток 2. Бюлетень голосування на Всеукраїнському референдумі

Додаток 3. Результати референдуму за регіонами

Додаток 4. Корисні посилання

Проєкт Радіо Свобода “Архівні фото. Референдум за незалежність України 1 грудня 1991 року” 

https://www.radiosvoboda.org/a/referendum-pershoho-hrudnia-1991-roku-pro-nezalezhnist-ukrayiny-arkhivni-foto/30287132.html

Проєкт “Розпад Радянського Союзу. Усна історія незалежної України 1988-1991”: https://oralhistory.org.ua/about/

1 грудня 1991 року українці сказали “так” Акту проголошення незалежності України і обрали президентом Леоніда Кравчука // Високий замок

https://wz.lviv.ua/far-and-near/129455-levko-luk-yanenko-nashi-prezydenty-zmahaiutsia-ne-v-sferi-dukhu-a-za-rechi-materialni-khto-odiahne-naidorozhchyi-hodynnyk

20 років референдуму на підтвердження Акту незалежності. Підсумки // Історична правда

https://www.istpravda.com.ua/articles/2011/12/1/63565/

Референдум за Незалежність 1 грудня 1991-го. Агітація і бюлетені // Історична правда

https://www.istpravda.com.ua/artefacts/2012/12/1/102150/

Архівні фото. Референдум за незалежність України 1 грудня 1991 року // Радіо Свобода

https://www.radiosvoboda.org/a/referendum-pershoho-hrudnia-1991-roku-pro-nezalezhnist-ukrayiny-arkhivni-foto/30287132.html

Референдум 1-12-1991: що тоді говорили і думали про Україну в Москві // Укрінформ

https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/3146082-referendum-1121991-so-todi-govorili-i-dumali-pro-ukrainu-v-moskvi.html

Референдум 1 грудня 1991 / Енциклопедія Інституту історії УКраїни НАН України

https://cutt.ly/CT8ptZm

В.В’ятрович. Останні дні імперії. 1991-ий в Україні очима КГБ:https://www.istpravda.com.ua/articles/2011/08/22/53107/

Серіал “Колапс: як українці зруйнували імперію зла”

https://www.youtube.com/watch?v=iVWV7e3zt0M

https://www.youtube.com/watch?v=k6izGwSQwcs

Відеохроніка “Акт проголошення Незалежності України 1991 рік” 

https://www.youtube.com/watch?v=21X1yrPAuq0

“За лаштунками Незалежності” 

https://www.youtube.com/watch?v=9ZZSXiAP4AU

“Міфи про Незалежність”   

https://www.youtube.com/watch?v=XkNOMq4Q9Ac

Чому Україна не Росія?” https://www.youtube.com/watch?v=_Iu2Ktr9Qnk

Віртуальний музей “Дисидентський рух в Україні”

 http://museum.khpg.org/index.php

1 грудня 1991 року стало початком новітньої незалежної України // Голос України http://www.golos.com.ua/article/280159

 День пам'яті жертв Голодомору

Методист відділу українознавства КЗВО "ВАБО" Олена Козаченко разом з побратимами та посестрами-яворинками вшанували всіх замордованих голодомором українців, запаливши лампадки та поклавши квіти до пам’ятника жертвам голодомору.

А он де, під тином, опухла дитина

Голоднеє мре…

І не в однім отім селі, а скрізь на славній Україні…

Т.Г. Шевченко

Цього ж дня на обласному радіо відбувся прямий етер із завідувачем відділу українознавства Володимиром Лазаренком з питань голодомору 1932-1933 рр. як геноциду українського народу.

«Минуле століття пронеслося над Україною трьома голодоморами: 1921-1922, 1932-1933, 1947 років. Указом Президента Віктора Андрійовича Ющенка було запроваджено День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій, який щороку відзначається у четверту суботу листопада » - зазначив очільник Вінницького міського осередку Володимир Базелюк.

«Кажуть, що минуле не належить нікому зокрема. Воно — надбання нинішніх і майбутніх поколінь, бо саме їм належить винести з нього всі найсерйозніші уроки, щоб подібні людські трагедії не повторилися. Ніде і ніколи! В останню суботу листопада в нашій державі буде відзначатися День пам’яті жертв голодомору. Народ України схиляє голову, перед трагічною сторінкою свого життя. 1932 рік… тридцять… чорний рік. Прах семи з половиною мільйонів стукає в наші серця; їх ніхто не судив, отже, ніхто не реабілітує. Ніхто, крім нас з вами, їхніх співвітчизників і довговічних боржників» - наголосила посестра Олена Білоус.

« 1932-й рік… Того року урожай хліба був гарний, але прийшло розпорядження, що хліб роздали незаконно і почали забирати з домівок усе, що знаходили. Шукали хліб усюди – розривали підлоги, печі, розкидали скирти соломи. Поступово насувався голод. Люди ходили по стерні, шукали нірки мишей, розкопували їх, і коли знаходили хоча би жменьку зерна, це було велике щастя. Найстрашніше почалося весною 1933 року, Закінчилися всі крихти зерна, з’явилися перші померлі від голоду.

Люди їли все, що можливо було жувати. Варили цвіт акації, зелену лободу змішували з товченими качанами кукурудзи, і щасливим був той, хто міг додати жменьку висівок. Від такої їжі пухли ноги, тріскалася шкіра. Люди тихо вмирали, а живим було байдуже, бо вони божеволіли і дичавіли від голоду. Батьки несли на цвинтар мертвих дітей у мішках, везли на візках у кого була ще хоч якась сила.

Вимирали цілі родини, особливо, де було багато дітей. Люди божеволіли з голоду. Почалося людоїдство. Пограбовані, зламані голодом і жорстокістю влади, люди вже не намагалися шукати вихід. У слабших, вразливіших натур виникав безконтрольний хворобливий стан. Це не моральна категорія, ні, це була тяжка хвороба, зумовлена голодом. З’являлась моторошна байдужість до мук ближнього, були й випадки канібалізму, скоєні в стані повного відключення кори головного мозку. Ледь прийшовши до тями, ці люди у відчаї накладали на себе руки, або назавжди втра­тили розум.

Такої страшної трагедії, яку пережив український народ у 30-х роках, не зазнав, мабуть, жоден народ в історії людства. У світовій історії не зафіксовано голоду, подібного до того, що випав тоді на долю України — однієї з найродючіших країн світу» - розповіла голова Вінницького підрозділу ВГО «Яворина", методист відділу українознавства Олена Козаченко.

Чорне горе, чорний морок,

На селі панує голод.

Нема хліба, бараболі,

Нема каші, ні квасолі.

Мамо, хліба, – просять діти.-

Ми не можемо ходити,

Вже опухли ноги, руки,

За що терпим тяжку муку?

У селі ніде ні звуку,

Лиш нестерпний запах трупів.

В кожній хаті лежать мертві.

Діти голі і обдерті.

Вмерла мама, помер тато.

Боже, скарай цього ката.

До останньої зернини

Відібрали у родини.

Ні від кого допомоги,

Вкриті трупами дороги.

Не зробили їм могили,

Вічну пам’ять не дзвонили.

Не поставили хрести.

Буйно трави поросли.

Без вшанування минулого, не збудуємо майбутнього!

21 ЛИСТОПАДА -ДЕНЬ ГІДНОСТІ ТА СВОБОДИ

Разом з посестрою по духу методист відділу українознавства КЗВО "ВАБО"Олена Козаченко відвідали місце, де мешкав Герой Небесної сотні Сашко Капінос! Дякуємо тобі, побратиме, за Україну! Висока ціна нашої незалежності - це твоє життя...і сотні життів незламних і нескорених!


Кремінь
Рушає вітром горда воля,
У бурю линуть почуття.
На сполох бити — наша доля,
Роздмухувать вогонь життя.
«Рабів до раю не пускають», –
В кайдани їх закутий дух.
Вчепились ми в бруківку з краю –
Маленька жменька відчайдух.
Я гордо випростаю спину—
В бою не терплять слабаків.
Підходить «Беркут» без упину,
Оточує з усіх боків.
Діжки гримлять, мов барабани –
На заклик повстає народ.
За цих обставин ми – Титани,
Здолали безліч перешкод.
Сколоти-пращури сказали:
Запеклий нині буде бій.
Ми на Майдані воскресали,
Та сміхом тамували біль.
Та більш за все болить за славу,
За люд, що гнуть, немов рабів.
А серце крається за справу,
Яку народ недоробив...
Де Україна, горда й сильна,
В якій блукає стороні?
Ми збережем соборність спільно,
Пліч-о-пліч станем у борні.
А злі почвари сунуть стало,
Бо «беркут» — надто впертий птах.
І нам на плечі небо впало,
І оточив півколом страх.
Страхи свої розвію швидко,
На пляшці ватрою вогонь.
Ці смолоскипи наші предки
З козацьких віддають долонь.
Залишилось незламних мало,
Та в Бога є для нас дива.
Мелодія струни торкала,
Дзвінка бандури тятива.
Тверда, неначе кремінь, сила,
А воля гостра, мов стріла.
Та смерть безжалісно скосила,
Та збити не змогла з крила.
У путах борсаюсь химерних,
Бо сотні раз вже воскресав.
Я – промінь Прометея в хмарах,
Вогонь з сердець для вас кресав!

(Сергій Мат)

Біографічна довідка
Капінос Олександр Анатолійович(10.03.1984 – 19.02.2014)
Тернопільська обл., Кременецький р-н, с. Дунаїв
На Батьківщині у селі Дунаїв Олександра Капіноса називають малим Кобзарем.
В сусідньому селі Куликів Сашко співав у хорі і організував гурток зі співів. Грав на баяні, гітарі, бандурі, знав і збирав українські пісні, був закоханий в історію України. Був одним із тих, хто
оголосив голодування на знак протесту проти прийняття мовного закону Ківалова-Колісніченка та протримався найдовше.18-го лютого ввечері 35-та сотня мала завдання обороняти двірБудинку профспілок. «Вийшли з двору і всі кажуть, що треба йти відпочити, а Сашко перебиває: «Ні, нікуди не йдемо, тому що людей небагато, «Беркут» може прорвати кордон». Ми погодилися. За годину він отримав смертельне поранення», — пригадує Сергій Мерчук.
Олександр Капінос – Герой України з присвоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

                    Виставка "Герої козацької України"

16 листопада у КЗВО « Вінницька академія безперервної освіти» відкрилася виставка історичних картин Наталі Павлусенко «Герої козацької України» в рамках проєкту « Вінниччина-край козацької слави ».

Презентацію галереї картин організовано відділом українознавства  за підтримки історика і громадського діяча Володимира Барцьося (ГО Історичний клуб "Холодний Яр"), ГО «Почайна» (м. Київ), Вінницького обласного молодіжного центру "Квадрат" (Андрій Мельничук).

На заході виступили: ректор КЗВО «Вінницька  академії безперервної освіти, доктор історичних наук, професор Степан Дровозюк, заступник голови Вінницької обласної Ради Ігор Івасюк, громадський діяч, історик, член історичного клубу "Холодний Яр", депутат Вінницької обласної Ради 7 скликання Володимир Барцьось, доктор історичних наук, професор Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського Юрій Степанчук.

Ведучими заходу були працівники відділу українознавства академії Володимир Лазаренко та Олена Козаченко.

В експозиції представлена серія мальовничих портретів авторства нашої землячки, що створювалася понад 13 років. На картинах зображено Івана Богуна, Северина Наливайка, Петра Сагайдачного, Івана Сулими, Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Петра Дорошенка, Івана Мазепи, Івана Скоропадського, Петра Калнишевського, Івана Богуна, Івана Підкови, Пилипа Орлика, Дмитра Байди Вишневецького.

Авторка картин Наталя Павлусенко розповіла про те, що надихнуло її на створення даного проєкту:  

«Колись мій син вивчав у школі історію України, і мене засмутив той факт, що у підручнику замість портретів гетьманів переважно були надруковані тільки булави. Водночас підручник прикрашала достатня кількість пишних портретів польських королів, османських султанів та московських царів. Звісно, далеко не всі гетьмани мали прижиттєві портрети, а ті, що збереглися, здебільшого поганої якості – як із історичного погляду, так і з художнього. Саме тому в мене виникла ідея відтворити та покращити існуючі образи, а за відсутності прижиттєвих зображень, створити нову іконографію на основі історичних досліджень. Зрозуміло, що при відтворенні образу кожного конкретного гетьмана чи козацького ватажка міра достовірності буде різною – це залежить від кількості та якості першоджерел. Я безмежно вдячна директору Музею гетьманства Галині Яровій, доктору історичних наук Ользі Ковалевській, досліднику історичного одягу Сергію Шаменкову (співпрацюємо з 2017 року), кандидатам історичних наук Володимиру Панченку, Олексію Сокирку та іншим. Щоб досягти мети, я працювала також і з живою натурою. У 2012 році у процесі роботи над портретами мені люб’язно допомогли актори Київського академічного театру ім. І. Франка (Лесь Задніпровський, Тарас Жирко, Володимир Нечепоренко, Анатолій Чумаченко та інші). Після 2014 року боротьба України проти російської агресії дала безцінний фотоматеріал справжніх героїв, що своєю чергою допомогло створити психологічний образ військових постатей минулого. У 2015–2020 роках почала працювати над новою живописною серією героїв козацької України, роблю це з великим задоволенням і хотіла б продовжити цю роботу. Я глибоко переконана, що створення галереї портретів гетьманів та видатних представників козацтва України є необхідним для формування яскравого та правдивого образу минулого загалом і нашої еліти зокрема. Шукаю зацікавлених людей та спонсорів для допомоги у просуванні цього культурно-історичного проєкту.»

Виставка "Герої козацької України" буде систематично демонструватись в навчальних закладах, закладах культури, в територіальних громадах Вінниччини з метою національно-патріотичного виховання дітей та молоді, утвердженні бренду Вінниччини як "Краю козацької слави", в підтримку громадської ініціативи за спорудження пам'ятника Івану Богуну у м. Вінниці!

Нагадаємо, нещодавно Вінниця стала третім містом в Україні, в якому було презентовано зазначену виставку.

Детальніше: https://armyinform.com.ua/.../na-vinnychchyni.../

Також виставку було вже презентовано у ВДПУ, детальніше:

https://www.facebook.com/100156085404452/posts/250429343710458/?d=n

Відео: https://fb.watch/9krw-Yrz88/

В електронному варіанті проєкт можна переглянути за посиланням:

https://www.pavlusenkoart.com.ua

 

 

Утвердження  історичної   пам’яті

 

   9 листопада група фахівців, громадських організацій  та  представників інтелігенції  Вінниччини відвідали  села Сліди та Гонтівку  Могилів-Подільського району.

   У складі групи перебував, брав участь у обговореннях та виступав завідувач відділу українознавства КЗВО «Вінницька академія безперервної освіти» Володимир Лазаренко.

   Головною метою поїздки  було вивчення ситуації щодо  затягування термінів встановлення у Гонтівці пам’ятника одному з ватажків Коліівщини Івану Гонті.

   Відбулась конструктивна зустріч з автором архітектурного твору Миколою Крижанівським  у його майстерні, де присутні змогли подивитись на його творчий доробок, зауважити на недоліки та обговорити фінансові питання .

   Присутні разом з паном Крижанівським , колишнім сільським головою та заступником старости села Гонтівки побували на місці майбутнього меморіального комплексу та обговорили терміни встановлення пам’ятника.

       Прийнято рішення встановити його до 6 грудня – дня Збройних Сил України.

Понад 400 років заборон, переслідувань, анафем та тюрем. Розселення українців для полонізації та русифікації. Розстріли за мову, вивезення у табори… Це наша історія. Намагання переконати, що «мова не має значення» - це наша реальність…

Іноді буває дуже боляче читати новини. Ще не затягнулася рана після того, як у 2019 році за мову вбили донеччанина Артема Мирошниченка. А вже зовсім на днях за розмову українською убили 26-річного Миколу Балабатька! І це на 30 році Незалежності!

Тож коли вам говорять, що «мова не має значення» - це брехня. Бо українці і зараз, кожного Божого дня, повинні відвойовувати найменший дюйм своєї України: землі, ідентичності, мови…

Бо мова має значення. Шануймо її.

З Днем української писемності та мови!

Всеукраїнський фестиваль

 «Гальчевський фест»

6-7 листопада на Літинщині відбувся Всеукраїнський фестиваль «Гальчевський фест». У фестивалі взяли участь представники Міністерства молоді та спорту України, Недержавного аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень», Літинської селищної ради, заступник директора Вінницького обласного молодіжного центру «Квадрат», заступник Голови Ради у Координаційній раді національно-патріотичного виховання при Вінницькій ОДА Андрій Мельничук, керівник Центрального територіального відділу УІНП, кандидат історичних наук Богдан Галайко, експерт з питань національно-патріотичного виховання ТСО України Микола Ляхович, дитяча письменниця, борець за українську мову Лариса Ніцой, відомі кобзарі та лірники – Святослав Силенко, Андрій Лящук, Тарас Компаніченко, Сергій Волченков, координатор Майдану з міста Києва часів Революції Гідності - Володимир Гонський, методист відділу українознавства КЗВО «Вінницька академія безперервної освіти» Олена Козаченко, представники ГО, місцеві мешканці.

Фестиваль розпочався Богослужінням у Храмі Святого Миколая ПЦУ у Дмитрієвську поминальну суботу, великою панахидою за упокоєння воїнів, які віддали своє життя за Україну, мирних жителів, що загинули від нашестя чужинців.

Фестиваль супроводжувався різноманітними виставками:

• майстерня народно-прикладного мистецтва «Орнаменти» Подільського народного університету Культури;

• кращі традиції української кухні;

• виставка національно-патріотичної літератури;

• експозиція світлин та експонатів, воїнів, учасників російсько-української війні від Літинського краєзнавчого музею ім. У. Кармалюка.

Хода до могили захисників УНР, юнаків-новобранців Чорноморської дивізії. Молебень та літія, виступи кобзарів та лірників на Могилі воїнів УНР –" Літинські Крути".

Історичний диспут за участі істориків та краєзнавців: Яків Гальчевський – борець за Незалежність України. Презентація видань НАЦ УССД: Юрій Олійник – аналітик-міжнародник, експерт Українських студій стратегічних досліджень,

У концерті виступили:

Фольклорний гурт «Джерело» керівник – Оксана Моторна; Фольклорний гурт «Горлиця», керівник – Олена Киреєва; Народний вокальний ансамбль «Калина», керівник – Олексій Гончарук; Вокальний ансамбль «Веселий курінь», керівник – Олексій Гончарук; Вокальний ансамбль «Ладоцвіт», керівник – Володимир Комчар; Ансамбль пісні «Ладозвін», художній керівник Ігор Шуберт; Неля Франчук та Грицько Лук’яненко, Володимир Гонський, Рутенія, Олександр Клец, Тарас Компаніченко, ТаРута.

Другий день фестивалю розпочався  Молебнем до Пресвятої Богородиці біля пам’ятного знаку Якову Гальчевському. Виступ славетного кобзаря Святослава Силенка з піснею про Орла -Якова Гальчевського.

Висаджування дубової алеї, відкриття меморіальних дошок на честь полковника Армії УНР, командувача Подільською повстанчою групою та усіма повстанчими силами Правобережної України Якова Орла-Гальчевського та його козаків у гімназії с. Малинівка, коротке віче. Висадивши дубову алею, учасники фестивалю заспівали славень України «Ще не вмерла України…». Володимир Гонський, координатор Майдану з Києва часів Революції Гідності, запропонував підтримати молодіжний флешмоб і всі присутні виконали повстанську пісню «Батько - наш Бандера, Україна – мати!»

Зустріч та презентація видань письменниці Лариси Ніцой, її яскрава лекція про українську мову та її одвічну боротьбу за своє існування.

Виступи істориків, бардів, кобзарів та лірників можна переглянути у фейсбуці на сторінці «Гальчевський фест-2021». Більше відео на сторінці у фейсбуці експерта з питань національно-патріотичного виховання ТСО Миколи Ляховича.