26 травня – річниця початку боїв за Донецький аеропорт

26 травня 2014 року проросійські бойовики здійснили спробу захопити Донецький аеропорт. Тоді українські військові у бою відстояли позиції, однак робота аеропорту була призупинена.

“Шість років тому – 26.04.2014 адміністрація міжнародного аеропорту ім. С.Прокоф’єва у Донецьку оголосила, що аеропорт змушений тимчасово припинити свою роботу… Це був початок однієї з найдраматичніших та найгероїчних подій цієї війни та сучасної української історії. Згодом Україна дізналася про людей, що міцніші за бетон… про кіборгів”, – написала вона.

Як відомо, бої за Донецький аеропорт тривали з вересня 2014 року до 22 січня 2015 року і стали одними з найзапекліших і найтрагічніших в сучасній історії.

У ніч на 26 травня 2014 року угруповання проросійських сепаратистів здійснило спробу захопити летовище, авіасполучення на якому було припинено ще 6 травня. З другої спроби бойовики зайняли частину приміщень будівлі. Вони в ультимативній формі вимагали від українських силовиків, які знаходилися в старому терміналі аеропорту, скласти зброю і здатися. Український уряд, у свою чергу, теж висунув сепаратистам ультиматум про звільнення захоплених будівель. Жодна зі сторін не хотіла йти на поступки – розпочався бій.

У медіацентрі РНБО тоді заявили, що підрозділи армійського спецназу за підтримки бойової авіації завдали удару по терористах, які намагалися взяти під контроль міжнародний аеропорт Донецька. Була задіяна штурмова і армійська авіації, проведена висадка десанту. Силами АТО внаслідок ефективної спецоперації було знищено третину сепаратистського батальйону «Восток». У лавах бойовиків почалася паніка, натомість українські військові підрозділи надійно закріпилися в районі аеропорту. Тривалий час ситуація навколо летовища залишалася доволі спокійною. Серйозні штурми цього надзвичайно важливого стратегічного об’єкта розпочались вже після підписання Мінських домовленостей у вересні 2014 року.

Особливо жорстокими були бої після початку нового, 2015 року. 13 січня, після декількох місяців обстрілів, була зруйнована вежа, де майорів український прапор. 21 січня 2015 року військовослужбовці ЗС України з боями вийшли з території терміналів, оскільки їхні позиції були зруйновані і прострілювалися прямою наводкою.

У різний час в аеропорту і прилеглих Пісках воювали бійці 95-ї та 79-ї десантних бригад, воїни 3-го кіровоградського полку спецпризначення і батальйону «Дніпро-1», артилеристи і танкісти 93-ї бригади, добровольці з ДУК «Правого сектору» і батальйону «ОУН», військові з інших частин.

Донецький аеропорт став своєрідним символом нескореності, зразком найвищого героїзму українських військових. Аеропорт називали «українськими Фермопілами», а мужніх захисників летовища супротивник назвав «кіборгами».

Джерело: https://www.ukrinform.ua

Українська як код нації: Чому дітям варто говорити рідною мовою!!!

Відділ українознавства рекомендує вчителям українознавства, історії, української мови та літератури, для проведення онлайн-заходів національно-патріотичного спрямування інформаційні матеріали щодо генетичного коду нації - рідної мови

Мова є однією із найважливіших цеглинок у фундаменті кожної нації.

Саме у ній відображено і зафіксовано найглибші витоки свідомості народу та його ментальність, закодовано народну мудрість і споконвічні знання.

Мова — це генератор і найвища форма патріотизму, Божий дар і ключ до вивчення культури, історії, традицій, творець культури.

Вона репрезентує народ у світі, є ореолом нації й етнічним кордоном.

«Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію», — говорила Леся Українка.

Адже територію можна відвоювати, а коли вмирає мова, то вмирає і нація. Недаремно кажуть, що мова — ключ до Вічності, пароль до дверей Всесвіту.

Одна з найдавніших у світі

Дослідники доводять, що чимало вживаних сьогодні українських слів та мовних коренів були поширені ще у часи трипільської культури, про що свідчать топографічні назви, народні пісні сонцепоклонницьких часів та значний слід у прамові — санскриті, джерела якого дійшли до нас iз давнини у 5 тисяч років. У сучасній українській мові 65% слів — із санскриту.

Про багатотисячолітню давнину української мови говорить і усна народна творчість, створена досконалою українською мовою.

Адже вчені довели, що деякі народні казки та пісні написані декілька тисяч років тому.

Першу письмову згадку про Україну науковці помітили у джерелі ХІІ ст.: у Київському літописі за Іпатіївським списком від 1187 р. йдеться: «…І плакали усі переяславці… За ним же Україна багато потужила».

У згадці йдеться про глибокий траур народу через загибель переяславського князя Володимира Глібовича у битві з половцями.

У Руському літописі ХІІ ст. згадуються назви: Україна, Вкраїна, Вкраїниця, а люди — україняни.

Відомий канадський історик українського походження, професор Гарвардського університету Орест Субтельний довів, що українській мові не менше 5 тисяч років.

Найдавніші зразки української мови, що збереглися, сягають середини ХVІ ст. до н. е. (Голунський напис на кам’яному стовпі знайдено біля с. Медвин Богуславського району Київської обл.).

Польський дослідник Михайло Красуський у 1880 р. у книжці «Древность малороссийского языка» дійшов такого висновку: «Займаючись тривалий час порівнянням орійських мов, я дійшов переконання, що малоросійська мова не тільки старіша від усіх слов’янських, а й санскритської, грецької, латинської та інших орійських».

А у 1574 р. польський історик Ян Красінський у книжці «Польща» писав: «Хто опанує українську мову, той здобуде ключ до швидкого вивчення усіх інших слов’янських мов, бо українській мові властиві найтиповіші риси слов’янської лінгвістики».

Вчений Василь Кобилюх довів, що українська мова сформувалася в Х-IV тисячоліттях до нашої ери.

Тому походження найважливіших українських слів слід шукати саме в санскриті, а не в російській, німецькій, турецькій, грецькій та інших мовах, які виникли значно пізніше.

Українську мову називали у різні часи по-різному: руська мова, руська бесіда, русинська, проста мова, південоруська, карпаторуська, козача, кубанська, народна, простонародна; малоросійське наріччя, малоросійська, малоруська мова — таку принизливу назву українська мова отримала у складі Російської імперії; Росіяни говорили «черкаська мова» або «білоруська», поляки — «русинська мова», турки — «сарматська мова» або «роксоланська».

Вплив мови на здоров’я

У людини в горлі є маленька вигнута, як ніби підкова, кісточка — під’язикова. Для чого вона?

Ще давнi китайці стверджували, що до неї iнформацiйно пiд’єднанi всі м’язові системи організму. Так, саме під’язикова кістка відчуває всі вібрації планети.

Отже, вібрує під’язикова кісточка вiдповiдно до коду вібраційної територiї проживання людини зі специфічним складом та товщиною кори планети в цьому місці, та через ці специфiчнi особливості цей диво-орган нашого тіла грає найактивнішу, а точніше, головну роль у мовному процесі.

Якщо ж  невідповідною до території проживання мовою порушувати природний процес передавання iнформацiї вiд цієї кісточки до м’язів, то людина так і підхоплює болячку.

Адже, як казали ще давньокитай­ськi цiлителi, язик  — це друге серце, а мова є рухом душі. І рухливість язика, і його фізичний та фізіологічний стани, і його форма дають нам ідеальну інформацію про вигляд та стан здоров’я серця.

Тож, щоб запобiгти більшості хронічних хвороб, спiввiбруйте з рідною землею: живете в Україні — говоріть щирою українською, живете у Франції — то щирою французькою, в Польщі — польською, в Китаї — китайською тощо.

Луцький медик Олександр Харченко робить свої дослідження, випробовуючи дію мови на стан пацієнта читанням певного тексту. При тому — правильного тексту рідною мовою.

Наприклад, діабетикам пан Олександр радить послухати свою мову через диктофон i виміряти рівень цукру в крові.

Потім уголос і правильно мовно почитати твори Лесі Українки, Івана Котляревського чи Івана Франка й знову виміряти рівень цукру в крові.

Медик радить користуватися рецептом від науки сенсфізіологіки: говоріть українською в Україні, німецькою — у Німеччині тощо, говоріть діалектом свого краю — й вилікуєтеся: хто від раку, хто від діабету, хто від серцевих проблем, хто від гіпертонії тощо.

Вчені довели, що по плачу або звуках, які дитина видає після народження, можна визначити, до якої нації належить немовля.

Є вчені, які доводять: якщо дитина до 7 років не говорить рідною мовою, то у неї починаються психічні розлади.

Не раз можна спостерігати: якщо людина, яка виросла на чужій землі, почує рідну мову чи пісню, то з нею починають відбуватися якісь неймовірні речі (радість, сльози, зміна емоцій). Адже рідна мова відповідає генетичному коду людини.

Багатство української мови

Українська мова — одна з найбагатших мов світу. Окремі слова мають десятки синонімів, найрізноманітніші пестливі форми…

Наприклад, слово «горизонт» має 12 синонімів:  обрій, небозвід, небосхил, крайнебо, круговид, кругозір, кругогляд, виднокруг, видноколо, виднокрай, небокрай, овид.

Але абсолютний рекордсмен — слово «бити». Згідно з Коротким словником синонімів української мови, їх аж 45: парити, шпарити, періщити, сікти, хльостати, чесати, клепати, батожити, бичувати, кропити, шмагати, шкварити, бухати, товкти, підсип, гатити, гамселити, голомшити, гріти, дубасити, духопелити, жарити, пригощати, тощо.

Словники української мови говорять про 134-170 тис. слів. Та деякі дослідники, зокрема Василь Кобилюх, розповідають, що картотека нашої мови в Інституті української мови налічує понад 2 млн. слів!

Найбільше слів було вилучено у 30-х роках ХХ ст., віднісши їх до числа архаїзмів, русизмів, полонізмів, діалектизмів тощо.

До речі, Михайло Грицак склав словник гуцульської говірки (50 років його не друкують). А гуцульський діалект — близько 300 тисяч слів — має всі слова, що зберігаються у всіх слов’янських мовах.

ЦІКАВІ ФАКТИ

* Українська входить до трійки найкрасивіших мов у світі. На мовному конкурсі в Італії її визнали другою за мелодійністю мовою світу (після італійської). На мовному конкурсі, який пройшов у Парижі у 1934 році, українську мову визнано третьою найбільш красивою мовою в світі (після французької та перської) за такими критеріями, як фонетика, лексика, фразеологія й будова речення.

* Українська мова є однією з найпоширеніших мов у світі, і за кількістю носіїв займає 26-те місце у світі.

* Офіційно вважається, що після видання «Енеїди» Івана Котляревського українська мова була прирівняна до літературної мови. Івана Котляревського по праву вважають основоположником нової української мови.

* Найбільш вживаною літерою в українському алфавіті є літера «п». Також на цю літеру починається найбільша кількість слів. Тоді ж як найрідше вживаною літерою українського алфавіту є «ф». В українській мові слова, які починаються з цієї літери, в більшості випадків, запозичені з інших мов.

* У 448 р. н.е. візантійський історик Пріск Панікійський, перебуваючи у таборі гунського володаря Аттіли (на території сучасної України), того самого Аттіли, який розгромив Римську імперію, записав слова «мед» і «страва».

* У 1918—1920 роках українська мова була офіційною мовою Кубанської Народної Республіки.

* Однією з офіційних мов Великого князівства Литовського була руська мова.

* За межами Європи українська мова має напівофіційний статус у США (округ Кук штату Іллінойс). Відомо, що округ Кук у штаті Іллінойс — це 16-й з найбільших у світі урядів місцевого самоврядування. В цьому окрузі проживає близько 5,5 мільйона населення, до складу округу входить місто Чикаго разом iз передмістями. Українська мова була обрана як одна з найбільш вживаних мов у даному районі.

ЛЕГЕНДА

Мова України

Було це в далекі часи, коли світ був молодий, а Земля — як дитина. Все було дивне, гарне і незвідане. Навіть Бог дивувався своїм творінням.

Так було і цього разу, коли послав ангела, дізнатись, як там люди-народи живуть.

По якімсь часі прилітає посланець, мовить:

— Ми ж забули дати мову народам!

— От лихо!

— Та вони вже знайшли!

— Як так?

— Навчилися спілкуватися у звірів, у птахів. Кожен народ вибрав собі!

— Хай уже так і буде! Але понеси і вклади в уста їм Боже слово — вони ж мої діти.

— Боже! — мовив ангел. — А один народ спілкується піснями, що почули від квітів!

— От диво! Тоді цим співунам я сам вкладу в уста слово. Нехай говорять-співають!

ДЕНЬ СЛОВ’ЯНСЬКОЇ ПИСЕМНОСТІ І КУЛЬТУРИ

В вас мудрість вічна і любов жива…
А хтось же вас народжував, слова,
Хтось ті суцвіття звуків винаходив,
Що стали потім мовами народів.
С. Тельнюк

24 травня Україна відзначає День слов’янської писемності і культури. Цього дня ми вшановуємо братів-подвижників Кирила та Мефодія, які подарували слов’янському світові абетку, заклавши тим самим основи церковнослов’янської писемності й фундамент усіх слов’янських літератур. Кожна мова є безцінним надбанням людства, дзеркалом, яке відображає душу народу, його історію, звичаї, уподобання. Любов до власної історії, плекання культурної та духовної спадщини свого народу є рушійною силою розвитку будь-якого суспільства.

За словами академіка Л. Булаховського, з лексичного погляду обличчя української мови дуже виразно порівняно з іншими слов’янськими мовами. Свою думку він підтверджує, наводячи неповторні слова, схожих на які немає в інших слов’янських мовах: бентежити, віхола, вовтузитися, вселяти (нитку), вщерть, вщухати, гарний, глузд, глузувати, гребувати, достеменний, дошкуляти, загалом, зайвий, захаращувати, клепати, копирсати, корж, кволий, кучерявий, линути, майоріти, нидіти, нісенітниця, плекати, плигати, прискіпатися, ремствувати, рипати, сахатись, суниці.

Українська мова містить оригінальну безеквівалентну лексику, що не перекладається: галушки, перепічка, свитка, плахта, кептар, смерека, полонина, гетьман, посполитий, війт, чинш, ратище, карабеля, галівниця, таляри, єфимки, злоти, кунтуш, жупан, черкеска, сап’янці, окрайка, сукня люстринова, плахта шовкова, китайка, куманці, штофи, коновки, таріль, карафка.

Цікавими є українські прислівники: подеколи, подекуди, завбільшки, завширшки, навипередки, навкруги, навколо, навприсядки, спроквола, удосвіта, досхочу, достоту тощо.

Дослідження київських і галицьких літописів та світської літератури ХІ–ХІІІ століть, розпочате А. Кримським і продовжене сучасними лінгвістами, відкрило й у цих текстах чималий шар української лексики. Ось лише деякі приклади: парубок, окріп, глум, вежа, батіг, недбальство, віття, гілля, колода, жито, стегно, лічба, кицька, трясця, коло, яруга, кожух, оболонь, гай, полонина, гребля, рілля, глей, глечик, багаття, криниця, збіжжя, лазня та багато інших.

У стародавніх літописах, написаних церковнослов’янською, є численні українські вкраплення: криниця, рілля, вовна, гребля, глек, кожух, яруга, жалощі, година, туга, теля, тын, наймит, бчелы, гостинець, пакощі, око, господар, волога та дуже багато інших.

Київський князь Володимир Мономах прекрасно володів церковнослов’янською мовою, але пишучи повчання своїм дітям, не міг уникнути українських слів: дивоватися, ірий, убогый у значенні «бідний», лагодити, сторожа, паробці, ворожбит, ліпши, гребля, одтяти, лінощі, сором, вдовицю тощо.

Іменники в давальному відмінку однини приймають характерні для української мови закінчення -ови, -еви: мужеви, Моисеєви, Богови, кесареви, Романови, Володареви, коневи, голубеви, по Ручаєви, монастыреви, волови. Власні імена Русі, які трапляються в літописах, також типово українські: Дмитр, Василь, Василько, Володымер, Олекса, Олена, Михалко та інші.  У літописах серед імен князів та князівен династії Рюриковичів із усіх, навіть Московських земель, аж до ХV століття траплялися типово українські імена. А предки росіян зверталися до князів із властивим для української мови кличним відмінком «княже», а до княжни – «княгыне».

Тривалий час побутувала думка, що наша писемність з’явилася лише після хрещення Русі, коли з Візантії та Болгарії було завезено богослужебні книги. Ось як, наприклад, писав Аврелій Августин, відомий як Августин Блаженний (354–430 р. н. е.): «Те суб’єктивно розумне, що існує в нас, тобто те, що розумом обдароване й розумно-обʼєктивне творить чи керується ним, пов’язується певними природними зв’язками спілкування з тими, з ким у неї цей розум спільний. Але оскільки людина не могла б установити надійного спілкування з іншою людиною, якби вони між собою не розмовляли й таким чином не передавали одна одній свої почуття й думки, то це обʼєктивно-розумне знайшло потрібним позначити предмети словами, тобто певними звуками, що є знаками…».

У багатьох місцях, де колись розселялися наші пращури, особливо в Північному Причорномор’ї, археологи неодноразово знаходили на кам’яних плитах, амфорах таємничі, незрозумілі знаки. Проте питання про існування писемності в ті давні часи залишається відкритим.

Перший історик давньої слов’янської писемності болгарський книжник, учений-чернець Чорноризець Храбр, який жив у X столітті при дворі болгарського царя Симеона, у книзі «Про письмена» розповідає про два етапи розвитку слов’янського письма. Перший етап – коли слов’яни ще були язичниками, отож користувалися рисками й зарубками. Другий етап – після прийняття християнства, коли вони почали писати римськими й грецькими письменами. Й так було доти, доки великими просвітителями слов’ян – братами Кирилом і Мефодієм не був створений алфавіт.

Мова, яку запровадили Кирило й Мефодій, стала мовою усіх східнослов’янських народів, зокрема, й українського. Кафедра української мови щиро вітає всіх із Днем слов’янської писемності і культури!

23 травня — День Героїв України

День Героїв або Свято Героїв — щорічне свято в Україні, встановлене на честь українських вояків — борців за волю України, передусім лицарів Київської Русі, козаків Гетьманської Доби, гайдамаків, опришків, січових стрільців, вояків Армії УНР, ОУН-УПА, а також героїв Небесної сотні та сучасної російсько-української війни.

День Героїв — це день пам’яті всіх українців, що присвятили своє життя боротьбі за свободу та незалежність України, це свято величі духу українських вояків — борців за волю України та є символом незборимості української нації.

В сучасному вигляді відзначається 23 травня, але святкові та пам'ятні заходи проходять весь тиждень, на який припадає свято. Для зручності та якомога більшої участі, масові заходи, почасти, відбуваються в п'ятницю, суботу та неділю, що настає після свята. 

У 1941 році Другий Великий Збір Організації Українських Націоналістів постановив щороку 23 травня святкувати День Героїв. Свято було приурочене до сумного дня 23 травня 1938 року, коли в Роттердамі було вбито Євгена Коновальця. Було також обумовлено, що саме у травні пішли з життя «кращі сини України XX століття»: Микола Міхновський, Симон Петлюра та Євген Коновалець.

До здобуття Україною незалежності свято святкувалося підпільно, з проголошенням незалежності у 1992 році почало набувати розголосу.

Від 2014 року свято потроху починає визнаватися державними та самоврядними органами, проходять культурно-масові заходи, організовані владою.

Після початку новітньої російської агресії в цей день вшановують пам'ять про загиблих в ній захисників України.

Станом на 2020 рік не є офіційним державним святом, але щоразу більше відзначається органами місцевої влади.

Сьогодні День Героїв широко святкується передовсім у Галичині, де до нього приурочуються офіційні урочистості^], але останніми роками відбулось значне поширення святкування в центральні та східні регіони України. Національно-патріотичні організації домагаються встановлення Дня Героїв офіційним державним святом.

Пропонуємо до перегляну відео :

23 травня - День Героїв. Герої України( посмертно)

https://www.youtube.com/watch?v=XN1hNecB6Oo

23 травня День Героїв – це день пам'яті усіх українців, які протягом багатостраждальної історії нашої держави боролися за Україну, за її свободу, її цілісність та суверинітет. Українські герої поставили щастя рідного народу та своєї держави понад свої особисті інтереси і присвятили власне життя служінню Україні. День Героїв, це свято величі духу українських вояків, символ незборимості Української Нації. Цього дня ми вшановуємо видатних діячів українського визвольного руху, воїнів, які боролися за Україну впродовж її історії та всіх живих і загиблих героїв сучасної російсько-української війни. Пророчими стали слова Василя Симоненка….. Можливо, знову загримлять гармати, І танк зімне пшеницю на лану, І буде плакать і журитись мати, Коли сини ітимуть на війну. І тут ні сліз, ні відчаю не треба, І тут не треба страху і ниття — Живе лиш той, хто не живе для себе, Хто для других виборює життя. Сьогодні в нас вже сотні тисяч справжніх Героїв, які на передовій у боях, чи у волонтерських авто під обстрілами захищають нашу Вітчизну… І тисячі – загиблих Героїв… Вічна Всім Пам'ять та Слава! 44 - ом полеглим воїнам , Указами Президента України присвоєно високе звання Герой України з удостоюванням Золотої Зірки Героя (посмертно).

23 травня – День Героїв

Відділ українознавства рекомендує вчителям українознавства, історії, української мови та літератури, для проведення онлайн-заходів національно-патріотичного спрямування інформаційні матеріали, розроблені Українським інститутом національної пам'яті

Ідея Свята Героїв виникла у середовищі українських націоналістів. Уперше офіційно воно було запроваджене постановою ІІ Великого Збору ОУН, який відбувся у квітні 1941 року в Кракові: «Обов’язуючі організаційні свята є: свято соборності 22 січня, свято Героїв революції дня 23-го травня і День боротьби 31 серпня».

Дата 23 травня була вибрана не випадково. У травні за суперечливих обставин загинув ідеолог українського самостійництва Микола Міхновський. 23 та 25 травня були вбиті лідери українського визвольного руху Євген Коновалець та Симон Петлюра.
Свято Героїв під час Другої світової війни та після її завершення відзначали учасники визвольного руху.

Цього дня члени та юнацтво ОУН проводили закриті святкові зібрання (сходини). Кімнату, в якій відбувалися подібні заходи, прикрашали прапорами та портретами Міхновського, Коновальця та Петлюри. Передбачалося дотримання певного церемоніалу, складовими якого було вшанування пам’яті полеглих героїв хвилиною мовчання, зачитування наказу крайового Провідника, виголошення коротких промов та складання присяги новими членами організації. Такі сходини зазвичай тривали до півгодини.

Для широкого загалу, де було можливо, проводилися «масові» святочні зібрання. Біля могил місцевих героїв збиралися люди, співали гімн України, марш «Зродились ми великої години», виголошували промови. «Точно о год. 8.30 вечора в дні 23.05 мають дзвонити дзвони у всіх церквах, – йдеться у «Інструкції ОУН в справі святкування 23/5. Свято Героїв Революції». – Могили прибрані квітами, з лентами національними і організаційних кольорів. З хвилиною биття запалити довкруги могили 4 великі смолоскипи, які мають горіти цілу ніч. Національний Прапор вивішений на могилі через цілий 23/5 і 24/5. Організаційний Прапор [прапор ОУН] вивішений лише в часі святочного зібрання. Біля Могили стоїть весь час святочно зібрана почесна сторожа з хлопців і дівчат».

Цей день був особливим у середовищі української діаспори, яка популяризувала тяглість української військової традиції та героїзм воїнів від часів Давньої Русі, козаччини до двадцятого століття, наводячи приклад Української Галицької армії, Січових Стрільців, Армії УНР, ОУН та УПА. Пам’ять про полеглих героїв, знакові битви вони вважали потужним мобілізаційним та патріотично-виховним чинником, який мотивував до боротьби за незалежність наступні покоління.

«Тільки Українська Самостійна Соборна Держава, яку можемо здобути революційною боротьбою Українського народу, поруч революційної боротьби всіх поневолених Москвою народів, буде запорукою кращого майбутнього, – читаємо у газеті «Зов Крови» за травень 1947-го, яку видавав Крайовий провід ОУН.

«Убив ворог наших Вождів, але вбив тільки тіло, бо дух Їх живе з нами. З тої крові зродилися нові лави Героїв, які завзято мстять за минуле і борються за краще майбутнє…», – йшлося у часописі «Пробоєм» за травень 1948-го.
Після 1991-го року свято стало набувати популярності, особливо в Західній Україні. У 2014 році масштабні відзначення Дня Героїв відбулися у Волинській, Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях.

Наразі свято не є офіційним, але традиція вшанування героїв 23 травня міцнішає. Особливо, з огляду на те, що з 2014 року українці відстоюють територіальну цілісність та право на вільний вибір розвитку своєї держави у війні з Російською Федерацією, яка анексувала Крим та окупувала частину Донбасу. На жаль, ряди героїв, які віддали своє життя в останні шість років, поповнюється чи не щодня.

«Справа здобуття української держави – це справа цілої нації української, а не якогось класу чи партії»
Симон Петлюра

Під час Української революції 1917-1921 років – голова Українського Генерального Військового Комітету, Генеральний Секретар військових справ, творець Гайдамацького коша Слобідської України, Голова Директорії Української Народної Республіки та Головний отаман Військ і Флоту УНР. Після революції, на еміграції очолює Державний Центр УНР в екзилі: протидіє більшовикам на міжнародній арені, намагається зберегти українські державні установи та військо, об’єднати українську еміграцію довкола продовження боротьби та заручитися підтримкою західних урядів. Убитий 25 травня 1926 року радянським агентом Самуїлом Шварцбардом у Парижі. Попри масштабну кампанію із дискредитації Симона Петлюри, його ім’я для багатьох українців залишилося символом нескореності та боротьби за незалежність України.
1879, 22 травня – народився у Полтаві в родині міщан з давнім козацьким корінням.
1902 – публікується в «Літературно-науковому віснику», закордонних виданнях РУП «Добра новина», «Праця».
1903 – заарештований за політичну діяльність, у 1904-му звільнений під грошову заставу, яку вніс батько, продавши останню десятину лісу.
1908 – переїхав до Петербурга, працював бухгалтером в транспортому товаристві. Вирушив до Москви, де готував до друку журнал «Украинская жизнь».
1917 – на першому військовому з’їзді обраний головою Українського Генерального Військового Комітету, згодом – Генеральним Секретарем військових справ.
1918 – став членом, а згодом головою Директорії УНР.
1920, листопад – виїхав на еміграцію, керував діяльністю екзильного уряду, заснував тижневик «Тризуб».
Детальніше про Симона Петлюру можете почитати в інформаційних матеріалах УІНП.
Окрім того, ви можете переглянути ролик про Симона Петлюру, який минулого року презентував Інститут спільно з Bober Film Studio:

«У великій світовій драмі наших днів ми маємо до вибору: або бути творцями, або жертвами історії»
Євген Коновалець

Він був природженим лідером. У 27 років, з’явившись у Києві після російського полону, він створив і очолив одну з найбоєздатніших частин армії Української Народної Республіки – формацію Січових стрільців, який відіграв вирішальну роль в багатьох критичних ситуаціях: під час січневого більшовицького заколоту в Києві у 1918-му, під час антигетьманського виступу Директорії, і під час низки боїв 1919 року.

У 30 років він очолив підпільну Українську військову організацію, яка продовжила боротьбу за Українську державу. УВО мобілізувала українські сили на еміграції, дала поштовх для пошуку нових шляхів утвердження української ідеї.

У 38 років його авторитет і вміла організаційна робота стали запорукою створення Організації українських націоналістів, яка об’єднала галичан і наддніпрянців і стала найуспішнішим політичним проектом, що кардинально змінив нашу історію. Сам Євген Коновалець став своєрідним «містком» між двома поколіннями учасників боротьби за незалежність: тими, хто боровся в 1917-1921 і тими, хто повстав у 1940-ві.

1890, 14 червня – народився у Зашкові на Львівщині у вчительській родині. Навчався в академічній гімназії у Львові. Був одним із найкращих учнів. Дідусь майбутнього провідника був парохом у Зашкові, двоє дядьків – у Страдчі та Малехові.

1914 – із початком І світової війни мобілізований до австрійської армії. Як кадет-аспірант бере участь у боях із росіянами у Галичині. Після бою на Маківці у 1915 році потрапляє в полон.

1917, грудень – засновує Галицько-буковинський курінь (згодом – курінь та корпус Січових стрільців), що відіграє важливу роль у придушенні більшовицького заколоту в Києві у січні 1918-го.

1921 – очолює Українську військову організацію (УВО), яка відкриває нові шляхи боротьби.

1929 – у Відні на I великому зборі Організації українських націоналістів Євгена Коновальця обирають головою ОУН.

1938, 23 травня – вбитий радянським агентом у нідерландському місті Роттердамі.

«Батьківщину не можна захищати на трійку»
Сергій Кульчицький

Військову кар’єру обрав за прикладом свого батька – офіцера. Після закінчення 8 класу, потайки від батьків, подав документи в Усурійське суворовське військове училище, пізніше закінчив Далекосхідне вище загальновійськове командне училище. Обрав шлях морського десантника. Служив за Полярним колом, біля Мурманська, після проголошення незалежності України наполіг на переведенні в Україну.

Він належав до рідкісної категорії офіцерів, які назавжди залишаються в душі солдатами, дбаючи в першу чергу про своїх підлеглих. Уся довірена йому техніка була в бойовому стані. Міг сам день провозитися в гаражі, ремонтуючи БТР. Запчастини на складі вимінював на талони на горілку.

2014-го він сформував перший добровольчий підрозділ із активістів Самооборони Євромайдану – 1-го резервного батальйону Національної гвардії України. Знайти спільну мову з бійцями, які ще вчора були з ним по різні боки барикад, було непросто, але авторитет генерала був величезним. Під час навчань на полігоні в Нових Петрівцях він неодноразово наголошував добровольцям: «Я не хочу бути начальником похоронної команди. Мені не потрібен ваш героїзм, якщо ви будете мертвими. Моє завдання – підготувати вас так, щоб якомога більше з вас залишилося живими».

Разом з ними генерал-майор Кульчицький вирушив у зону бойових дій, що розгорталися на сході України. Від першого дня він був разом зі своїми бійцями, жив у наметі, дбав, щоб хлопці були вдягнені, захищені, нагодовані, нерідко сам готував. Нарівні з іншими брав участь у бойових операціях. Бійці називали його «Батею».

«Враження він складав одне – офіцер, яких мало. Коли генерал-майор Кульчицький загинув, серед нас прозвучала фраза: «Пацани, ми – сироти». Ми розуміли, що таких офіцерів – одиниці, і ті моменти у відродженні Нацгвардії, які він започатковував, ніхто не стане доробляти», – згадував про генерала боєць батальйону оперативного призначення НГУ Іван Дацко.

1963, 17 грудня – народився в німецькому місті Веймар, де на той час служив його батько, уродженець Тернопільщини.

1992 – повернення в Україну, до 14-го окремого батальйону Національної гвардії України (військова частина 1441, місто Тернопіль). Служив також на різних командних посадах у Криму, в Івано-Франківську
Протягом 2005-2010 років командував 2-ю окремою Галицькою бригадою Західного територіального командування внутрішніх військ МВС України, яка дислокувалася у Львові.

2014, 29 травня – загинув разом з 11-ма побратимами, повертаючись на базу з району гори Карачун під Слов’янськом. Вертоліт Мі-8 Національної гвардії України, на борту якого був генерал-майор Сергій Кульчицький, обстріляли проросійські бойовики з зенітно-ракетного комплексу (ПЗРК). Посмертно нагороджений званням Героя України.

2016, 30 листопада – батальйону оперативного призначення Національної гвардії України, який колись почав формувати генерал Кульчицький, і який досі виконує бойові завдання на Донбасі, присвоєно його ім’я.

«Я просто хочу додому. Я хочу, щоб там був мир, а не те, що там зараз твориться. От за це я і воюю».
Сергій Губанов

Сергій Губанов був серед тих офіцерів міліції, які у 2014-му не зрадили присязі й не перейшли на бік ворога. Службу почав 25 років тому оперативником карного розшуку Стахановського відділу міліції Луганська. Події 2014-го застали його на посаді начальника Ленінського відділу. «Я був керівником середнього рівня й не розумів, що відбувається. Довіри до особового складу не було (такий був час, незрозуміло – хто свій, а хто чужий). Жодних команд зверху не надходило. Коли офіційно з ФСБ переходили на службу в СБУ, або ті, хто раніше служив у поліції в РФ, приїхали в Україну, взяли наше громадянство. Це дає підстави говорити, що все готувалося заздалегідь», – розповідав пізніше Губанов.

Після відмови перейти на службу ворога, потрапив «на підвал» до бойовиків, переніс катування. Справа отримала розголос і його вдалося витягти з катівні. Але вже за тиждень за Губановим почалося справжнє «полювання» – він був занесений до «розстрільного списку 17-ти», який висів на кожному блок-пості бойовиків. Пережив родинну драму (батько Сергія записався в так зване «ополчення»).
Сергій Губанов мріяв повернутися у звільнений рідний Луганськ, а коли його питали, чому він 2014 року не залишився на «тому боці», жорстко відповідав: «Я не бачу себе серед ублюдків». Після виходу з Луганська курирував добровольчі батальйони. А 2015-го його призначили комбатом батальону патрульної служби поліції особливого призначення «Луганськ-1». Губанов безпосередньо брав участь у бойових діях на території Донецької та Луганської областей, у звільненні разом із військовослужбовцями ЗСУ, нацгвардійцями та добробатами захоплених окупантом територій.

За 10 днів до загибелі комбат виклав своє фото в прицілі й написав: «Який би ти не був крутий, здоровий…завжди є той, хто про це не знає, а тільки знає відстань до цілі й поправку на вітер».

1975, 21 червня – народився в місті Стаханов (нині Кадіївка) Луганської області. Закінчив Донецький інститут внутрішніх справ та Національну академію внутрішніх справ.

1995 – розпочав службу в міліції на посаді оперативника карного розшуку Стахановського міського відділу міліції.
2014 – в розпал «російської весни» лишився вірним присязі, через що змушений був залишити окупований Луганськ.

2015, 6 листопада – став командиром батальону патрульної служби поліції особливого призначення «Луганськ-1», який патрулював територію, прилеглу до лінії розмежування.

2020, 20 травня – загинув під час патрулювання території в районі села Трьохізбенка. Посмертно нагороджений званням Героя України.

«Він хотів повернути Луганськ усім серцем. Був справжнім воїном і людиною обов’язку, честі. Офіцер. Патріот. Не ряжений. На таких все тримається. Він мав стати генералом… Все жартував з приводу допомоги чи заохочення, казав «Нам би лише не заважали». Його сім’я була – його батальйон, «Луганськ-1». Всі його любили як Батю. Світла людина. Воїн. Багато разів потрапляв у халепи, але щастило. Не цього разу…», - написав про комбата радник міністра МВС України Валерій Поцелуйко.

           Обласний конкурс «МОЄ РОДОВЕ ДЕРЕВО» 🌳 ⠀
⠀
🎈Обласний конкурс «Моє родове дерево» (далі - Конкурс) проводиться з метою залучення учнівської молоді до творчої пошуково-дослідницької діяльності, зміцненню міжпоколінних взаємозв’язків шляхом поглиблення знань про історію власних родин, національну та регіональну історико-культурну спадщину крізь призму родинного середовища. ⠀
⠀
📅 Конкурс проводиться з 21 травня по 30 червня 2020 року.📅 ⠀
⠀
📩Матеріали робіт учнів закладів загальної середньої освіти на участь в
Конкурсі надаються журі до 23 червня 2020 року за ел.адреcою kvadrat.vn.ua@gmail.com з темою листа «Моє родове дерево». 🌳 ⠀ ⠀
⠀
 
📆Підведення результатів конкурсу відбудеться 30 червня 2020 року. ⠀
У Конкурсі беруть участь учні закладів загальної середньої освіти незалежно від їх підпорядкування, типу та форми власності. ⠀
⠀
📋Учасники Конкурсу надають матеріали, які відображають напрямки, передбачені завданнями Конкурсу. ⠀
⠀
➡️Детально ознайомитись з умовами конкурсу можна за посиланням: https://bit.ly/2ZszTrR ⠀
⠀
❗️Організатори та партнери❗️ ⠀
⠀
🔸Комунальний заклад Вінницький обласний молодіжний центр «Квадрат» ⠀
⠀
🔹Департамент соціальної та молодіжної політики облдержадміністрації ⠀
⠀
🔸Департамент освіти та науки облдержадміністрації ⠀
⠀
🔹Факультет історії, права і публічного управління Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського ⠀
⠀
🔸Громадська організація «Подільська спадщина» ⠀
⠀
🔸Український інститут національної пам’яті.

 http://www.vin.gov.ua/dep-smp/27151-oblasnyi-konkurs-moye-rodove-derevo?fbclid=IwAR3sPOri8OnkJqKrrqvgdCD7NDjlUvpdhXPoCaPWLCcADMN1VjYzaCL5OAA

ДЕНЬ ВИШИВАНКИ! ДЕНЬ РОДОВОДУ!

До дня вишиванки, до дня родоводу відділ українознавства, зокрема методист Бегас Ніна разом із своїми синами взяли участь у Всеукраїнському фото-конкурсі: 

"У світі вишиванки. З Україною в серці"! 

Подаємо відео-звіт, який несе колорит та красу усіх учасників, з різних куточків України яскравими, неймовірними вишиванками!

 https://www.youtube.com/watch?v=6RjhvVmVobc&fbclid=IwAR3aOq4-Doh1EVEgspVb12ZQ561_MCjm-w5zfo6JOhj_Yc9zCyUucblbFos

Відділ українознавства вітає всіх українців 

з Днем Вишиванки! 

Вітаємо з чудовим святом самобутньої, неповторної, барвистої української культури – з Днем вишиванки!!!

Вона символізує зв’язок поколінь, будить високі патріотичні почуття в серці кожного українця. 

Бажаємо укріплення української ідентичності заради процвітання нашої країни!!! 

Вишиванка-генетичний код НАЦІЇ!

Відділ українознавства рекомендує вчителям українознавства, історії, української мови та літератури, для проведення онлайн-заходів національно-патріотичного спрямування інформаційні матеріали до Дня пам’яті жертв депортації кримських татар, розроблені Українським інститутом національної пам'яті

В Україні щорічно 18 травня відзначається День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Відповідну Постанову Верховна Рада прийняла у 2015 році. Цього дня ми згадуємо понад 200 000 кримських татар, яких примусово вивезли з Криму в 1944 році. Для багатьох із них заслання обернулося поневірянням, голодом і врешті-решт смертю.

Головна хвиля депортації відбулася 18-20 травня 1944 року. Тривала Друга світова війна. 13 травня 1944 року армія нацистської Німеччини відступила з Криму, й півострів перейшов під контроль радянської влади. За наказом з Москви бійці НКВД зігнали до залізничних вагонів майже все кримськотатарське населення, яке залишалося на півострові, та відправили в бік Узбекистану.

Офіційною причиною примусового вивезення стало звинувачення всього кримськотатарського народу у державній зраді та співпраці з нацистами. Хоча близько 15% кримськотатарських чоловіків воювали на боці Червоної армії. Серед справжніх причин дослідники називають історично тісні зв’язки кримських татар з Туреччиною, яку СРСР вважав потенційним суперником, а Крим – стратегічним плацдармом у випадку конфлікту з цією країною.

Більшість вивезених потрапили до Узбекистану і в сусідні з ним райони Казахстану й Таджикистану. Вони опинилися у так званих спецпоселеннях, які швидше нагадували трудові табори. Депортованих використовували як дешеву робочу силу. За перші три роки після переселення від голоду, виснаження і хвороб померли, за різними оцінками, від 20 до 46% всіх депортованих.

Режим спецпоселень для кримських татар діяв до епохи хрущовської десталінізації – другої половини 1950-х. Тоді радянський уряд пом’якшив для них умови життя, але не зняв обвинувачення в державній зраді. Діти переселенців могли отримати освіту російською або узбецькою мовою, але не кримськотатарською. До 1957 року були заборонені будь-які публікації цією мовою. З Великої радянської енциклопедії вилучили статтю про кримських татар. Цю національність також заборонили вписувати в паспорт. Заборона кримським татарам повертатися до Криму діяла до 1989 року.

Кожен може вшанувати пам’ять жертв геноциду кримських татар хвилиною мовчання 18 травня з 12:00 до 12:01 за київським часом. Також цього дня у Всеукраїнській школі онлайн проходять тематичні уроки, які транслює низка українських каналів.

На другу половину дня 18 травня заплановані конференція, траурний мітинг, дискусія та вебінар в онлайн-форматі. Детальна програма заходів – на фейсбук-сторінці голови Меджлісу кримськотатарського народу Рефата Чубарова.

Історична довідка

Архівні фото кримських татар на місцях спецпоселень

Відділ українознавства рекомендує вчителям українознавства, історії, української мови та літератури, для проведення онлайн-заходів національно-патріотичного спрямування інформаційні матеріали до Дня пам’яті жертв політичних репресій, розроблені Українським інститутом національної пам'яті

День пам'яті жертв політичних репресій — щорічний національний пам'ятний день в Україні, що припадає на третю неділю травня. Відзначається згідно з Указом Президента від 21 травня 2007 року з метою вшанування пам’яті жертв політичних репресій комуністичного режиму.

Кількість жертв політичних репресій в Україні досі неможливо підрахувати. Десятки тисяч людей було розстріляно, сотні тисяч пройшли в’язниці, заслання, табори, примусово проходили психіатричне лікування.

Через терор і репресії пройшли усі верстви українського населення: від наукової та творчої інтелігенції до селян. Радянська влада намагалася приховати сліди своїх злочинів. Місця поховань ставали режимними об’єктами КГБ, місцевість розрівнювали бульдозерами, доступ до відповідних архівів був заборонений.  

Одним із символів тих подій став Биківнянський ліс під Києвом.  Це найбільше в Україні місце масових поховань жертв комуністичних політичних репресій. За різними даними, свій останній спочинок тут знайшли від 15 до понад 100 тисяч осіб, закатованих під час допитів або ж розстріляних у позасудовому порядку органами НКВД у Києві.

Як свідчать архівні документи, Биківнянський ліс як об’єкт «спеціального призначення» – місце таємних поховань, використовувався органами НКВД УРСР протягом 1937-1941 років. На сьогодні вже встановлено імена понад 15 тисяч розстріляних громадян з Биківнянського поховання. Тут покоїться прах Михайля Семенка, Майка Йогансена, Михайла Бойчука, Федора Козубовського, митрополита УАПЦ Василя Липківського та інших жертв сталінського «Великого терору».

«Великий терор» – масштабна кампанія масових репресій громадян, що була розгорнута в СРСР у 1937–1938 роках з ініціативи керівництва СРСР й особисто Йосипа Сталіна для ліквідації реальних і потенційних політичних опонентів, залякування населення, зміни національної та соціальної структури суспільства. 

Наслідками комуністичного терору 1930-х років в Україні стало знищення політичної, мистецької та наукової еліти, деформація суспільних зв’язків, руйнування традиційних ціннісних орієнтацій, поширення суспільної депресії й денаціоналізація.

 Історична довідка

За період «Великого терору» на території УРСР було засуджено 198918 осіб, з яких близько двох третин – до розстрілу. Решту було відправлено до в`язниць та виправно-трудових таборів (інші заходи покарання охоплювали менше 1 %, звільнено було тільки 0,3 %).

Масові репресивні операції у 1937–1938 роках, за задумом Йосипа Сталіна, мали завершити двадцятилітню боротьбу з «соціально-ворожими елементами», упокорити населення шляхом масового терору, утвердити авторитарний стиль керівництва та здійснити «кадрову революцію». Підставою для розгортання терору була теза Сталіна про загострення класової боротьби в міру успіхів соціалістичного будівництва.

Офіційно початком «Великого терору» став оперативний наказ НКВД СРСР №00447 «Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів» від 30 липня 1937 року, затверджений політбюро ЦК ВКП(б) 31 липня 1937 року. Проте наявні документи НКВД (накази, листування, телеграфи) свідчать, що масові репресії готувалися заздалегідь, а наказом їх лише формалізували.

Наказом №00447 упроваджувалися ліміти (плани) на покарання громадян. Вироки за І-ю категорією означали «розстріл», за ІІ-ю категорією – на ув’язнення в таборах ГУЛАГ (рос: Главное управление лагерей) НКВД СРСР. Якщо первинний ліміт для УРСР за І категорією становив 26150 осіб, то у січні 1938 року він був збільшений до 83122 осіб. Із проханням про додаткові ліміти в Москву неодноразово зверталися наркоми внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський та Олександр Успенський.

Ще до початку дії оперативного наказу №00447 особливу увагу було звернено на «чистку» партійних лав та органів безпеки, що мало забезпечити надалі беззастережне виконання репресивних директив центру. А вже у червні 1937 року розпочались масові арешти. 10 липня 1937 р. політбюро ЦК КП(б)У розіслало по областях УРСР вказівку про формування позасудового  репресивного органу – обласних «трійок», створених для спрощення процедури засудження. До складу трійки зазвичай входили начальник обласного  УНКВД (голова),  обласний прокурор та перший секретар обласного, крайового або республіканського комітету ВКП(б). Існування «трійок» повністю суперечило радянському законодавству, у тому числі Конституції 1936 року.

Заарештований був фактично позбавлений права на захист (на адвоката) чи оскарження вироку. Переважна більшість справ була побудована на власних свідченнях обвинувачених. Як правило, свідчення не перевірялись, доказами провини арештованого слідство не цікавилось. Слідчі психологічним знущанням і нелюдськими тортурами «вибивали» з арештованих потрібні зізнання. В 1937 році дозвіл на застосування методів «фізичного впливу на підозрюваних» (тобто тортур) було дано на найвищому рівні ЦК ВКП (б). Випадки неправомірного засудження вважались цілком припустимими і виправдовувалась прислів’ям «ліс рубають – тріски летять».

Часи «Великого терору» у масовій свідомості населення СРСР позначені тотальним страхом та недовірою. Нічні арешти сусідів, підозри колег на роботі, друзів, родичів, пошук шпигунів та шкідників, острах доносів та обов’язок публічно таврувати ворогів народу були повсякденними. Громадяни писали доноси на колег, остерігаючись, що ті донесуть на них першими. Це стало типовим засобом вирішення особистих конфліктів із керівництвом, викладачами, родичами тощо.

Розіграні за сценарієм показові процеси проти партійно-радянських очільників 1937-1938 років передбачали не лише усунення чи маргіналізацію рештків старої еліти, але також здійснення впливу на нових висуванців та суспільство загалом. Участь у цих показових процесах мала засвідчити політичну й ідеологічну лояльність, послух волі вождя, визнання терористичних методів державного керівництва. Таким був метод здійснення «сталінської кадрової революції».

«Великий терор» згорнули за вказівкою вищого партійно-радянського  керівництва. 17 листопада 1938 року ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР ухвалили постанову «Про арешти, прокурорський нагляд і провадження слідства», якою «орієнтували правоохоронні органи на припинення «великої чистки» та відновлення елементарної законності. Наступним кроком стала фізична ліквідація безпосередніх організаторів і виконавців «Великого терору».

 Реабілітація жертв

Незаконність Великого терору визнали ще за часів СРСР після смерті Й.Сталіна, коли в роки «відлиги» провели часткову реабілітацію репресованих. Реабілітаційні процеси другої половини 1950-х – початку 1960-х років мали обмежений характер. Більшість громадян, засуджених за політичними звинуваченнями, не отримали повної реабілітації, а їхні права не були повністю відновлені.

У 1991 році, в останні місяці існування УРСР, було ухвалено Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». У ньому вперше в Україні законодавчо засудили і відмежувалися від політичних репресій як методу керування суспільством. Але оскільки цей закон ухвалювався ще в УРСР, то певна частина цих репресій, навіть вчинених позасудовими органами, все ще визначалася «обґрунтованими». Відповідно до вимог Закону органами прокуратури та судами впродовж 1991–2001 років було реабілітовано 248 тис. 810 громадян, відмовлено в реабілітації — 117 тисячам 243 особам.

У 2015 році Україна засудила злочини комуністичного тоталітарного режиму Законом «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганд їхньої символіки». Законопроект було розроблено Українським інститутом національної пам’яті спільно із народними депутатами України, громадськістю та експертами Реанімаційного пакету реформ.

У 2018 році Верховна Рада прийняла Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917 - 1991 років». Закон суттєво розширює коло осіб, які підпадають під реабілітацію. Зокрема, в ньому прописана автоматична реабілітація осіб, які були покарані позасудовими органами, право на реабілітацію отримають ті, хто зі зброєю в руках боровся за незалежність України, був ув’язнений, примусово поміщений у психіатричний заклад, трудову армію, позбавлений майна через «експропріацію» чи «розкуркулення», або ж депортований за національною ознакою.

З 2019 року почала працювати Національна комісія з реабілітації, яка є спеціальним постійно діючим органом при Українському інституті національної пам’яті. Комісія надає статус реабілітованих особам, постраждалим від політичних репресій комуністичного та тоталітарного режимів Україні. До травня 2020 року Національна комісія з реабілітації розглянула 660 обгрунтованих пропозицій та матеріалів про реабілітацію.

Вражаючі факти про «Великий терор» в Україні

1. Биківнянське поховання жертв сталінських репресій є одним із найбільших на території України. Вже встановлено імена понад 19 тисяч розстріляних громадян.

2. Інші місця масових поховань жертв «Великого терору» політичних репресій 1937–1938 років – Рутченкове поле (Донецьк), район Парку культури та відпочинку (Вінниця), П’ятихатки (Харків), Католицьке кладовище (Умань), Єврейський цвинтар (Черкаси), село Халявин (Чернігівщина), Другий християнський цвинтар (Одеса), 9-й км Запорізького шосе (Дніпро). У Західній Україні після 1939 року також з’явились місця масових поховань, зокрема урочище Дем’янів лаз (Івано-Франківськ), урочище Саліна (Львівська область), Тюрма на Лонцького (Львів).

3. Найкривавіша ніч у Києві – 19 травня 1938 року,  коли у в’язницях НКВД було розстріляно 563 людини. Розстріли, як правило, проводилися на подвір’ях в’язниць, у підвалах НКВД або безпосередньо перед похованням. Спочатку для масових поховань відводилися спецділянки цвинтарів. У пік репресій з метою приховати масштаби злочину енкавидисти змінили цю практику. У фруктових садах, парках, приміських лісах викопувались траншеї для поховань, часто трупи засипалися негашеним вапном.

4. 27 жовтня – 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох поблизу міста Медвеж’єгорськ у Карелії з нагоди наближення 20-річчя Жовтневої революції було розстріляно 1111 осіб, з них 287 українців та осіб, долі яких пов’язані з Україною.

5. НКВД УРСР розташовувався у Києві в 1934-1938 роках у будівлях колишнього Київського інституту шляхетних дівчат (згодом – Жовтневий палац), в 1938-1941 роках по вулиці Короленка (нині – Володимирська), 33. Київський міський відділ та управління НКВД по Київській області розміщувались по вулиці Р. Люксембург (нині – Липська, 16).

6. У 1955 році КҐБ при РМ СРСР направив в обласні управління держбезпеки директиву №108 сс, де дав вказівку повідомляти родичам розстріляних, що їхні рідні «померли в місцях позбавлення волі, а в необхідних випадках, при рішенні майнових або інших правових питань, реєструвати в загсах смерть розстріляних із видачею заявникам свідоцтв, в яких дати смерті вказувати у межах 10 років з дня арешту, а причини смерті – вигадані».

7. В рамках «Великого терору» НКВД організувало та провело серію масових національних операцій. Це т.зв. «німецька операція» (25 липня 1937 р.), «польська» (11 серпня 1937 р.), «румунська», «латиська», «грецька», «іранська», «харбінська», «афганська», «проти болгар і македонців».

8. Спогади катів-енкаведистів та результати ексгумації тіл свідчать про характерний «почерк» вбивць. Як правило, це були постріли у потилицю або в перший шийний хребець із револьверів системи «Наган». Наган вважався точним, безвідмовним та достатньо потужним для завдання смертельного поранення, несильна віддача берегла сили катів при масових розстрілах.

9. Влітку 1937 року було введено ряд нормативних документів, що посилили відповідальність членів родин репресованих. Дружини та чоловіки «ворогів народу» підлягали обов’язковому арешту, діти до 15 років передавались у спеціальні дитячі будинки. Члени сімей «ворогів народів», засуджених до розстрілу, підлягали примусовому переселенню у внутрішні області СРСР. Показовою є доля колишнього Генерального секретаря харчових справ УНР Миколи Стасюка, який в 1931 р. був засуджений на 10 років, а потім дізнався що в 1937 році його дружина Марія була страчена «як дружина петлюрівського міністра».

10. Термін «Ворог народу» (латинське hostis publicus) має давньоримське походження. Він застосовувався до ворогів республіки, які прирівнювались до солдатів ворогуючої сторони та підлягали фізичному винищенню. Вдруге цей термін став загальновживаним в часи Великого терору якобінців у Франції в 1793-1794 рр. У СРСР цей термін був не лише розповсюдженим кліше політичної риторики, але і вписаним у Конституцію 1936 року, згідно 131 статті якої «ворогами народу» оголошувались особи, які вчиняли замах на громадську, соціалістичну власність.

 Як знайти інформацію про репресовану особу

Допомогти в пошуку інформації про репресованих може відеолекція «Репресовані родичі» проекту «Суспільний університет» на UA:Перший (https://youtu.be/6aKNQ6-6orw). Також корисною буде книга «Право на правду. Практичний порадник із доступу до архівів» (http://www.cdvr.org.ua/node/3185). Ці матеріали містять перелік установ та ресурсів, до яких варто звертатися, їхні контакти, зразки заяв, алгоритм дій, знайомлять з відповідним законодавством, описують практику доступу до архівів комуністичних спецслужб в Україні і за кордоном, а також надають відповіді на найпоширеніші запитання.

Короткий алгоритм пошуку інформації про репресованих родичів:

1. Збір якнайбільшої кількості даних (прізвище, ім'я, по батькові, дату та місце народження розшукуваної особи, важливі факти біографії тощо).

2. Пошук інформації на наступних сайтах:

- Національний банк репресованих (http://www.reabit.org.ua/nbr/);

- Жертви політичного терору в СРСР (http://lists.memo.ru/);

- Сталінські розстрільні списки (http://stalin.memo.ru);

- Єдина система пошуку репресованих (https://bydc.info/search.php);

- Список репресованих осіб, архівні кримінальні справи яких зберігаються в Комітеті національної безпеки Республіки Казахстан (http://e-history.kz/ru/repression/list/440#scontent).

3. Звернення в довільній формі (вказується назва та адреса установи, прізвище, ім'я, по-батькові заявника, місце його проживання, суть питання) в такі установи:

- Галузевий державний архів Служби безпеки України;

- Галузевий державний архів Міністерства внутрішніх справ України;

- державний архів області за місцем народження, проживання, арешту, відбування покарань;

- Головний інформаційно-аналітичний центр Міністерства внутрішніх справ РФ.

- Галузевий державний архів Українського інституту національної пам'яті відкрив Консультаційний центр з пошуку інформації про репресованих, де допоможуть знайти відомості про репресованих у 1917-1991 роках, підкажуть як правильно подати запити до архівів.  Телефони Центру:  (067) 298-18-18 або (044) 298-12-12, також можна надіслати листа на електронну пошту poshuk@hdauinp.org.ua, написати повідомлення фейсбук-сторінці архіву: https://www.facebook.com/hdauinp  

або через сайт: http://hdauinp.org.ua

4. Відповідно до Закону України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» громадяни України, іноземці та особи без громадянства можуть безкоштовно переглядати та копіювати власним фотоапаратом всі документи, що пов'язані з комуністичним тоталітарним режимом.

5. У випадку додаткових запитань звертайтеся у Facebook-групу «Доступ до архівів» (www.facebook.com/groups/dostup.do.arhiviv).

 Науковці, які спеціалізуються на тематиці:

• Олег Бажан (Київ), Інститут історії України НАНУ,
• Сергій Білокінь (Київ), Інститут історії України НАНУ,
• Богдан Біляшівський (Київ), Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили»,
• Валерій Васильєв (Київ), Інститут історії України НАНУ,
• Андрій Жив'юк (Рівне), Міжнародний економіко-гуманітарний університет імені академіка Степана Дем'янчука,
• Сергій Кокін (Київ), Інститут історії України НАНУ,
• Станіслав Кульчицький (Київ), Інститут історії України НАНУ,
• Едуард Петровський (Одеса), Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова,
• Роман Подкур (Київ), Інститут історії України НАНУ,
• Олександр Рубльов (Київ), Інститут історії України НАНУ,
• Юрій Шаповал (Київ), Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України.

 Корисні ресурси:

http://www.territoryterror.org.ua/ – сайт Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія Терору»

www.reabit.org.ua – головна редакційна колегія науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією»

http://memorial.kiev.ua – Українське добровільне культурно-просвітницьке правозахисне благодійне товариство «Меморіал» імені Василя Стуса.

http://ua.bykivnya.org – Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили».