Про організацію XVІ Міжнародного

конкурсу з українознавства для учнів

8–11 класів закладів загальної

середньої освіти

Лист МОН можна завантажити за посиланням:

http://ndiu.org.ua/book/2022/list-mon-2023.pdf

20 грудня добровольцю, всесвітньо відомому оперному співаку, Герою України Василеві Сліпаку виповнилося б 48 років.

Його унікальним голосом заслуховувалися відвідувачі найбільших опер світу, але Василь Сліпак не міг лишитися осторонь війни в Україні.

Василь народився у Львові в родині технічних спеціалістів. З дитинства співав на сімейних святах. У 1983 році дев’ятирічного Василя старший брат Орест відвів до хорової капели «Дударик». Там відкрили талант хлопця. Спершу він співав дискантом та альтом, а потім – поєднував низькі партії баритона з високими партіями контртенора. Учасники «Дударика» згадують, що на репетиціях Василь із приятелем Юрієм Коласою любили виконувати пісню «Барселона», імітуючи голоси Монсеррат Кабальє та Фредді Мерк’юрі.

«Його голос я навіть боюсь кваліфікувати певним терміном, бо, мабуть, такого немає», – говорив про талант Сліпака його перший учитель, український диригент Микола Кацал.

Василь вступив до Львівського вищого державного музичного інституту імені Миколи Лисенка. Паралельно продовжував виступати, зокрема в європейських країнах. 1997-го став співаком Паризької національної опери. Він володів сімома іноземними мовами. Виконував оперні партії та арії в постановках Петра Чайковського, Джузеппе Верді, Жоржа Бізе, Вольфганга Амадея Моцарта та інших. Хоча найбільше Сліпак славився партією Мефістофеля в опері Шарля Гуно «Фауст».

Поряд із карʼєрою в опері Василь займався благодійною та громадською діяльністю. Був членом християнського руху «Віра і світло», який допомагає розумово неповносправним людям. Організовував концерти в колоніях для неповнолітніх.

З початком Революції гідності він організував у Франції акції на підтримку Майдану, займався гуманітарною підтримкою протестувальників в Україні. А з початком російської агресії у 2014 році організував благодійні концерти на підтримку дітей, які постраждали від бойових дій.

У травні 2015-го Василь вступив до складу 1-ї окремої штурмової роти 7-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу «Правого сектору». На передовій узяв позивний «Міф» – скорочено від Мефістофеля, оперної партії, що принесла йому славу.

Брав участь у боях біля Авдіївки, Водяного, Бахмута. Статус добровольця давав Василю змогу поєднувати участь у бойових діях з виступами в опері. Кошти від співочої кар’єри Сліпак передавав на потреби підрозділу. Так між виступами в Парижі та війною на Донбасі минув останній рік життя Василя. Він загинув 29 червня 2016-го під Бахмутом, виконуючи бойове завдання.

«Відбивали атаку сепарів, за участю арти, військової техніки. Василь загинув від кулі снайпера, з автоматом в руках», – розповідав командир Сліпака Олександр Карась. Василя поховали у Львові, на Личаківському цвинтарі. У 2017 році його посмертно нагородили званням Героя України з врученням ордену «Золота Зірка».

#Памятаємо

#ЗагибліГерої

 

#цей_день_в_історії

13 грудня 1877 року народився Микола Леонтович.

Миколу Леонтовича називають «українським Бахом» за величезний внесок у розвиток хорової музики. Видатний український композитор, хоровий диригент, громадський діяч, педагог.

Знаменитий композитор все життя намагався пропагувати українську культуру в своїх творах. Він збирав і обробляв козацькі пісні, створюючи високохудожні твори. 

Різдвяна колядка «Щедрик» відома у всьому світі під назвою «Carol of the Bells» має безліч інтерпретацій. Вперше твір було виконано у 1916 році в Києві. Простенька мелодія, що складається лише з кількох нот, в обробці композитора отримала нову неймовірну енергетику.

#Микола_Леонтович #МиколаЛеонтович #Щедрик

12 грудня 1890 р. у селі Воля Якубова (Львівська обл.) народився Голова ОУН полковник Андрій Мельник. 

У 1964 р. Андрій Мельник залишив дороговказ для української нації. 

ЗАПОВІТ ВОЖДЯ 

Перед українським народом і націоналістами ще важка і затяжна боротьба. Але перемога буде за нами! До всенародного зриву в совєтському блоці держав, разом з ним і в Україні, неминуче мусить прийти, сили революції неминуче розгорнуть себе, і немає найменших підстав сумніватися в тому, що прийде час, що затріщить московсько-більшовицька імперія і розсиплеться в порох, а на її руїнах поруч інших вільних народів постане визволена з нестерпного рабства Україна, будуючи власне життя у власній державі, ні від кого незалежній державі. 

До всіх же тих, що готові продовжувати бій проти окупанта наш заклик: 

дійте з найбільшою обережністю, але дійте невпинно. Лише через найближчу інтимну дружбу включайте нових неофітів у лоно націоналістичного підпілля. 

ВИКОРИСТОВУЙТЕ кожну нагоду, кожне становище, щоб діяти на користь трудящого українського народу, поборюючи паразитну московсько-комуністичну державу! 

ВИЯСНЮЙТЕ, де знайдете можливість, що людина ніколи ще не знала таких важких форм визиску, як у СРСР! 

РОЗТЛУМАЧУЙТЕ, кому можна, що нинішній так, званий розвиток, соціалістичних націй є найпідступнішою і найнахабнішою денаціоналізацією, якої іще світ не знав, - є вбивання живого духа нації! 

Будіть віру в прийдешнє, в Українську Самостійну Державу, в якій не буде місця ні для визиску людини людиною, ні для національного гноблення, ні для затиску вільної думки, в якій український нарід буде свобідним господарем по своїй волі. 

Вірте в краще майбутнє, яке неминуче прийде. І нехай Господь Бог кріпить ваші сили, вашу волю і певність у перемозі! 

Слава Україні! 

Андрій Мельник 

© Джерело: Книга «Андрій Мельник у першу річницю смерті 1964-1965»

 7 грудня - День української хустки

В часи козаччини був добрий звичай: у військовий похід кожному козаку дарували Хустину. Була вона йому оберегом від ворожої кулі, полону, зради побратима, лихого ока та забуття.

Сьогодні символічно дарувати такий «оберіг», адже, повернувшись додому, хлопці та дівчата ЗСУ передаватимуть свою Хустку, як оберіг та символ життя, своїм дітям та онукам!

Методист відділу українознавства КЗВО "ВАБО" Олена Козаченко долучилася до челенджу

"Хустку одягаю - ПЕРЕМОГУ наближаю!!!"

Все буде Україна!

#Українська_Хустка #КУЖ #КлубУспішнихжінок #Станіславенко #ДУХ #Всесвітній_День_Українскої_Хустки #Хустка_оберіг_для_ЗСУ

 День Збройних сил України

6 грудня, в День ЗСУ, методист відділу українознавства КЗВО "Вінницька академія безперервної освіти", вчитель української мови та літератури Олена Козаченко з учнями та колегами КЗ "Вінницький гуманітарний ліцей № 1" відвідали в одному з лікувальних закладів Вінниці наших захисників.

Учні ліцею привітали наших воїнів з Днем ЗСУ, побажали швидкого одужання та ПЕРЕМОГИ! Дітки приготували обереги нашим воїнам, які подарували кожному присутньому, а також передали солодощі та гостинці нашим мужнім захисникам!

 

Ольга Ільків – жінка, яка все життя присвятила служінню Україні

методичні матеріали для проведення

національно-патріотичних заходів

Зв’язкова Романа Шухевича Ольга Ільків

Ольга Фаустинівна Ільків – зв’язкова головнокомандувача УПА Романа Шухевича, письменниця та поетеса, членкиня Всеукраїнського об'єднання «Свобода» та Львівського крайового братства ветеранів національно-визвольної боротьби.

Народилась 21 червня 1920 року в Стрию, що на Львівщині.

1933 року Оля Ільків закінчила народну школу та вступила до Стрийської гімназії. Улітку наступного року виїхала до Варшави. Брала приватні уроки, зокрема у соратників Симона Петлюри. Згодом навчалася в Українському інституті для дівчат у Перемишлі (1936—1939), там вступила до «Пласту». Офіційно про свою приналежність до нього ніхто не розповідав –  пластунство було підпільним.

Перше причастя Ольги Ільків, фото з відкритих джерел

«Я мала щасливе дитинство і навіть не знала, що буде таке тяжке моє існування: довге-довге, але тяжке», – згадувала пані Ольга.

Їй залишався всього рік до матури – випускного іспиту в Ярославській гімназії. Але війна мала свої плани на долю дівчини. Дорога додому для неї була зачинена.

Ярославська гімназія організувала курси для тих, хто не має завершеної матури в Кракові. Тож Оля поїхала туди.

У той час там був з'їзд бандерівців. Дівчина побачила, як вони дефілювали містом і співали патріотичні пісні – і її це захопило. Тоді вона вирішила будь-що стати частиною ОУН.

Взимку 1941 року вступає до ОУН. Після короткого вишколу її нелегально переправили через «зелену границю» до Львова, де 24 липня 1941 року скерували у похідну групу на Житомирщину. Однак після проведених гестапо арештів членів ОУН у Львові похід скасували. Відтак Ольга Ільків працювала у Головній дирекції Львівської залізниці друкаркою. На свої документи діставала квитки для оунівців.

фото з відкритих джерел

До окупації Львова більшовиками навчалася у Львівському медінституті та відвідувала курси косметики. З 1942 року – провідниця жіночої мережі ОУН Львова.

«Я не могла цього не робити, не могла не приєднатися до підпілля. Вся Україна тоді горіла під червоним чоботом», – пояснювала свою участь в ОУН пані Ольга.

Зі своїм чоловіком Володимиром познайомилася на Андріївських вечорницях.

Ольга Ільків з чоловіком, фото з відкритих джерел

«Я свого чоловіка полюбила відразу. У нього були такі надзвичайні очі...»

Він був з нею однієї крові – офіцер УПА. А 1943 року, в розпал Другої світової війни, закохані обвінчалися. Влодзьо пішов до лісу, де очолював Стрийський Провід ОУН, а вагітній Олі випала інша доля – бути зв'язковою.

Ольга Ільків з чоловіком Володимиром Ликом під час весілля у Львові в квітні 1943 року. Фото з відкритих джерел

Із 1945 року Ольга Ільків — у підпіллі, працювала в жіночій мережі ОУН. 1946 року в селі Конюхів Стрийського району народила доньку Звениславу. Коли дитині виповнилося три місяці, Ользі запропонували роботу.

Ольга Ільків з донькою. 1946 рік, фото з відкритих джерел.

Наступного дня жінка з матір’ю та дитиною поїхали в Княгиничі Рогатинського району – утримувати мешкання для однієї особи. Як їй сказали, дуже важливої.

За декілька днів прийшов чоловік із двома охоронцями. Тільки тоді Оля зрозуміла, для кого буде працювати. Цим чоловіком виявився Роман Шухевич – головнокомандувач УПА.

Надворі був 1947 рік. Друга світова вже відгриміла, люди вчилися жити в мирі, але війна за Україну тривала – повстанці в лісах і криївках боролися далі.

Своє перше знайомство із провідником Ольга згадує так: «Він глянув на мене і каже: у тебе шельмовські очі – ті, від яких неможливо відвести погляд».

Шухевич керував підпіллям, багато читав, допомагав жінкам по господарству, викладав англійську, робив зарядку і колихав маленьку Дзвінку на руках. Крім того, в цій хаті одного разу «святкували» весілля – Ольга Ільків фіктивно побралася з охоронцем Шухевича Любомиром Полюгою, який теж мав фальшиві документи.

Все для того, аби пояснити вагітність Олі – жінка перед тим таємно їздила на зустріч зі своїм чоловіком Володимиром Ликом. А в хаті за офіційною версією чоловіки не жили.

Командира переховували у звичайній сільській хаті цілий рік. За легендою, там жили лише жінки-кравчині і, на перший погляд, вели звичайне життя.

Але за закритими фіранками у конспіративному помешканні все було інакше – у кожної були фіктивні документи, кодові імена і паролі на випадок загрози. У домі був таємний бункер під підлогою, ще один сховок для Шухевича був за стіною.

Вночі до них приходили охоронці і зв'язкові. Ольга їздила до сусідніх сіл по продукти і виконувала завдання Шухевича – отримувала гроші, передавала записки й організовували інші конспіративні квартири.

Одного разу Катерина, яка теж була зв’язковою та жила у тій ж хаті, пішла на завдання і не повернулася. До штабу прийшла звістка, що вона потрапила в засідку і, ймовірно, загинула. Місію потрібно було терміново ліквідувати.

Ольга з новою біографією опинилася в іншому селі, за 50 кілометрів звідти – Грівному Городоцького району. Там, на іншій квартирі, вона знову вдавала з себе кравчиню і там же народилася її друга дитина – син Влодзьо. Крім неї, була й інша зв'язкова Шухевича – Дарія Гусяк, згодом до них доєдналася Марта Пашківська.

Саме там жінка отримала страшну звістку, що її чоловік Володимир загинув у бою. Свого сина він так ніколи і не бачив.

Командування вирішило відправити її з дітьми у Східну Україну, аби почати нове життя.

14 березня 1950 року (за день до переїзду) «Роксоляна» поїхала до Львова, щоби попрощатися з подругами, але була заарештована співробітниками МДБ.

Совєти так боялися упівських жінок, що боролися з ними різними методами – терором, тортурами та ґвалтуванням. У відповідь на жорстокість українки-повстанки носили з собою ампулу з отрутою, аби не датися в руки ворогів живими. Таку ампулу взяла з собою й Оля.

«Я вміла оминути біду і заплутати слід за собою, але в той фатальний день щось пішло не так. Відчула, що за мною стежать. На мене напали й обшукали на наявність зброї. І була в мене ще одна дуже важлива адреса підпільної квартири, яку я не знищила. То я її під язик сховала», – згадувала Ольгі Ільків.

Так жінка опинилася перед вибором – ковтнути ампулу з отрутою і видати ворогам важливу адресу, чи ковтнути адресу і пережити тортури. Вона вибрала друге.

Ольга Ільків, фото з кримінальної справи, з відкритих джерел

«Якби я вкусила ампулу, вони б знайшли ту адресу. Я мала тим людям повідомити, що вже приїхала й обжилася на Донбасі. А я не могла розсекретити своїх товаришів. Не могла їх зрадити», – розповідала зв’язкова.

Як член спротиву, вона опинилася у в’язниці на Лонцького. Дітей забрали у дитбудинок на Погулянці, змінили їм імена на Віру й Андрія Бойків.

Згодом отримала вирок - 25 років ув’язнення у сумнозвісному Володимирському централі в Іркутській області.

Після кількох років заборони читати і писати вона отримала право писати один лист на рік.

1953 року помер Сталін. Почалася хрущовська відлига, сотні людей отримали амністію, коли покаялись. Ольга ж цього не зробила. В СРСР залишалося чотири жінки з таким терміном ув'язнення, які не покаялись,  – Катерина Зарицька, Ольга Ільків, Галина Дидик і Дарія Гусяк. Усі вони були зв'язковими Романа Шухевича. Їх помістили в одну камеру, аби вони не підбурювали співкамерників.

«Я не збиралася каятись, бо пам'ятала, як ті чорти катували моїх подруг. Для мене кагебісти – то не люди. Я покаюсь тільки перед священником, а не перед тими живодерами, які наших людей тортурували», – казала Ільків.

Так, в холоді і тортурах жінка провела у радянських в’язницях 14 років.

6 лютого 1964 року Ольга вийшла на свободу – в її проханні про помилування не було ані слова каяття.

Після звільнення Ільків шукала своїх дітей, адже тепер у них були нові імена. І знайшла.

Від вересня 1964 року працювала санітаркою в Львівській обласній лікарні, з 1966 року — у домоуправі Львова двірничкою, щоб отримати помешкання та забрати дітей з інтернату.

З 1972 року до виходу на пенсію (1976) працювала у Львівському історичному музеї. Згодом у відділі фондів Музею народної архітектури та побуту у Львові (1977—1979), збирала старожитності на Опіллі, зокрема Ходорівщині.

Ольга Ільків брала участь в установчих зборах КУН у Києві (1992) та ОУН в Україні (1993). У 1995-2000 роках була заступницею голови Всеукраїнської ліги українських жінок, від 2003 співпрацювала у Львівському обласному громадському об'єднанні «Комітет Свободи».

Була учасницею багатьох наукових та виховних заходів, присвячених визвольним змаганням українців, брала активну участь у політичному житті України.

У 2008 році указом президента України Віктора Ющенка Ольгу Ільків нагородили Орденом княгині Ольги ІІІ-го ступеня.

2012 року за активну громадянську та життєву позицію, творчу діяльність, участь у наукових та виховних заходах, жінка була відзначена у номінації «Львів'янин (львів'янка) року»

Ольга Ільків – авторка низки статей про Романа Шухевича. 2015 року вона презентувала свою збірку вірші «У тенетах двох закриток».

2017 року за заслуги перед державою та з нагоди 75-ої річниці створення УПА, місто та область спільно придбали їй квартиру у Львові, а обласна рада виділила гроші на її ремонт.

У 2020 році Ольга Ільків відсвяткувала сторіччя.

 

Фото з відкритих джерел

6 грудня 2020 року видатної львів’янки не стало. Вона відійшла у кращі світи на 102-му році життя.

«Легендарна жінка, що присвятила все своє довге, насичене життя служінню Україні. За її спиною – роки переслідувань, радянських тюрем та важкої щоденної боротьби. Незбагненна втрата для нашого міста і нашої країни», – висловив співчуття міський голова Львова Андрій Садовий.

Також пані Ольгу згадує голова Всеукраїнської громадської організації Об'єднання українок «Яворина», колишня народна депутатка Ірина Сех: «Не стало нашої дорогої Ольги Ільків. Жінки-легенди, свідка драматичної епохи, сильної особистості, яку не зламали ні війни, ні жорстокі репресії, ні людський підступ.

Запам’яталося, як вітала пані Ольгу зі 101-річчя. Вона так бадьоро трималася, усім цікавилася, розпитувала – зрештою, ніколи не була байдужою. Дуже раділа, коли я їй передавала вітання від інших побратимів і посестер, дякувала, що пам’ятають. Просила передати, що вона щаслива, бо дожила до третього тисячоліття і сподівається зустріти своє 102-річчя. Мріяла дочекатися перемоги та розквіту Української держави. Не судилося…Це велика втрата. Втрата для всіх нас, для всієї держави, хоч не всі це усвідомили.

Тепер ми маємо захисницю на Небі. Моліться за нас, дорога пані Ольго. За нас і за Україну». Легендарну українку поховали на полі почесних поховань Меморіалу воїнів УПА .

1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум та вибори Президента України.

На референдум було винесено одне питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року?». Більшість українців висловилась на підтримку незалежності. У референдумі взяли участь 31 891 742 особи – 84,18% населення України. З них 28 804 071 особа (90, 32%) проголосувала «За».

В один день з референдумом відбулися і вибори Президента України.

До виборчого бюлетеня були включені прізвища 6 кандидатів.

У результаті голосування Президентом України обрано Леонід Кравчука, за якого віддали голоси 19 млн 643,6 тис. громадян (61,56% тих, хто взяв участь у голосуванні).

Бюлетень для голосування. Джерело: uk.wikipedia.org

За матеріалами "Історичного календаря" Українського інституту національної пам'яті

30 листопада 1951 року, в селі Рівня Чернівецької області народився Назарій Яремчук, співак, відомий виконавець українських пісень “Червона рута”, “Водограй”, “Смерекова хата”, “Стожари”, “Гай, зелений гай”, “Я піду в далекі гори”.

Був четвертою дитиною у співочій родині. Батько співав у церковному хорі, мати – грала у Вижницькому народному театрі й мала гарний голос.

З другої спроби вступив на географічний факультет Чернівецького університету. Також, у 1988-му році закінчив Київський інститут культури. Був солістом вокально-інструментального ансамблю “Смерічка” Чернівецької філармонії.

Визнання і популярність Яремчуку принесли пісні “Червона рута” і “Водограй” Володимира Івасюка. За виконання цих пісень ансамбль “Смерічка” та його солісти Яремчук і Зінкевич були удостоєні звання лауреатів всесоюзного конкурсу “Алло, ми шукаємо таланти”, а також “Пісня року-71/72”.

Життя Яремчука обірвалося, коли він був у зеніті слави: участь у різноманітних конкурсах, виступи за кордоном, народне визнання таланту і держані титули та нагороди.

30 червня 1995-го Назарій Яремчук помер від раку. Поховали його у Чернівцях.

Пам'ятаємо!!!

За матеріалами "Історичного календаря" Українського інституту національної пам'яті