Проблеми ідентичності культурної спадщини України в умовах російсько-української війни та у повоєнний період

25 травня 2023 р. у м. Києві, у приміщенні Науково-дослідного інституту українознавства МОН України (далі – НДІУ) відбулася Міжнародна науково-практична конференція «Проблеми ідентичності культурної спадщини України в умовах російсько-української війни та у повоєнний період» (формат проведення – офлайн та онлайн).

Відкрив її директор НДІУ Василь Чернець та надав слово для відеопривітань керівникам зарубіжних філій інституту. Привітання з Ірландії, Швеції, Німеччини, США, Латвії засвідчили, що ці представництва активно пропагують за кордоном українознавство, українську культуру та українську ідентичність, цим самим створюють підтримку світової громадськості у боротьбі України проти російських агресорів. У вступному слові В. Чернець відзначив, що привітання із закордону свідчать, що українська діаспора активно допомагає вистояти та протидіяти навалі рашистів.

Також він наголосив: « Ця конференція має незвичайний формат – вона триватиме п’ять місяців. За цей час вчені напрацюють головні напрямки досліджень, будуть створені спеціальні експертні комісії з літератури, музики та образотворчого мистецтва, до складу яких увійдуть найвідоміші вчені та експерти. Це дуже складна робота. На підставі їхніх досліджень і експертних висновків ми проведемо спеціальні окремі пленарні засідання по літературі, музичному і образотворчому мистецтву, на яких затвердимо рішення експертних рад і направимо їх до Офісу Президента, Верховної Ради, Уряду та ЮНЕСКО, аби нарешті поставити крапку в справі визволення нашої історичної спадщини. Я сподіваюся, що наукова спільнота підтримає цю ідею».

Першим виступив академік Національної академії наук України, доктор філологічних наук, радник директора Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України Микола Жулинський. У своїй доповіді Микола Григорович зокрема відзначив: «У 1992 р. я працював віце-прем’єр-міністром та ініціював створення комісії по поверненню в Україну культурних цінностей. Ця важлива робота ґрунтувалася на концепції ЮНЕСКО щодо повернення культурної спадщини. 14.02.1992 р. уповноваженими колишніх радянських республік була підписана угода про повернення культурних цінностей. Проте державна дума росії вже 20.05.92 денонсувала цю угоду. Загалом повернення культурних цінностей є дуже важливим процесом, особливо в умовах російсько-української війни. В Конституції України зафіксовано, що держава забезпечує повернення культурних цінностей. НАН України ініціювали створення робочої групи з цього питання. Нам треба мати реєстр культурно-мистецьких пам’яток, які були пошкоджені, втрачені чи вкрадені окупантами під час широкомасштабної агресії».

Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, голова Всеукраїнського товариства «Просвіта» Павло Мовчан відзначив, що НДІУ замислювався як координатор україноцентричної діяльності в Україні та поза її межами. Проте в силу об’єктивних та суб’єктивних причин цього не сталося. Тому Павло Михайлович наголосив: «Вам, Василь Гнатович, випала ця важка ноша: перетворити Інститут у справжній центр, який сформує україноцентричну ідеологію Української держави».

Доктор філософських наук, професор, дійсний член Національної академії мистецтв України, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, перший віце-президент Національної академії мистецтв України Валерій Бітаєв акцентував на важливості співпраці Інституту з Академією. Валерій Анатолійович наголосив: «Нам треба єднати усі сили і зусилля успішного розвитку культури і мистецтв. Ми маємо ціль і маємо поважний науковий потенціал. Науковці Академії й Науково-дослідного інституту українознавства мають реалізувати низку проектів, в т.ч. передбачених цією конференцією, щоб захистити культурну спадщину України від окупантів».

Доктор філософії, професор, член-кореспондент Національної академії мистецтв України, ректор Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського Максим Тимошенко попросив учасників вшанувати хвилиною мовчання загиблих співробітників Академії. Також Максим Олегович наголосив, що питання захисту імені великого українського композитора Петра Чайковського стало для трудового колективу Академії справою честі, оскільки його мистецько-культурна спадщина, як і сама особистість митця, є важливою складовою української етнонаціональної культури.

Український філософ, член-кореспондент Національної академії педагогічних наук України, доктор філософських наук, професор Василь Кушерець відзначив, що такі наукові форуми є дуже важливими для українізації гуманітарного простору України. Також Василь Іванович наголосив: «Колись ми говорили – пробудимо дух української нації. А тепер стверджуємо – посилимо дух вже сформованої української нації. Активна співпраця Товариства «Знання» і НДІУ допомагає збереженню культурної спадщини України та наближає перемогу українців над ворогом».

Директор-засновник музею «Становлення української нації» Валерій Галан відзначив, що російські імперіалісти постійно крали українську історію, культуру, традиції і мову, тим самим посилюючи свою імперію на крові. Валерій Васильович наголосив, що в умовах війни українці отримали реальний шанс не тільки перемогти ворога, а й повернути все те, що було пограбоване ним за століття панування.

Перший заступник міністра Міністерства культури та інформаційної політики України, доктор філософії Ростислав Карандєєв повідомив, що був присутній на важливій урядовій нараді з приводу повернення українських наративів на деокуповані території. Ростислав Володимирович наголосив, що на землях, які звільнені зараз і які будуть вичищені від окупантів в майбутньому, треба проводити системну і комплексну українізацію.

Директор бібліотечної мережі м. Маріуполь Вікторія Лісогор подякувала В.Чернецю за активне сприяння у поповненні бібліотечного фонду маріупольських бібліотек працями вчених-українознавців. Також Вікторія Олександрівна відзначила, що рашисти цілеспрямовано знищують культурну спадщину України в Маріуполі: з 15 бібліотек залишилося тільки чотири, майже усі україномовні книжки знищені, а усі пам’ятки, які не відповідають імперській ідеології, безжально руйнуються.

У конференції взяли участь митці зі США і Канади. Так американський журналіст Стів Клаймен подякував за запрошення та наголосив, що пересічні американські громадяни ще дуже мало знають про Україну, тому українцям варто посилити інформування американського суспільства про українську культуру та щодо злочинів, які вчиняють російські агресори в Україні. Також він відзначив, що треба дбати про збереження не лише культурної спадщини, а й архівних матеріалів від знищення агресором, оскільки вони є дуже важливими для збереження української ідентичності.

Канадський режисер Грегорі Грансден відзначив, що Канада не така велика як США, але дуже прихильно ставиться до України і допомагає усім чим може у звитяжній боротьбі українського народу.

Опісля відбулися дуже продуктивні виступи українських вчених, освітян та педагогів, які висвітлили різні аспекти збереження ідентичності культурної спадщини України в умовах російсько-української війни та у повоєнний період. Серед учасників конференції були представники з Вінниці завідувач відділу українознавства КЗВО «Вінницька академія безперервної освіти» Володимир Лазаренко, який виступив з доповіддю « Формування національної ідентичності в освітній галузі  під час російсько-української війни 2014-2023 рр.» та методист відділу українознавства Олена Козаченко з доповіддю «Українська мова як основний інструмент захисту та збереження національної ідентичності українського народу в умовах російсько-української війни».

Під час Конференції відбулися нагородження. Перший віце-президент Національної академії мистецтв України Валерій Бітаєв нагородив директора НДІУ Василя Чернеця Золотою медаллю Національної академії мистецтв України за багаторічний внесок у справи розвитку мистецької науки і освіти, а також нагородив Почесними грамотами Національної Академії мистецтв України Ольгу Машевську, Народну Майстриню України, художницю, викладача, керівницю студії «Мальовничий коктейль» та популяризаторку унікальної техніки – Самчиківського розпису, та Юліану Шинкарик, наукового співробітника відділу української філології НДІУ. Василь Чернець вручив подяку Ірині Покропивній, вчителю трудового навчання та образотворчого мистецтва ОЗО «Богуславський ліцей №2» за вагомий внесок у розвиток культурно-мистецької спадщини України.

Під час роботи конференції відбувалася презентація виставки авторських робіт І. М. Покропивної «Чарівний світ ляльки: від минулого до сьогодення» та виставки Самчиківського розпису О. М. Машевської «З Україною у серці». НДІУ взяв під свою опіку популяризацію унікальних колекцій майстрів. Виставки викликали неабиякий інтерес учасників конференції.

За результатами роботи Міжнародної науково-практичної конференції «Проблеми ідентичності культурної спадщини України в умовах російсько-української війни та у повоєнний період» одноголосно ухвалено резолюцію, проголошену завідувачем відділу культурології НДІУ Володимиром Ятченком. В резолюції визначені основні напрямки подальшої роботи конференції та затверджені керівники експертних груп, а також визначено подальший графік пленарних засідань за окремими жанрами мистецтв.

22 травня 1879 року в Полтаві народився Симон Петлюра – одна з найяскравіших постатей періоду національно-визвольних змагань початку XX століття.

14 фактів про журналіста й літературного критика, який згодом очолив Директорію Української Народної Республіки, командував армією УНР

Обоє батьків Симона – Василь та Ольга – походили з давніх козацьких родів.

Петлюра вчився у церковнопарафіяльній школі, потім – у Полтавській духовній семінарії. Захоплювався історією, хоровим співом, грою на скрипці, літературою. У 1901-му Симона виключили з семінарії через революційний і «мазепинський» дух – участь в організації виступу композитора Миколи Лисенка.

1900-го Петлюра познайомився з харківським адвокатом Миколою Міхновським, який написав програму для Революційної української партії під назвою «Самостійна Україна». Симон став членом цієї партії.

Щоб уникнути арешту за громадську діяльність, в 1902 році Симон виїхав на Кубань. Там вчителював та долучився до Чорноморської вільної громади – кубанської організації РУП. За це втратив посаду вчителя. Став співробітником історика, члена-кореспондента російської Академії наук Федора Щербини, якому допомагав збирати матеріали для праці з історії кубанського козацтва.

На Кубані Петлюра почав писати статті. Співпрацював із «Літературно-науковим вістником», «Записками Наукового товариства імені Шевченка». Писав для РУПівських газет. На прохання партії облаштував у своєму помешканні мінідрукарню, щоб видавати антицарські листівки, за що його арештували в грудні 1903-го.

Під час революції 1905 року в Російській імперії брав участь у діяльності Української соціал-демократичної партії, що виокремилася з РУП. Належав до її лідерів. Упродовж наступного року в Петербурзі співредагував партійний друкований орган – місячник «Вільна Україна». З 1907-го в Києві Петлюра працював секретарем щоденної Чикаленкової газети «Рада». Навколо неї згуртувалися Борис Грінченко, Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Людмила Старицька-Черняхівська, Сергій Єфремов.

Симон Петлюра писав театральну критику. Пік цього аспекту його професійного життя припав на 1906–1908 роки.

Упродовж останнього десятиліття перед революційними подіями в Російській імперії Симон продовжував редагувати часописи, писати про українське культурне та літературне життя. Певний час він жив у Москві, де познайомився й одружився з полтавкою Ольгою Більською. Їхня єдина донька Леся померла в 1942-му. В останні роки перед революцією працював у Союзі земств і міст на Західному фронті Російської імперії у Першій світовій війні.

Після повалення російського самодержавства в 1917-му Петлюра організував у Мінську, де тоді жив із сімʼєю, український з’їзд Західного фронту. На зʼїзді його обрали головою Українського військового комітету Західного фронту й делегували на перший Всеукраїнський військовий з’їзд, що відбувся 18–21 травня 1917-го в Києві. Учасники Всеукраїнського зʼїзду обрали Симона Петлюру головою Генерального військового комітету. У червні він став Генеральним секретарем військових справ при Українській Центральній Раді.

На посаді Генерального секретаря військових справ Петлюра спрямував зусилля на українізацію військових частин, створення українських збройних сил. Йому доводилося долати неприхильне ставлення до формування армії з боку деяких представників Центральної Ради і відкритий спротив цьому з боку російського уряду та проросійських сил. 18 грудня 1917 року на знак протесту проти рішення Центральної Ради піти на укладання Берестейського миру Петлюра вийшов з уряду. Після відставки організував Гайдамацький Кіш Слобідської України, який у січні–лютому 1918-го разом із Січовими стрільцями відіграв вирішальну роль у боях за Київ та придушенні більшовицького заколоту на заводі «Арсенал».

Петлюра був противником гетьманської влади Павла Скоропадського та одним із керівників антигетьманського підпілля. У грудні 1918-го Директорія повалила гетьманську владу та відновила Українську Народну Республіку. Симон Петлюра очолив Директорію у травні 1919 року в умовах збройної російської агресії. У важких внутрішніх і зовнішніх обставинах він 10 місяців очолював збройну боротьбу проти червоної та білої Росії.

Після поразки армії УНР у боротьбі за незалежну Україну Симон Петлюра здійснював політичне керівництво українським урядом в екзилі та військовими підрозділами, інтернованими на території Польщі. Вів переговори задля підтримки УНР.

Більшовики полювали на українського лідера кілька років. 25 травня 1926-го в Парижі Симона Петлюру застрелив більшовицький агент Самуїл Шварцбард. Поховали його 30 травня на паризькому цвинтарі Монпарнас.

Більшовикам вдалося фізично ліквідувати Петлюру. Після цього вони доклали зусиль, щоб очорнити його імʼя в Україні та за кордоном. Процес над убивцею відбувався в атмосфері інспірованих та фінансованих Кремлем наклепів щодо антисемітизму Петлюри. На захист кілера виступив і Максим Горький. Радянський режим задіяв маніпульований ним міжнародний робітничий рух. Під цим тиском французький суд присяжних звільнив убивцю від покарання. В СРСР комуністична пропаганда вкорінювала в масовій свідомості асоціацію слів «петлюрівщина», «петлюрівці» з чимось ворожим, буржуазним і шовіністичним.

#цейденьвісторіїукраїни

Щороку, в третю неділю травня, в Україні вшановують День пам’яті жертв політичних репресій.

Катування, розстріли невинних без суду і слідства, насильницькі депортації, фільтраційні табори, масові переслідування з політичних мотивів – здавалося, що все це з падінням радянської системи назавжди залишилося в історії. Однак, після вторгнення Росії в Україну ідеологічні спадкоємці тоталітарних режимів у Росії знову принесли ці жахіття на українську землю.

Спільно з Ukrainian Institute - Український інститут ми підготували карусель, щоб нагадати історичні факти про «Великий терор» та про політичні репресії загалом, вчинені радянським режимом, від яких постраждала Україна

#памятаємо

#політичнірепресії

#биківня

19 травня напередодні Дня вшанування жертв політичних репресій завідувач відділу українознавства КЗВО «Вінницька академія безперервної освіти» Володимир Лазаренко, кавалер ордена Данила Галицького, провів тематичну зустріч з вихованцями дитячо-спортивної школи Якушинецької гімназії ОТГ «Збереження української ідентичності – запорука консолідації українського суспільства».

Під час виступу увага дітей була зосереджена на національно-патріотичному вихованні та виконанні Обласної цільової комплексної програми національно-патріотичного виховання дітей та молоді на 2021-2015 рр.:

-збереження мови, культури та традицій української титульної нації;

-відношення до батьків та родини, збереження генетичного коріння сім’ї;

-ставлення з повагою до малої батьківщини та держави в цілому.

Акцентувалася увага на діяльності української еліти, ЗСУ щодо захисту та утвердження української державності.

В кінці заходу завідувач відділу українознавства КЗВО «Вінницька академія безперервної освіти» Володимир Лазаренко дав відповіді на питання учнів.

 Щорічно 18 травня в Україні вшановують пам’ять близько 200 тисяч кримських татар, яких радянська влада примусово вивезла з Криму в 1944 році. Головна хвиля депортацій відбулася 18–20 травня 1944 року. Офіційно радянська влада обґрунтувала свої дії звинуваченням всього кримськотатарського народу у державній зраді та співпраці з нацистами. Внаслідок насильницької депортації кримські татари втратили дім, батьківщину, рідних, а багато хто – і життя.

У місцях депортації, а це насамперед степові райони Центральної Азії, кримські татари жили без елементарних засобів для існування. Депортовані будували життя з нуля, обживаючи землянки, господарські приміщення.

Проте навіть у жахливих умовах спецпоселень кримські татари намагалися зберегти національну ідентичність та культуру. Зокрема, через приготування страв зі своєї традиційної кухні.

Через те, що значна кількість кримських татар жили на засланні в Узбекистані, їхня національна кухня зазнала впливу узбецької. Тому сьогодні серед кримськотатарських страв можна побачити плов, долму чи манти. Однак, янтик та чіберек (чебурек) завжди залишалися головними кримськотатарськими стравами. Янтик – це пиріжок із прісного тіста з баранячим фаршем та прянощами, який смажать без додавання олії, а чіберек (чебурек) – пиріжок із прісного тіста з баранячим фаршем та прянощами, який обсмажують в олії.

Кримський татарин Ерфан Кудусов розповів, що приготування його бабусею кримськотатарських страв на засланні завжди викликало у старшого покоління сльози та спогади про втрачену батьківщину.

Поки злочинно депортовані кримські татари намагалися зберегти культурну ідентичність, радянська влада в Криму нищила те, що містило памʼять про корінний народ півострова. Перейменовувала кримськотатарські назви міст і сіл на «більш звичні» для російської мови. Знищувала старовинні кримськотатарські цвинтарі, перетворюючи їх у сільськогосподарські угіддя. Занедбувала культурні та архітектурні пам’ятки, пов’язані з кримськими татарами.

Намагання стерти національну пам’ять кримських татар торкнулося навіть кухні. Сестра лідера кримськотатарського народу Мустафи Джемілєва Диляра Сеітвелієва згадувала, що радянська влада забороняла використовувати вивіску «Чебуреки», замінюючи її на «Южные пирожки».

Заборона кримським татарам повертатися на батьківщину діяла до 1989 року. А по-справжньому їхнє повернення стало можливим лише після відновлення Україною незалежності в 1991 році.

У 2015 році Верховна Рада України визнала депортації 1944 року актом геноциду кримськотатарського народу, який скоїв комуністичний режим.

А в 2022 році практику та культурний контекст приготування традиційних кримськотатарських страв – янтика й чіберека було внесено до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини.

Зануритися в культуру кримськотатарського народу може допомогти проєкт «Крим. Інший погляд». Це серія виставок, які до Дня памʼяті жертв геноциду кримських татар з ініціативи Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим відбудуться у культурних просторах у Києві, Дніпрі, Львові, Чернігові, Кмитові. Перелік локацій та графік подій можна переглянути на сайті Представництва: https://ppu.gov.ua/.../zaiava-predstavnytstva-shchodo.../

Спогади кримських татар, наведені в цьому дописі, взяті з дослідження «Кухня терору. Як збудувати імперію ножем, ополоником та виделкою» Вітольда Шабловського, український переклад якого вийшов друком у Видавництві Старого Лева.

#кримськітатари

#депортація

#геноцид

Свято вишиванки відбулося 18 травня на Європейській площі . ГО "Молода Подільська Січ", Вінницький козацький полк ім Івана Богуна. Партнери: хор ім. Родіона Скалецького, ДНЗ "Вінницький ЦПТО переробної промисловості", Товариство Червоного хреста м. Вінниця, полк «Бойове Братерство Украіни». На святі був присутній завідувач відділу українознавства КЗВО "ВАБО" Володимир Лазаренко. В програмі відбулися такі заходи, як: виставка робіт і майстер класи народних майстрів, концерт переможців фестивалю національно-патріотичної творчості "Сурми Звитяги", конкурс на кращу вишиванку, збір коштів на дрони для 59 бригади ім. Якова Гандзюка.

Наповнилися наші серця патріотизмом і любов’ю до України! Спільно підтримали ЗСУ! Разом наближаємо нашу перемогу над ворогом!

В програмі були представлені:

-кращі виступи переможців фестивалю національно-патріотичної творчості «Сурми Звитяги»;

- улюблені українські пісні від хору ім. Родіона Скалецького;

- веснянки від етно гурту «Зелен-рута»;

- соло від Катерини Радецької;

- показ автентичного вбрання від Театру моди «Кралі»;

- виставка робіт і майстер класи народних майстрів;

- конкурс на кращу вишиванку;

-смаколики від ДНЗ "Вінницький ЦПТО переробної промисловості";

- майстер- класи з тактичної медицини;

- збір коштів на дрони для 59 бригади ім. Якова Гандзюка.

 Інформаційні матеріали до 150-річчя Павла Скоропадського

15 травня виповнюється 150 років від дня народження очільника Української Держави гетьмана Павла Скоропадського (1873–1945).

У ході Першої світової війни почалося падіння імперій, у Центрально-Східній Європі поставали національні держави. На боротьбу піднялися й українці. 

Українська Держава (29 квітня – 14 грудня 1918 року), очолювана Скоропадським, була однією з форм української державності й одним з етапів національно-визвольних змагань.

Історики по-різному оцінюють постать гетьмана. Проте без знань про нього та період його правління неможливо сформувати вичерпне уявлення про Українську революцію 1917–1921 років, яка є важливою віхою в історії української державності.

Факти з життя Павла Скоропадського

1. Народився 15 травня 1873 року в німецькому місті Вісбадені. Походив з одного з найстаріших козацько-шляхетських родів.

Дитинство Павло Скоропадський провів у родинному маєтку Тростянець на Чернігівщині. На формування його поглядів великий вплив справив дід Іван, меценат, засновник Тростянецького дендропарку. Скоропадські шанували українські пісні, звичаї й традиції. Їхню оселю прикрашали портрети гетьманів, козацька зброя.  

2. За сімейною традицією, Павло здобув військову освіту – в 1886–1893 роках навчався у Пажеському корпусі в Петербурзі. 

3. У січні 1898-го одружився з Олександрою з роду Дурново. Подружжя мало шістьох дітей – доньок Марію (1898–1959), Єлизавету (1899–1976), Олену (1919–2014) та синів Петра (1900–1956), Данила (1904–1957) і Павла (1916–1918). Данило брав участь в організації політичного, громадського та культурного життя українців у Великій Британії, а від 1949 року був почесним головою Союзу українців в цій країні. Наймолодша донька Олена із 1975-го очолювала Союз гетьманців-державників. 

4. Бойовий шлях у Першій світовій війні Скоропадський розпочав командиром Кінного полку. Нагороджений орденом Святого Георгія 4-го ступеня. Від 1916-го – командир 34-армійського корпусу на Волині у званні генерал-лейтенанта. 

5. У 1917 році, після початку революції в Російській імперії, долучився до формування та очолив І Український корпус, який постав на базі українізованого 34-го корпусу російської армії. До його складу входили 8 полків, об’єднаних у 2 дивізії. Полкам присвоїли імена: 1-й Київський імені Богдана Хмельницького, 2-й Стародубський імені гетьмана Скоропадського, 3-й Полтавський імені гетьмана Сагайдачного, 4-й Чернігівський імені гетьмана Полуботка і т.д.

У жовтні 1917 року з'їзд Вільного козацтва в Чигирині обрав Павла Скоропадського отаманом. 

6. 29 квітня 1918 року внаслідок за підтримки німецьких військ Павло Скоропадський прийшов до влади в Україні. Прихильник козаччини, Скоропадський проголосив «Грамоту до всього українського народу», якою «призначив» себе гетьманом всієї України. Держава стала називатися Українською Державою, а форма правління –  гетьманатом.

7. В Українській Державі Скоропадського розбудовувалися державні інституції, формувався розгалужений апарат на місцях, започатковано інститут державної служби в Україні.

8. 14 грудня 1918-го Скоропадський зрікся влади й таємно виїхав до Німеччини. Як виявилося, назавжди. Мешкав у Ванзеє, одному з районів Берліна. На запрошення Українського союзу хліборобів-державників (УСХД), створеного В’ячеславом Липинським та Сергієм Шеметом, у 1921 році Скоропадський став членом Ради присяжних УСХД.

9. У 1926 році завдяки зусиллям Скоропадського за підтримки уряду Німеччини постав Український науковий інститут при Берлінському університеті. Він згуртував наукові сили української еміграції – його очолювали колишній міністр закордонних справ Української Держави Дмитро Дорошенко, а згодом філософ, історик української літератури Іван Мірчук, кафедрою історії української  державності завідував В’ячеслав Липинський. Також там працювали такі вчені, як Дмитро Антонович, Олександр Колесса, Іван Крип’якевич, Степан Смаль-Стоцький, Дмитро Чижевський тощо.

 10. Помер Павло Скоропадський 26 квітня 1945 року від поранення, отриманого під час бомбардування в Баварії. Похований у місті Оберстдорфі в родинному склепі.

Про Українську Державу Павла Скоропадського

9 лютого 1918 року між Українською Народною Республікою та державами Четверного союзу було укладено Брестський мирний договір, яким де-факто УНР була визнана суб’єктом міжнародних відносин. 12 лютого УНР звернулася до німецької сторони з проханням ввести війська, за допомогою яких сподівалися розв’язати внутрішні проблеми. Завдяки цьому Україну звільнили від більшовиків, але водночас було встановлено австро-німецький військовий контроль.

Невиконання Українською Центральною Радою умов Брестського договору щодо постачання хліба й сировини державам Четверного союзу викликало невдоволення і роздратування німецького командування. Власне німецький чинник став одним із ключових в усуненні Центральної Ради та приході до влади Павла Скоропадського.

29 квітня 1918 року в Києві в будівлі кінного цирку Петра Крутикова «Hippo Palace» (тепер на тому місці кінотеатр «Україна») відбувся Всеукраїнський хліборобський конгрес, в якому взяли участь понад 6 тисяч делегатів та який проголосив Павла Скоропадського гетьманом усієї України. Того ж дня гетьман розпустив Українську Центральну Раду та проголосив Українську Державу, ухвалив Закони про тимчасовий державний устрій України.

Гетьман отримав виняткові повноваження: затверджував закони, призначав і звільняв вищих урядовців, генеральних суддів, був верховним командувачем армії та флоту, здійснював керівництво зовнішньою політикою. Також йому належало право оголошувати надзвичайний стан, амністію, надавати громадянство тощо. Таким чином Гетьманат 1918 року був авторитарно-бюрократичним режимом, з близькими до диктаторських повноваженнями глави держави.

Органи влади

Вищим  керівним органом Української Держави стала Рада Міністрів – виконавча та законодавча влада одночасно. Її структура нагадувала УНРівську. Щоправда, ліквідували російське, польське, єврейське відомства, а поштово-телеграфне реорганізували в департамент Міністерства внутрішніх справ. Натомість з’явилися міністерства охорони здоров’я та віросповідань. Освітнє отримало назву Міністерство народної освіти та мистецтва. За Гетьманату зазнала трансформацій і судова гілка влади. Замість Генерального суду УНР 8 липня утворили Державний сенат – вищий судовий  орган. Його головою став Микола Василенко.

Формування Ради Міністрів доручили Миколі Василенку, який головував на перших засіданнях, але з 7 травня уряд очолив нащадок старовинного козацько-старшинського роду Федір Лизогуб. Віцепрем’єром і міністром народної освіти та мистецтва став Микола Василенко, фінансів – Антон Ржепецький, внутрішніх справ – Ігор Кістяківський, віросповідань – Василь Зіньківський,  військових справ – Олександр Рогоза, шляхів сполучень – Борис Бутенко, охорони здоров’я – Всеволод Любинський, продовольства – Юрій Соколовський, юстиції – Михайло Чубинський (син автора слів гімну України), міністром закордонних справ – Дмитро Дорошенко. У кадровій політиці гетьман значною мірою спирався на вихідців з української аристократії, які мали досвід державної служби.

 7,5 місяців законотворчості

У червні 1918 року вперше в Україні запровадили спеціальну процедуру законотворчості. Загалом, в Українській Державі було ухвалено понад 500 нормативних актів, у середньому на місяць – по 70. Серед новацій – прийняття першого державного бюджету як узагальненого кошторису.

Скоропадський також ініціював розроблення проєктів державних символів Української Держави. До роботи в спеціальній комісії залучив Георгія Нарбута, котрий запропонував Державний Герб – «зображення козака з мушкетом на плечі.., у верхній частині якого розміщено Володимирський тризуб. Навколо... буяв рослинний орнамент, виконаний у стилі козацького бароко».

Земельна реформа

Вона мала стати чи не основною серед перетворень на засадах «відчуження земель по дійсній їх вартості від великих земельних власників для наділення земельними участками малоземельних хліборобів». Однак, правильне в теорії положення про непорушність права приватної власності в конкретно-історичних умовах тогочасної України лише спричинило соціальну напругу. Поміщики отримали юридичні підстави для відновлення земельно-майнової власності. Це викликало селянський спротив, масове невдоволення владою гетьмана та його німецько-австрійських союзників. Улітку майже всіма регіонами прокотилася хвиля повстань.

Справи військові

Як професійний військовий Павло Скоропадський усвідомлював значення національних збройних сил. Для формування дієвих збройних сил Української Держави планувалося створити 8 територіальних корпусів і 5 кінних дивізій. Загальна чисельність армії в мирний час мала становити 310 тисяч осіб. Проте реалізувати ці амбітні плани гетьману не вдалося, оскільки він був зв’язаний забороною мати регулярну армію, що її встановили союзники, завдяки яким він прийшов до влади.

Військовим міністерством були сформовані кадри лише територіальних корпусів, а також гетьманська гвардія – Сердюцька дивізія з заможного селянства Лівобережжя. У серпні гетьманському урядові була передана Сіра (Сірожупанна) дивізія. Вона отримала назву 1-ї Козацько-стрілецької дивізії. Того ж місяця гетьман видав наказ про відновлення стрілецької формації – Окремого загону Січових стрільців. Його особовий склад на початок листопада налічував 59 старшин і 1187 стрільців.

Фінанси

Ефективнішою, в порівнянні з добою Центральної Ради, була діяльність уряду у фінансово-фіскальній сфері. Міністерство фінансів домоглося введення та зміцнення національної валюти, функціонування Державної скарбниці, Українського державного банку, митної та податкової служб, відновлення державної цукрової та горілчаної монополії. Завдяки таким заходам прибутки склали близько 3,2 мільярда тогочасних карбованців.

Справи закордонні

Зовнішньополітичний курс Гетьманату майже повністю визначався союзницькими зобов’язаннями перед Четверним союзом. До безперечних успіхів на міжнародному фронті належало визнання Української Держави цими країнами, а також Азербайджаном, Грузією, Доном, Кубанню, Польщею, Фінляндією, Румунією  і Швейцарією. Дипломатичні відносини були встановлені ще з 8 державами – Бельгією, Вірменією, Голландією, Грецією, Данією, Норвегією, Персією і Швецією. Загалом Україна відкрила 11 дипломатичних і до 50 консульських представництв у 20 країнах світу, а на своїй території – 12 дипломатичних і 42 консульських  представництва 24 держав.

У вересні 1918 року гетьман здійснив офіційний закордонний візит до Німеччини. Тоді Берлін засвідчив підтримку самостійної Української Держави. Переговори про встановлення кордонів тривали з Росією, Австро-Угорщиною,  Румунією, Білоруссю та козацьким Доном. У травні 1918 року була визначена лінія розмежування між військами Української Держави та Росії. Завширшки 10–40 кілометрів, вона отримала назву «нейтральна зона».

Українізація

Процеси українізації, започатковані Центральною Радою, продовжилися в Українській Державі Скоропадського. Завдяки міністрові народної освіти та мистецтва Миколі Василенку введено обов’язкове вивчення в усіх середніх школах української мови, літератури, історії та географії України. В усіх державних установах і військових частинах створили курси українознавства. У листопаді 1918-го в Україні діяло 150 українських гімназій, для яких видрукувано кілька мільйонів підручників.

6 жовтня 1918 року на основі Українського народного університету в Києві  було відкрито Український державний університет. На період формування закладів, закупівлі книг, обладнання, підбору викладачів, приміщень, у російськомовних університетах Києва, Харкова, Одеси, Ніжина відкривали кафедри української мови, літератури, культури, історії та права. Колишні російські університети оголосили українськими державними. Науковцям надали право захищати дисертації українською мовою. У Полтаві від жовтня 1918 року запрацював історико-філологічний факультет з усіма правами університету.

22 жовтня святково відкрили Кам’янець-Подільський державний український університет. Його ректором було обрано Івана Огієнка. Серед перших професорів університету були: літературознавець Леонід Білецький, історик Дмитро Дорошенко, письменник і поет  Володимир  Самійленко,  етнограф і фольклорист Філарет Колесса.

Академія наук

Кульмінацією розвитку тогочасного наукового життя стало відкриття в листопаді 1918 року Української академії наук (УАН). Цьому передувала діяльність Українського наукового товариства в 1917 році. За Гетьманату з травня 1918-го справою створення УАН опікувався міністр народної освіти та мистецтва Микола Василенко. Була створена спеціальна комісія, яка працювала над відповідним законопроєктом.

14 листопада гетьман затвердив Закон «Про заснування Української академії наук у Києві». 24 листопада відбулося її перше засідання. Академію очолив біохімік та організатор науки Володимир Вернадський. Посаду неодмінного секретаря посів сходознавець Агатангел Кримський.

УАН мала три відділи: історико-філологічний (очолив Дмитро Багалій), фізико-математичний (на чолі з Миколою Кащенком) і соціальних наук (головував Орест Левицький). Також при УАН діяли постійні та тимчасові комісії за різними напрямами, наприклад, із вивчення природних багатств України, археографічна, «для складання словника живої української мови», «для складання біографічного словника діячів України», соціальних і правничих питань.

2 серпня 1918 року засновано Національну бібліотеку Української Держави (нині – Національна бібліотека України імені Володимира Вернадського). Розпочалося академічне видання творів Тараса Шевченка й Івана Франка.

Частина інституцій, створених в Українській Державі гетьмана Павла Скоропадського, продовжили свою роботу і є частиною культурного простору сучасної України.