Зестра, торочини, складини - як елементи весільної обрядовості
методист відділу українознавста Бегас Н.О.
Однією
із найважливіших подій в житті кожної людини є весілля. До цієї події українці
ще з давніх часів ставились дуже відповідально, адже створення нової сім’ї
містило в собі складний комплекс різноманітних ініціацій, народних звичаїв та
традицій.
В
українській культурі окрім самого процесу проведення весілля існували також і
передвесільні ритуали: знайомство, сватання, залицяння, заручини і т.д.
Зазвичай парубки та дівчата обирали майбутню пару в своєму селі або місті, але
траплялись такі випадки, коли одружувались пари з різних місцевостей. Місцями,
де традиційно молоді люди знайомились і зустрічались були вечорниці з різноманітними іграми та веселощами, або ж
толока (групова робота в селі, де збиралися всі мешканці). На
вечорниці допускалися лише молоді люди, адже ця подія була організована
спеціально для пошуку та вибору свого майбутнього чоловіка та дружини...
До того, як вечорниці стали поширеним
явищем, всі рішення, пов’язані з вибором пари та весіллям вирішували та
організовували батьки, від бажання та волі їхніх дітей зазвичай мало що
залежало.
Для того, щоб шлюб мав юридичну силу,
великий вплив мали не лише батьки та родичі, але й знайомі, друзі, дівочі та
парубоцькі громади. У XVI-XVII століттях в Україні юридичною фіксацією шлюбу
слугували «змовини», що укладалися між батьками та рідними молодих у
присутності сватів (так звана «згода») в усному порядку. А вже з XVII століття
шлюб почали укладати в письмовій формі за допомогою шлюбних або виновних
листів. Вінчання в церкві входило в традиційний обряд поступово, з XVI-XVII
століття, в деяких місцевостях у XVIII столітті.
Сватання було першим етапом у шлюбній
обрядовості. Наречений запрошував старост (сватів) з кола близьких родичів,
вони в свою чергу брали обрядовий хліб і йшли до батьків майбутньої дружини для
отримання дозволу на цей союз. Найчастіше цей обряд виконувався пізно ввечері
або вночі, аби зберегти таємничість, особливо в разі відмови. Під час сватання
проголошувався традиційний діалог, де зазначалися біблійні персонажі, купці і
товар, куниця-красна молодиця та мисливець. Якщо відповідь батьків була
позитивною, наречена пов’язувала
рушники через плече старостам, і
цей жест означав згоду на проведення весілля. У випадку, якщо батьки і
рідні не погоджувались, наречена могла повернути старостам обрядовий хліб
і подати нареченому гарбуза або макогін, що теж слугувало традиційним знаком
відмови.
Якщо сватання пройшло успішно, і
обидві сторони погодились на проведення весілля, наступним етапом ставали
«оглядини» майбутньої жінки та її оселі (своєрідна перевірка на
хазяйновитість), а також огляд хати молодого та його достатку. Деякі родини
намагалися обманути своїх сватів і позичали у сусідів зерно, коней та інші
предмети, які б характеризували їх високий рівень достатку.
Після оглядин відбувались «заручини»,
де офіційно скріплювався договір про шлюб. Відмова від одруження після заручин
осуджувалась громадою або навіть тягнула за собою велике грошове покарання.
Наступним кроком була підготовка до
самого весілля. Традиційно весілля грали восени зі свята Покрови і до
Пилипівського посту, тобто в період з 1 жовтня до 14 листопада, або взимку в
період від Хрещення і до Масниці.
Більшість обрядів упродовж всього
весілля стосувались ідей родючості і достатку: переступання через кожух,
обсипання зерном та монетами тощо. На весілля молоді навіть запрошували
чаклуна, якого вважали дуже поважним гостем. Чаклун здійснював ритуал, який
захищав молодих від злих очей та нарікань і забезпечував здоров’я та злагоду
майбутньої родини. Він розкидав шматки соленого хліба, оглядав кутки і насипав
в них жито, золу і траву.
Обов’язковим звичаєм українців були
весільні гуляння, в яких присутні були кілька важливих обрядів: дарування та
поділ весільного короваю, розплітання коси молодої та покриття її голови
очіпком. Це було своєрідним символом переходу дівчини до заміжнього життя. З
того моменту жінка не мала права виходити з хати із неприкритою головою, адже
це вважалось великим гріхом, і могло провокувати поганий врожай, хвороби та
злидні родини
У
цілому ж українське весілля поділяється на ти цикли: передвесільний, власне
весільний і після весільний.
І велике
значення мала не лише дівоча краса, а її працьовитість, так само як і парубка.
Саме
обряд зестри (посагу) мав на меті продемонструвати вміння молодят. Молодий
мав віно своє -що треба для господарки: кроска, кужівку, веретена, ложки,
миски, колиску. Все це він мав змайструвати сам і викласти перед хатою. Траплялося,
що придане молодого оглядали батьки молодої та її родичі ще на обзоринах, тоді
під час весілля не було потреби в повторному демонструванні приданого.
Значно
більшої уваги приділяли посагу молодої. Зестра молодої складалась із двох
частин: худоби та скрині. Щодо першої, то її виділяв батько. Це худоба, певне
сума грошей, клаптик землі. Про розмір цієї частини посагу домовлялись на
заручинах. За тиждень після весільної церемонії молоді йшли до батьків молодої
на міни, де батько й повинен був оддати те, що «мінив» обіцяв.
Та частина
посагу, що входила до скрині включала в себе постіль, рушникик, одяг, шкриньки,
а подекуди й верені, налавники та
скорцу. Віно засвідчувало майстерність дівчини, бо все це мало бути зроблене
власними руками, «щоб чужий дух не перейшов, бо можеш і нещастя зносити».
Отож,
до весілля дівчині належало дуже багато працювати. А втім, ця праця не була для
неї обтяжливою, бо виконувалась здебільшого на вечорницях та оденьках, де і
працювали, і розважались.
Бралася
за роботу дівчина заздалегідь, бо «як все готове, то Бог швидко милого пришле».
Траплялося так, що дівчина не встигала приготувати собі придане. У такому разі
народні звичаї передбачали передвесільні дії - торочини. На торочини
запрошувалися подруги, найближчі родичі жіночої статі дівчини, але обов’язково
ті, з ким не було суперечок у нареченої. По закінченню роботи дівчат обдаровували
медяниками, а інколи стрічками.
Завершували
готувати придане у передостанній день весілля, коли влаштовували складини.
На складини запрошували близьких родичок та дружку, які мали пильнувати,
щоб нічого не забулось. Бувало й таке, як бачили дівчата, що у скрині не так то
багато добра, то дарували молодій щось від себе: чи відріз полотна, чи рушник. А
жінки, котрі довго не могли мати дітей, або є лише мали одних синів, а дочок не
мали, йшли на складини не кликаними і несли подарунки.
Під час
складин мати нареченої виймала все зі скрині і молодша сестра молодої чи
найближча незаміжня родичка складали в скриню все назад. На дно стелили білий
рушник чи полотно «на чисте сімейне життя», в кутички клали по зубчику часника «аби
щось погане з цієї хати не переносилось разом із цією скринею». Клали також із
вузлика з хлібом та цукром (на достаток), який заздалегідь готувала мати. Далі сестра
складала все, що приготувала собі молода: відрізи полотна, рушники, одежу,
хустки. За тим уважно складали сорочки, яких дівчина мала мати по сім: на держання (святкові) і на роботу.
Зі спогадів
Параски Крючко дізнаємось: «На спід (на низ) клали сорочки молодої, потім
сорочку молодого, і вже тоді – сорочку, яку готувала дівчина у дарунок
майбутній свекрусі. Саме цю сорочку вибілювала вона у солоній воді, «щоб сльози
не текли за нею»».
Такий
порядок складання сорочок зумовлювався тим, що коли привозили скриню у двір молодого,
кожну сорочку бояри виймали й несли на киржах, демонструючи майстерність
молодої, а також шанобливе ставлення до свекрухи та чоловіка.
Останніми
в скриню клали шириньки, які потім на весіллі дарували кожному гостеві у
відповідь на його обдарування молодих. Отож, 30-40 гостей -30-40 однакових
шириньок (і в кожній всі чотири кути вишиті).
Гой в
лісі-лісі, під дубиною,
Нвайшли
шириньку між ожиною.
На тій
шириньці великі цвіти,-
Василь
з Марусею – злучені діти.
Так співали
родичі молодої, вручаючи на весіллі гостям шириньки.
Також
до скрині клали гроші –«на розплод». Далі копійку -чи то карбованця, яких не
віддавали з хати і у найважчі часи. А як хто віддав, то потім гроші йшли, як
вода, без користі.
Поряд
зі скринею на невеликій лаві складали подушки (які приготувала мати для дочки),
верені, налавники та скорцу.
Закінчувались
складини частуванням. Молода обдаровувала сестричку стрічками.
Забирали
зестру наступного дня з величальними піснями та приповідками. Чи не
найважливіше місце при збиранні посагу відводилось свашкам. Вони родички
молодого чи молодої. Їхнє завдання було нелегке: продемонструвати вміння
молодої, щедрість її батьків і водночас розрадити їх, адже батько й мати
віддавали свою дочку в іншу родину, і не знали, як їй там буде житися.
Недаремно
свашки співали:
Нас молодий
поскликав
Та й
за зестров посилав.
Бо ми
вмієм зестру взєти,
Ще й
усіх розвеселити.
Після
того, як молодій поклали вінок на голову, мама сідає на лаву поміж подушки, а
свашки одразу ж розпочинають «керувати»:
А наш
молодий син гонорує –
За зестру
платить си не пилує.
Чи не
пилує, чи грошей шкода,
Але задурно
брати негода.
Молодий
підходить до тещі й плотить за зестру (гроші за викуп він мав заробити сам, не
просячи у батька чи матері), проте свашки не вмовкають:
Ой,
замало, замало,
Та ще
й трохи си здало б
Наша
сваха піря дерла.
Та трохи
не вмерла.
Наша
сваха клочє прєла,
Та мало
не в`єла.
Молодий виймає ще кілька купюр, або ж «віддзвонює» копійки. Потім дружба
виймає горілку та колач і молодий, підносячи тещі чарку, дякує за гарне
придане.
Свашки величають матір та дочку:
Ваша дитина, як голубина,
А її личко, як та калина,
Йде до свекрухи ця голубина,
За голубинов – ще й файне віно.
Гой, будем віно те рахувати –
Чи не любила-с, княгине, спати.
І що напряла, і що
наткала-
Що в скрині маєш, з чим си віддала.
Всю зестру виносили бояри (неодружені товариші молодого), гопкаючи та
підкидаючи все вгору, щоб гості мали змогу подивитися і оцінити придане і
водночас майстерність молодої. З кожною річчю бояри обходили прикрашену фіру чи
бричку, а потім складали все на неї.
Насамперед виносили скриню, на якій сиділа наймолодша сестра молодої (та,
що складала все у скриню на складинах). Вона відігравала роль відкривача, замка.
Бояри запитували в молодого: чи збивати той замок, чи так нести. Спочатку молодий
каже, так нести, та дізнавшись, що коні копитом б’ють, бо «важкий» отой
замочок, йде «збивати» його. Спочатку пропонує «замочку» горішки, цукерочки,
медівнички, але замочок навіть не моргне. Тоді молодий одягає на шию сестрички
молодої намисто, та весело гойдає ніжками, простягає руки -і бояри знімають її
зі скрині.
Свашки, що вийшли на подвір’я одразу
за боярами, перераховують все, що виноситься із хати:
Ми поїли козарі
Та й забрали скорцарі.
Ми поїли галушки
Тай забрали подушки.
Одна буде молодій,
А ще одна -та старій.
Є подушка молодому
Та ще й дідові старому.
Є для батька, є ля матки
Й дві для малого дитятки.
Саме в цей час бояри виносять подушки. Зазвичай, мати давала дочці 6
великих подушок і дві маленькі (ясички). Молода добре запам’ятовувала, яку
виносили останньою, адже потім зашивала саме в цю подушку свій весільний
віночок.
Підсумовуючи усю зестру (придане), свашки співали:
Ой, під порогом копана яма,
Дивіться, люди, що дала мама.
Дала на постіль, дала у скриню
Дала ____ (ім’я молодої) та й за газдиню.
Зестру забрали, на фіру склали,
А найдорожче ще й не прохали
А найдороже - наша молода
Що сидить в хаті, наче княгиня.
Джерела та
використана література:
1. Культура і побут населення України: Навчальний посібник /
В.І. Наулко, Л.Ф. Артюх -2-е вид.,доп.та перероб. -К.: Либідь, 1993.-228с;
2.Українська
минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник. -2-е вид. / А.П. Пономарьов, Л.
Ф. Артюх, К. Либідь, 1994-256 с;
3.Українське
народнознавствао: навчальний посібник / за ред. С.П. Павлюка. Г. Й. горинь,
Р.Ф. Кирчіва. _ Львів: Фенікс, 1994-608с;
4.Лозко
Г.С. Українське народознавство. -К. Зодіак. _ЕКО,1995-368с;
5
Юрченко
О.С., Івченко А.О. Словник стійких народних порівнянь. -Х.:Основа, 1993.-176с.
6
Польовий
запис Павлюк Н., Коваль Ю., від Олени Монах, Вінницька обл., с. Глибока Долина.
7 Польовий запис Павлюк Н., Коваль Ю., від Параски Крючко, Вінницька
обл., с. Глибока Долина.
