30 липня 2014 року визволено Авдіївку (Донецька область) частинами 93-ї ОМБр та «Правим сектором».
Українські військові обійшли позиції бойовиків та атакували ворога з боку об’їзної. Ввечері наступного дня, долаючи опір терористів, до Авдіївки зайшли бійці «Правого сектору». З боями вони дійшли до центру міста, зайняли виконком міської ради та управління міліції. Наступного дня сили АТО провели зачистку, остаточно визволивши від окупантів Авдіївку.
Олена Білозерська, ДУК «Правий сектор» / Українська добровольча армія, про штурм Авдіївки:
«...Далі Авдіївка була. Липень 2014 року. Заїжджали з поля, а вони в багатоповерхівках були, з автоматів-кулеметів наші машинки розстрілювали. Ми повискакували з машин і всі в «зеленку». Коли вже зайшли у місто, мені наказали зайняти позицію в кущі, щоб прикрити бійців, які заходили у вулицю. Я й не подумала навіть, що в кущику тебе не видно тим, хто спереду, а от тим, хто зверху, чудово видно. Ще не зорієнтувалася, куди стріляти, а вони вже почали прицільно по мені працювати. Вилізла з куща, засмучена дуже, що завдання провалила. А мені руку потисли, бо поки я вовтузилась у тому кущі, а сєпари намагалися мене пристрелити, два десятки хлопців зайшли до них поближче...».
«На службі Богу й Україні» – УІНП випустив ролик до 155-річчя митрополита Андрея Шептицького
29 липня відзначається 155 років від дня народження митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького. До цієї дати Український інститут національної пам’яті спільно з Bober Film Studio присвятив вихід нового проникливого відео в рамках циклу «Люди епохи».
Андрей Шептицький є однією з найбагатогранніших постатей в українській історії. Польський граф, який став українським священником. Чернець, який умів заробляти гроші та вчив цьому українців. Багатій, який практично все до копійки віддавав на розвиток української церкви, науки, культури, патріотичне виховання молоді. Патріот, який все життя відстоював українську ідею, – і мав конфлікт з ОУН через неприйняття насильницьких методів боротьби за цю ідею. Людина, яка з християнським смиренням приймала усяку владу – і мала сміливість перечити сильним світу цього.
Водночас, складно знайти діяча, чий авторитет серед населення ще за життя був настільки беззаперечним. Навіть радянська система, яка з легкістю таврувала своїх опонентів «ворогами народу» і сотнями розстрілювала та знищувала в таборах, не наважилася зачепити митрополита Андрея. Зате пізніше кинула всі сили на його дискредитацію, виставляючи як «посібника нацистів» та відповідального за «злочини ОУН». У незалежній Україні історія митрополита Андрея Шептицького повертається в усій своїй силі та правді.
Завантажити цей та інші ролики з серії «Люди епохи» у високій якості можна тут.
Довідково
Роман Олександр Марія Шептицький народився 29 липня 1865 року в селі Прилбичі Яворівського повіту на Львівщині. Він походив з одного з найдавніших і найзаможніших українських боярських родів Галичини. Упродовж XVI–XVII століть вихідцями з роду Шептицьких були найвищі церковні ієрархи греко-католицької та римо-католицької церков – Варлаам Шептицький, єпископ у Львові; Атанасій і Лев Шептицькі, єпископи львівські, а пізніше києво-галицькі митрополити. Вони стали фундаторами собору святого Юра у Львові.
Роман здобув належну високому походженню освіту (в університетах Львова, Кракова, Вроцлава, Відня, Мюнхена). Отримав ступінь доктора права, теології та філософії. Майбутній митрополит пробував себе й на військовій службі, але через складне захворювання покинув її. За короткий час він пройшов усі щаблі духовної кар’єри: від складання перших чернечих обітниць та постригу, під час якого прийняв ім’я Андрей (1888 рік), до інтронізації на митрополичий престол у 1901 році.
Шептицький багато подорожував з духовною місією. Але де б він був – чи то в Італії, чи Великобританії, Бельгії, Канаді, чи США – завжди відстоював права українців. На початку Першої світової війни митрополита було ув’язнено. Роки вигнання у Російській імперії Шептицький використав для поширення ідей греко-католицької церкви. У Києві в 1917 році зустрівся з діячами Центральної Ради, а згодом тут же створив Генеральний вікаріат для Східної України. Того ж року він повернувся в Галичину.
Митрополита Андрея було обрано членом Національної Ради Західно-Української Народної Республіки, почесним президентом Української Національної Ради у Львові, а згодом – Всеукраїнської Національної Ради. Засуджуючи політику пацифікації в Галичині, Шептицький закликав польський уряд припинити репресії щодо українців, зупинити переслідування православних священників і руйнування православних церков. Він не залишився осторонь тих процесів, що відбувалися на підрадянській Україні. Разом з іншими єпископами різко засуджував Голодомор 1932–1933 років. Започаткував акцію зі збору допомоги для голодуючих на Наддніпрянщині. Радянський уряд від цієї допомоги відмовився.
У роки Другої світової війни Андрей Шептицький залишався духовним лідером українців. З його благословення 30 червня 1941 року проголошено Акт відновлення Української держави. Під час нацистської окупації митрополит врятував життя понад 200 євреям на Галичині, започаткувавши й очоливши кампанію з їх переховування за участю великої кількості духовенства УГКЦ. Його активна діяльність в роки війни допомогла багатьом пережити її страшні лиха. У пастирському посланні «Не убий» 1942 року Андрей Шептицький відкрито засудив різні форми вбивства та політику масового винищення. За екстремальних умов війни митрополит вважав пріоритетним захист людського життя.
Помер Андрей Шептицький 1 листопада 1944 року. Львів прощався зі своїм наставником п’ять днів. Похований був у крипті собору святого Юра.
Детальніше про життя і долю митрополита Андрея Шептицького можна прочитати за посиланням.
28 липня 2020 року – 1032 річниця Хрещення Київської Русі-України
День Хрещення Київської Русі-України відзначається в Україні щорічно 28 липня — у день пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира. Як державне свято вперше встановлене в Україні в рамках святкування 1020-річчя Хрещення Київської Русі згідно з Указом Президента України від 25 липня 2008-го № 668/2008 «Про День хрещення Київської Русі-України».
Це свято відзначають у день Святого Володимира — одного із засновників і покровителів нашої державності. Для українців воно символізує спадкоємність тисячолітньої історії України, нації і держави. Це — символ неподільності Українського народу і його єдності навколо ідеї сильної держави і віри. Це символ соборності всіх українців і наших земель навколо рідної політичної й духовної столиці — Києва, єдності нашого державного і духовного начал.
На Русі про християнство знали задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були Аскольд і Дір. Правдивим є факт хрещення княгині Ольги у 958-му. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни є введення цієї релігії як державної у 988-990 роках.
Історики називають кілька причин, які спонукали князя Володимира Великого хрестити Русь
Це були конкретні політичні та економічні чинники. По-перше, об’єднання земель вимагало відмови від «племінних богів» і запровадження релігії за принципом «одна держава, один князь, один Бог». По-друге, це відкривало шлях приєднання до європейської спільноти, яка сповідувала християнство. По-третє, як вважав Володимир, прилучення до християнської віри стане поштовхом для розвитку культури, освіти, виховання високої моралі, поліпшення матеріального добробуту. На цьому, зокрема, наголошує у своїх творах український вчений і церковний діяч Іван Огієнко.
«Це був князь великого державного розуму, це був розумний та енергійний володар величезної могутньої держави, і вже тому йому постійно доводилося стикатися з представниками різних європейських тодішніх земель. Володимир наочно бачив культурну перевагу Заходу над культурою його держави, хоча б перевагу культури зовнішньої чи матеріальної; можливо, що й різні посли європейських держав, що шукали зближення з могутнім українським князем, самі не раз звертали увагу Володимира на цю вищість європейської культури. Руський князь бачив увесь блиск та пишноту грецьких царів, бачив їхню культуру, яка йому дуже імпонувала. Культурний розвиток власної держави, її добробут настирливо говорили Володимиру про те, що він мусить якнайбільше зблизитися із Заходом, з Європою, мусить пересадити в Україну цю європейську культуру. А найпершим ключем до всього цього було одне – християнство, зміна старої віри на нову, охрещення».
Отже, Русь, прийнявши християнство, змогла наблизитися до надбань європейської культури, тим самим поглиблюючи і розвиваючи власну.
Християнство робило людину носієм нової моралі, заснованої на культурі совісті, яка витікає з євангельських заповідей
І дійсно-таки, як стверджують історики, християнство справило потужний вплив і на становлення Давньоруської держави. Саме церква як надрегіональний інститут підтримувала населення різних земель Русі, виховувала усвідомлення спільної релігійної приналежності та політичного підданства, а отже, під час роздрібненості руських князівств виступала головним фактором консолідації. До того ж, церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів із новими моделями управління, стала головним поширювачем писемної культури. За літопиcoм, початок шкільній (книжній) освіті покладено Володимиром, який одразу після охрещення киян «став у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне». У Києві й інших містах почали влаштовувати школи і книгописні майстерні. Християнізація вплинула на розвиток будівництва, архітектури, малярства. Почалося будівництво православних храмів. Церква сприяла створенню на Русі чудової архітектури, розвитку мистецтва (особливо іконографії). Більшістю кам’яних споруд, збудованих у Х–ХІІ ст. на Русі, були храми, щедро прикрашені монументальним і станковим живописом. Прийняття християнства сприяло розвитку зодчества й живопису у середньовічних їх формах, проникненню візантійської культури як спадкоємиці античної традиції.
З прийняттям християнства значно розширилися економічні та культурні зв’язки Київської Русі з багатьма європейськими країнами, передусім з Візантією, що позитивно позначилося на торгових і культурних відносинах.
В українській історії Володимира вважають одним із засновників і покровителів української державності, а день хрещення Русі символізує спадкоємність тисячолітньої історії нашої держави, соборність усіх українців і всіх українських земель навколо духовної столиці – Києва.
Як святкувала Україна у 2020 році
Через карантинні обмеження на проведення масових релігійних заходів Православна церква України не зможе цього року відзначити 1032-гу річницю Хрещення Русі-України традиційним Хресним Ходом.
Святкування, як наголошує очільник ПЦУ митрополит Епіфаній на своїй сторінці у Facebook, проведуть на єпархіальному й парафіяльному рівнях із дотриманням відповідних приписів. Так, 27-28 липня відбулися святкове Всенічне бдіння у кафедральному Михайлівському Золотоверхому соборі в Києві, Божественна літургія, а також молебень біля пам’ятника рівноапостольному князю Володимиру.
суботу, 25 липня 2020 р.
"Знаєте, я дотепер думаю – де він взяв сили, щоби пройти через те, через що йому довелося пройти – і не зламатися?.. Адже в останні дні життя мого сина поруч із ним не було нікого, хто зміг би оцінити його мужність і відмову зректися України", – ці слова належать матері 16-річного Степана Чубенка Сталіні В'ячеславівні… Матері, яка й досі живе згадками про свого сина…
Ким же він був, Степан Чубенко? Вчився у краматорській загальноосвітній школі № 12, обожнював футбол, був воротарем юнацької команди "Авангард" із Краматорська, мріяв стати професіоналом. А ще вболівав за донецький "Шахтар", грав у КВК, опікувався дитячим будинком у рідному місті. А ще – цікавився історією України, брав участь у мітингах на підтримку цілісності нашої держави. А коли почалася війна, носив воду і продукти українським військовим, які прибули у місто. Ризикуючи життям, зняв з міської площі прапор так званої "ДНР".
На початку липня Степана затримали у Донецьку. Причиною стала синьо-жовта стрічка на рюкзаку, а серед речей – шарф футбольного клубу "Карпати". Цього виявилося достатньо для вбивства...
Про те, що було далі, страшно казати… Але це було… Степана катували, однак він не плакав і не просив, аби його відпустили… В результаті – 5 пострілів…
24 липня українські військові визволили Лисичанськ (Луганська область).Лисичанськ опинився під контролем бойовиків т.зв. «ЛНР» у травні 2014 року. Згодом він став основним опорним пунктом терористів у Лисичансько-Сєвєродонецькій агломерації.Після визволення Рубіжного та Сєвєродонецька сили АТО з секторів «А» і «С» провели масштабну загальновійськову операцію у Лисичанську. Батальйонно-тактичні групи 24-ї і 95-ї бригад, долаючи опір противника, вийшли на західні околиці міста. Тут силам АТО довелося подолати укріплені позиції із привареного до залізничних рейок потяга. З півночі наступали батальйонно-тактичні групи 51-ї бригади і частини Національної гвардії. Запеклі бої зав’язалися в щільній міській забудові Лисичанська. Базу ватажка терористів Мозгового на скляному заводі сили АТО взяли штурмом. Усього на зачистку Лисичанська було витрачено кілька днів.
24 липня у місті нарешті запанував мир.
четвер, 23 липня 2020 р.
22 липня сили АТО визволили Сєвєродонецьк Луганської області, Соледар Донецької області і Попасну Луганської області.
У травні 2014 року Сєвєродонецьк захопили бойовики т.зв. «ЛНР». Понад два місяця вони тероризували місцеве населення.
У липні сили сектору «А» розпочали операцію з визволення Лисичансько-Сєвєродонецької агломерації.
Після Рубіжного настала черга Сєвєродонецька. 22 липня підрозділи Національної гвардії України, Збройних сил України та добровольчих батальйонів атакували збройні формування т.зв. «ЛНР» з двох боків. У другій половині дня дві колони сил АТО – одна з боку Старої Краснянки, а друга з Варварівки – увійшли в Сєвєродонецьк. Під час короткої, але запеклої перестрілки із застосуванням стрілецької зброї, гранатометів, важкої бронетехніки і авіації українські війська визволили місто.
Цього ж дня сили АТО звільнили Соледар (Донецька область) і Попасну (Луганська область).
Володимир з батальйону «Донбас», полк «Азов» (із книги «Усна історія російсько-української війни (2014-2018 роки. Випуск 4»), про штурм Попасної розповіда:
«Третій штурм у нас був вдалим, бо працювали уже із артилерією нашою з ЗСУ... Коригував вогонь артилерії ЗСУ командир нашого підрозділу першої штурмової роти – позивний «Тур». Коригування проходило в такому режимі. Хлопці по мобільному: «Хлопці, 50 метрів ліворуч, 10 метрів праворуч». Артилерія відпрацювала по блокпостах і ми почали заходити в Попасну. Там дуже швидко. Вони оборону не намагалися тримати, всі тікали із міста. Деякі не встигли, в окопах залишились.
У Попасній, коли ми вже проводили зачистку міста, дуже багато людей із підвалів подіставали. Вони там сиділи між другим невдалим штурмом і третім. Десь тиждень працювала артилерія: як наша по їхній стороні, так і їхня...».
21 липня 2014 року були звільнені Рубіжне Луганської області і Торецьк Донецької області.
Бойовики «ЛНР» закріпилися у Рубіжному у травні 2014 року. 22 травня поблизу міста у засідку бойовиків потрапили вояки 30-ї механізованої бригади Збройних Сил України. В бою було підбито українську військову техніку, загинуло троє бійців і ще п’ятеро дістали поранення.
У ніч на 21 липня сили АТО оточили Рубіжне. Зведена група батальйонів «Чернігів», «Айдар» та «Луганськ-1» закріпилася на території трубного заводу. Після цього сили АТО взяли під контроль будівлі міського відділення міліції та міської ради. На ранок українські військові та правоохоронці завершили зачистку приватного сектору в Рубіжному.
Торецьк (тоді - Дзержинськ) перебував під контролем бойовиків «ДНР» з травня 2014 року. Ключова роль у звільненні міста належала частинам спецпризначення. Зранку 21 липня група морського спецназу в обхід блокпостів бойовиків непомітно зайшла в місто і захопила будівлю міської ради, затримавши терористів, які там перебували. Бойовики заповзялися повернути контроль над центральною адміністративною будівлею Дзержинська. Однак штурм захлинувся, а обстріл міськради з танків, БМП та ПТУРів не змусив спецназ здатися чи відступити.
Ще одна група українських спецназівців ліквідувала кілька позицій бойовиків на в’їздах до міста та зайняла позиції поблизу міськради, наводячи удари артилерії та авіації. Зазнавши значних втрат у людях та бронетехніці, сепаратисти відступили, а після того, як основні українські сили завершили часткове охоплення Дзержинська, втекли у напрямку Донецька. До вечора 21 липня сили АТО повністю контролювали місто.
У лютому 2016 року Верховна Рада України, виконуючи декомунізаційне законодавство, перейменувала Дзержинськ на Торецьк.
21 липня 1906 року народилася відома українська поетка, член ОУН Олена Теліга (у дівоцтві – Шовгенева)
Олена Теліга народилася в Підмосков’ї в інтелігентній, напівбілоруській-напівукраїнській родині. У спогадах згадувалося, що народилася вона в Ільїнському, але метрика була втрачена, тому в якому саме населеному пункті з такою назвою це сталося досі не з’ясовано. Мати Олени була дочкою православного священика, батько Іван Опанасович Шовгенів — відомий інженер-гідротехнік. Коли дівчинці було п’ять років, родина переїхала до Петербурга, тож до 12 років майбутня поетка виростала практично в російськомовному середовищі.
У 1918 році родина Шовгеневих повернулась до Києва, де Іван Опанасович став директором департаменту водного та шосейного господарства Міністерства шляхів Української Народної Республіки та професором Київського політехнічного університету. Олена навчається в Жіночій гімназії Дучинської, де поряд з російською, німецькою та французькою починає вчити українську мову. Зі згортанням приватної освіти після приходу більшовиків Олена потрапляє до звичайної трудової школи. Але навчання довелося перервати – в липні 1922 року Олені з мамою вдається виїхати з України і оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині, де на той час її батько вже був ректором Української господарської академії. Іван Шовгенів разом зі старшим сином опинилися в еміграції в Чехословаччині ще в 1920 році, оскільки в радянській Україні йому, відомому професору й урядовцю УНР, загрожували репресії.
Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона з особливим запалом продовжує вивчати українську мову, беручи уроки в бандуриста з Кубані Михайла Теліги. Який потім стане її чоловіком і разом з нею піде на розстріл.
Саме в Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця. І – як українки. Про цей процес раптового самоусвідомлення себе як частинки нації Олена Теліга пізніше писала у своїх спогадах: «Я була тоді в товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо, хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачій язик», «мордописня»... Всі з того реготали... А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знаю чому. І я не витримала: «Ви хами! Та собача мова – моя мова!.. Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!» З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою».
Восени 1929 року Олена з Михайлом переїжджають до Варшави. Родина бідує: Олена пише вірші й публіцистику, доводилося працювати і з музичними номерами у нiчних кабаре та манекенницею. Пізніше вдалося влаштуватися вчителькою початкових класiв. У грудні 1939 року у Кракові вона знайомиться з археологом і поетом Ольжичем, сином Олександра Олеся, і вступає в Організацію українських націоналістів (ОУН), працює в культурній референтурі, готує тексти листівок і відозв, які відправляли в Україну.
Коли Друга світова добралася і до Києва, Олена Теліга разом із Уласом Самчуком вирушає до України. У жовтні 1941 року Олена Теліга опиняється в Києві, де вже розгорнув роботу Олег Ольжич. Він намагався налагодити діяльність мельниківської Української національної ради. Олена Теліга ж гуртувала навколо себе літераторів, які перебували в місті. Вона очолила Спілку українських письменників, очолила редколегію літературного додатку під назвою «Літаври» до газети «Українське слово», яка з Житомира переїхала до Києва.
Утім, такий стан речей не влаштовував німецьку окупаційну адміністрацію. 12 грудня 1941 року німці арештували редакцію «Українського слова», а «Літаври» заборонили. Світ побачили лише 4 номери літературного додатку.
Олена Теліга ще залишалася на свободі, хоча було зрозуміло, що наступна хвиля арештів не за горами. На умовляння друзів виїхати з Києва Теліга відповіла, що вона більше не залишить місто. Її попереджали про можливий арешт у Спілці письменників. Але 9 лютого 1942 року вона пішла на Трьохсвятительську, бо на неї чекали там люди і вона відповідала за них. Разом з нею пішов і Михайло Теліга. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.
У київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою вона обмовилася кількома фразами. На сірому ґестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».
21 лютого 1942 року українську письменницю-патріотку разом з чоловіком німці розстріляли в Бабиному Яру. Разом з ними загинули й інші чільні оунівці, зокрема головний редактор «Українського слова» Іван Рогач та поет Іван Ірлявський.
Цікаво, що за життя Олена Теліга так і не спромоглася видати власну збірку. Рукописи віршів поетки німці знищили після її смерті. Збереглися лише деякі копії, які учасники підпілля переслали на еміграцію. Там у 1946 році побачила світ перша поетична збірка Олени Теліги «Душа на сторожі».
21 липня 1907 р. у Житомирі народився Олег Ольжич (справжнє ім’я Олег Олександрович Кандиба), український поет, археолог і політичний діяч.
14 фактів про Олега Ольжича
1. Син поета та письменника Олександра Олеся (Кандиби). Батько критикуватиме сина за надмірний радикалізм у житті та віршах, а Олег пізніше скаже, що батькові вірші для гімназисток і телеграфісток.
2. Змалку відрізнявся особливими здібностями: чудово малював, грав на піаніно та скрипці. У три роки навчився читати, у п’ять – написав невеличку п’єсу на три дії і сам її обробив.
3. Коли 1919-го його батько виїхав у Будапешт як аташе з питань культури УНР, сім’я жила впроголодь. Олег часто ходив в далекі села вимінювати за різні речі картоплю і борошно. І якщо все проходило вдало, то потім у сніг і холод ніс на плечах важкий мішок.
4. Дуже любив мандрувати. Часто з товаришами пішки або поїздом вирушав для детального огляду певної місцевості. Одного літа об’їхав на велосипеді мало не всю Німеччину. Чудово знав Карпати.
5. У неповні 23 роки захистив докторську дисертацію в Карловому університеті у Празі за темою «Неолітична розписна кераміка Галичини». Він першим розробив типологію форм і орнаментів, що дозволило знайти аналогії з українською розписною керамікою і створити її загальну класифікацію.
6. Перш ніж стати поетом, мав славу відомого археолога. Працював на кафедрі археології Українського вільного університету, в археологічному відділі Чеського національного музею в Празі, брав участь у експедиціях. А його дослідження друкувалися в спеціалізованих виданнях Англії, Німеччини, Чехії, Югославії. Розробив періодизацію трипільських пам’яток Дністровського регіону, актуальну й донині.
7. Марина Антонович-Рудницька, перша симпатія Ольжича, так характеризувала свого кавалера: «Олега не можна було не примітити: високий, трохи горбився, ніби соромився свого зросту, чемний, але різкуватий. Не полюбляв краваток, ходив «по-словацькому»: комір сорочки поверх піджака. Олег був дуже подібний виглядом і вдачею до свого батька… Світла, кучерява чуприна, скромна, ніби засоромлена усмішка, лагідність і м’якість поведінки, тонке почуття гумору, що часто переходило в досить їдку, але дбайливо завуальовану іронію».
8. Самостійно вивчив кілька європейських мов, працював у музеях багатьох європейських країн. Читав лекції у Гарвардському університеті, отримав запрошення на роботу в Римі. Саме там познайомився з Євгеном Коновальцем. Для Ольжича ця зустріч змінила все подальше життя.
9. Першим друкованим твором Ольжича стала дитяча оповідь «Рудько» (1928), де описуються пригоди півня Рудька та інших мешканців подвір’я. Цього Рудька Олег намалював у п’ятирічному віці.
10. У листах Олександр Олесь називав сина «довгоногим Лелеченькою». Псевдонімом Лелека Олег Кандиба підписув свої перші твори.
11. Як член ОУН, у 1938-му брав участь у проголошенні Карпатської України, а після її розгрому вів партизанську боротьбу в Карпатах із угорськими окупантами. Потрапив у полон, деякий час перебував у концентраційному таборі, звідки дивом врятувався завдяки клопотанню угорських вчених.
12. В жовтні 1941-го виступив одним із організаторів Української Національної Ради в Києві, маючи на меті відновлення української державності. Посилення репресій з боку гітлерівців змусили його переїхати до Львова. Саме тут жила його кохана – Катерина Білецька, що була молодша на 13 років. Друзі називали її Калинкою. Влітку 1943-го уклали шлюб, але з метою конспірації тримали його у повній таємниці, навіть мешкали окремо. Це робилося, аби уберегти Катерину від переслідувань за політичну діяльність чоловіка.
13. Гестапо заарештувало Ольжича 25 травня 1944-го на квартирі у Львові. Його відправили в концтабір Заксенхаузен і жорстоко катували протягом двох тижнів. Однак він відмовився від будь-якої співпраці з німцями: «Українські землі є життєвим простором для українського народу. Тому будь-якого окупанта били і будемо бити!». Помер в ніч на 10 червня від тортур на черговому допиті, який проводили гестапівці Вольф, Вірзінг і Шульц.
14. Вже після його смерті, 31 липня, народився син Ольжича, названий на честь батька Олегом.
7 цитат із творів Олега Ольжича
1. Нащо слова? Ми діло несемо.
Ніщо мистецтво і мана теорій.
Бо ж нам дано знайти життя само
В красі неповторимій і суворій.
(Нащо слова? Ми діло несемо)
2.
Не світлий спокій дорогих глибин
Прозорої і чистої науки,
Не золоті натхнення орхідеї –
З ласкавості незмірної своєї
Пошли мені, молюся, дар один:
В ім’я її прийняти мужньо муки
І в грізні дні залізної розплати
В шинелі сірій вмерти від гранати.
(Присвята)
3.
Не зірвеш сонця, кат, з небес,
Не зірвеш України стяга!
На нашім боці сам Зевес,
На нашім боці перевага.
(Не зірвеш сонця, кат, з небес)
4.
Захочеш – і будеш.
В людині, затям,
Лежить невідгадана сила.
Зрослась небезпека з відважним життям,
Як з тілом смертельника крила.
(Захочеш – і будеш)
5.
Товаришу любий мій, брате,
Дивися у вічі рабам.
Як будете так воювати –
Вкраїни не бачити вам.
(Грудень 1932)
6.
Дванадцять літ кривавилась земля
І сціпеніла, ствердла на каміння.
І застелило спалені поля
Непокориме покоління.
(Брати)
7.
Кожна справа – ясна і проста.
(Героїчний період і сумнів?)
Для дівчат – снігова чистота,
Юнакам – поривання безумні.
(Нова Троя)
понеділок, 20 липня 2020 р.
«Еліта українського війська»: до 130-річчя з дня народження Василя Тютюнника Інститут випустив новий відеоролик
Довгий час імена видатних полководців і блискучих військових стратегів періоду Української революції 1917-1921 років були невідомі широкому загалу. У радянський час лише згадка про них загрожувала підозрою в «неблагонадійності» та репресіями. Сьогодні ми повертаємо пам’ять про цих непересічних людей.
17 липня виповнюється 130 років з дня народження командувача Дієвої армії УНР у 1919 році, генерал-хорунжого Василя Тютюнника. Цей талановитий воєначальник у період Революції 1917-1921 років стояв біля витоків українського війська. На його рахунку такі вдалі операції, як Проскурівський прорив, звільнення від більшовиків Вінниці та Жмеринки, план легендарного 1-го Зимового походу.
До його 130-річчя Український інститут національної пам’яті спільно з Bober Film Studio випустив просвітницький ролик про Василя Тютюнника в рамках циклу «Люди епохи».
У ролику використані кадри з кінохроніки тих років, а також із фільму «Остання столиця» та з реконструкції завершення 1-го Зимового походу, наданої Центром історії Вінниці.
Завантажити у високій якості цей та інші ролики з серії «Люди епохи» можна тут.
Довідково
Василь Тютюнник народився на Полтавщині, закінчив Тифліське військове училище, служив у 25-му Сибірському стрілецькому полку, що базувався в Іркутську. В роки Першої світової війни командував кінною розвідкою полку.
Але в 1917-му, коли на хвилі революційних змін почала формуватися українська армія, він став одним з її фундаторів.
Василь Тютюнник був блискучим стратегом. «Підполковник Василь Тютюнник — енергійний, гарячий, вмить охоплював найскладнішу військову ситуацію і блискавично переходив до рішення, часто парадоксального у своїй талановитості», – згадував його ад’ютант, поет Євген Маланюк.
Одним з таких рішень було запросити до українського війська досвідчених генералів та офіцерів старої російської армії, що дало змогу в лютому 1919-го зупинити наступ червоних.
Наприкінці травня 1919 року, коли Армія УНР опинилася в скрутному становищі, втративши майже всю територію і ведучи бойові дії одночасно проти Червоної армії та польських військ, саме Тютюнник розробив план прориву в напрямку Проскурова («Проскурівська операція»), в результаті якої вдалося закріпитися на Поділлі та на цілий рік зробити тимчасовою столицею України Кам'янець.
Після успіху Проскурівської операції Тютюнник став начальником штабу Дієвої армії УНР, а через місяць — командувачем армії. Під час походу Об'єднаних українських армій на Київ – Одесу Тютюнник командував Східною армійською групою, війська якої наступали на одеському та уманському напрямках.
У листопаді 1919-го, уже хворий на тиф, разом з генерал-хорунжим Євгеном Мєшковським розробив легендарний план 1-го Зимового походу – партизанського рейду тилами білих та червоних, що дало змогу вирватися з «трикутника смерті».
Також про Василя Тютюнника та інших творців українського війська розповідає відеофільм "Видатні командири армії УНР".
четвер, 16 липня 2020 р.
16 липня Україна відзначає 30-річчя проголошення Декларації про державний суверенітет
16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР конституційною більшістю народних депутатів – 355 голосів “за” при чотирьох “проти” та одному, який утримався, ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Документ проголосив суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Декларація стала важливим кроком на шляху до незалежності.Базові положення цього документа згодом стали основою законодавчих актів державного значення – Конституції та законів України.
Передумови прийняття
На початку 1980-х років верхівка комуністичної партії СРСР, шукаючи вихід із глибокого застою, розпочала “косметичний ремонт” системи, відомий як “перебудова”. Проте паростки свободи зробили процес неконтрольованим і радянська імперія стала розпадатися... Навесні 1990-го проголосила незалежність Литва. Близькими до цього були Латвія й Естонія. 12 червня державний суверенітет задекларувала РРФСР. Прийняття російським парламентом цього акта призвело до того, що протистояння між керівниками СРСР і РРФСР Михайлом Горбачовим та Борисом Єльциним (на той час головою Верховної Ради Російської Федерації) досягла апогею. Відтак Горбачов зосереджувався не на подіях в Україні, а на нейтралізації головного опонента.
Україна тим часом бурлила. Демократичні й патріотичні сили створили Народний Рух України за перебудову, який набирав ваги, множилися інші організації, що виступали за свободу та незалежність. Українська міжпартійна асамблея просто на вулицях почала реєстрацію громадян Української Народної Республіки (на кінець 1990-го зареєстрували близько 3 мільйонів). Національно-визвольний рух українців швидко набирав обертів.
У березні 1990 року відбулися перші альтернативні вибори (коли до бюлетеня для голосування включено більше одного кандидата) до Верховної Ради УРСР дванадцятого скликання, яка увійшла в історію як Верховна Рада України демократичного скликання. Вже у перший день її засідання 15 травня виникло протистояння між двома таборами: так званою групою 239 (комуністичною більшістю “За суверенну Радянську Україну”) й опозиційним “Демократичним блоком” – Народною радою.
Наприкінці радянського періоду історії України питання відновлення державності стало руба: або зараз, або ніколи. У Верховній Раді Української РСР склалися сприятливі умови для прийняття декларації. Опозиційній Народній раді вдалося перебрати на себе політичну ініціативу. Вже 9 липня 1990 року лідер республіканських комуністів Володимир Івашко склав повноваження голови Верховної Ради УРСР. Це деморалізувало комуністичну більшість і дало можливість національно-демократичній опозиції провести радикальну за змістом декларацію, яка, по суті, стверджувала суверенність України.
Як готувався документ
З 28 червня до 11 липня 1990 року у Верховній Раді УРСР тривало представлення та обговорення проєктів декларації. Всього їх було 12: офіційний від президії, від депутатської групи “За радянську суверенну Україну” і дев’ять від опозиції, в тому числі авторські, наприклад, Сергія Головатого у співавторстві з Євгеном Тимченком (тоді старший науковий працівник Інституту держави й права), народорадівців Степана Хмари, Сергія Семенця, Тетяни Яхеєвої, Івана Валені, групи депутатів у складі Лариси Скорик, Івана Зайця, Володимира Івасюка, а також варіант лідера республіканців Левка Лук’яненка.
Народорадівці зосереджувалися головно на питаннях збереження територіальної цілісності України, забезпечення економічної самостійності, формування республіканських збройних сил, запровадження українського громадянства, ухвалення нової конституції республіки, врегулювання проблеми з підписанням нового союзного договору. Тим часом для компартійної верхівки декларація мала стати основою для укладання нового союзного договору, тож парламентська більшість прагнула зберегти наявний статус-кво України як соціалістичної республіки у складі оновленої радянської федерації, не погоджувалася на формування незалежної від союзного центру економічної системи і власних збройних сил.
Підготовку офіційного проєкту декларації виконували дві групи – Тимчасова комісія, створена президією Верховної Ради (керівник – Сергій Дорогунцов), і Комісія Верховної Ради з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин (керівник – Микола Шульга). Зрештою за основу декларації взяли проєкти депутата-народорадівця Сергія Головатого і президії Верховної Ради.
16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР, “виконуючи волю українського народу до побудови вільної незалежної держави”, схвалила Декларацію про державний суверенітет України. З 384 депутатів, зареєстрованих у залі, “за” проголосували 355 осіб, “проти” – 4, утримався – 1, решта – не брали участь у голосуванні.
Оскільки абсолютну більшість депутатів Верховної Ради становили комуністи, Декларації про державний суверенітет не надали статус конституційного акта. Водночас до Конституції УРСР були внесені статті, що проголошували верховенство українських законів над союзними. Це стало важливим кроком для наповнення Декларації реальним змістом. Під тиском суспільних настроїв навіть КПУ на ХХVІІІ з’їзді прийняла резолюцію про державний суверенітет.
День проголошення Декларації був оголошений в Україні святковим і вихідним. Перша річниця її ухвалення запам’яталася велелюдними урочистими мітингами і демонстраціями в багатьох регіонах.
“Переломним моментом стало ухвалення декларації 16 липня 1990 року. ...Ідея незалежності Української держави оселилася у владних коридорах, а до цих пір жила на майданах. ...Незалежність стала питанням часу. 3 серпня Верховна Рада ухвалила закон про економічну самостійність України, 30 липня – постанову про військову службу, яка започаткувала повернення наших хлопців із конфліктних гарячих точок. 24 жовтня 1990 року Верховна Рада внесла зміни до Конституції про перевагу республіканських законів над союзними. Фактично луснула правова союзна система”, – депутат Верховної Ради УРСР 12-го скликання, автор одного з проєктів декларації Іван Заєць.
“По-перше, це єдино можливий на той час і перший в історії України державно-правовий документ або державно-політичний, який проголосив суверенітет. До цього часу проголошували і суверенітет, і незалежність різні організації: Народний рух, Гельсінська спілка і багато-багато. Але на державному рівні (що дуже важливо!) вперше радянська соціалістична держава проголошує суверенітет. Це унікальне явище. По-друге, декларація як документ розбудила лідерів, розбудила частину українського суспільства і народу та вселила в нього віру, що таки суверенітет, і таки незалежність можливі в наш час”, – перший Президент незалежної України Леонід Кравчук на “Радіо Свобода” 17 липня 2010 року.
Основні положення Декларації про державний суверенітет України читайте в інформаційних матеріалах.
понеділок, 13 липня 2020 р.
“Це тоді відбулося вторгнення”.
11 липня – роковини обстрілу українських позицій під
Зеленопіллям “Градами” з РФ
ПІСЛЯ ОБСТРІЛУ ПІД ЗЕЛЕНОПІЛЛ
У суботу, 11 липня, Україна вшановує пам’ять військовослужбовців, які загинули в цей день 2014 року під Зеленопіллям на Луганщині.
Зокрема, на шості роковини трагедії під Зеленопіллям літургія за упокій душ загиблих воїнів, серед яких було 19 уродженців Львівщини, відбулася у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла у Львові.
Як повідомляє пресслужба Львівської облдержадміністрації, також поминальна панахида відбулася на полі почесних поховань №76 Личаківського кладовища.
“11 липня 2014 року – один із чорних днів в історії Збройних Сил України. Всі, хто вижив у цій пекельній м’ясорубці, вважають його своїм другим днем народження”, – наголошують у 24-й окремій механізованій бригаді імені короля Данила, що базується у Яворові на Львівщині.
Внаслідок атаки російських військ, які о 4:30 ранку з території РФ відкрили по табору українських військових під Зеленопіллям шквальний вогонь із РСЗВ БМ-21 “Град”, загинуло 36 українських воїнів: шестеро прикордонників із 2-ї мотоманевреної групи Державної прикордонної служби та 30 військовослужбовців ЗСУ.
Ще близько сотні українських воїнів отримали поранення, зокрема тяжкі. Під час евакуації поранених загинув ще один прикордонник, солдат Павло Лазаренко – евакуаційна колона потрапила у ворожу засідку.
Окрім 24-ї бригади, до складу батальйонної тактичної групи ЗСУ, обстріляної російськими військами під Зеленопіллям, входили також бійці підрозділів 72-ї обмр (Біла Церква Київської області) та першого батальйону 79-ї аеромобільної (нині – окремої десантно-штурмової) бригади, що базується в Миколаєві.
“До того моменту ми не чекали такого підступного удару в спину, ніхто не вірив у можливість такого підлого і кривавого вчинку. Це був завчасно спланований кількагодинний масштабний удар по розташуванню наших військ з території Російської Федерації”, – згадують у 72 омбр.
“Спалена техніка, поранені воїни, загиблі. Евакуація, пошук, згоріла земля. Таким був ранок 11 липня 2014 року. Підступно, по-ворожому, росіяни завдали відкритого удару по територіях нашої країни, плюючи на всі міжнародні угоди, знаючи, що ми не будемо вести вогонь у відповідь. Серед нас є ті, хто був там. Ми всі бачили, звідки летіли ракети. І ми завжди будемо це пам’ятати і ніколи не забудемо”, – наголошують військовослужбовці 72-ї бригади.
Атака під Зеленопіллям була першим масованим застосуванням регулярних військ РФ проти Збройних сил України, які відтоді стали систематичними.
“Я досі пам’ятаю той шок, я досі пам’ятаю той біль. Ми тоді вийшли разом з Першим резервним зі Слов’янську. Їм дали кілька годин для відпочинку. Ми разом вирішили пірнути до стрімкої течії найкращої у світі річки. Ми вийшли на узбережжя. Тоді нам здавалось, що ось, вже близько перемога, адже звільнено Слов’янськ, наші пішли далі, а там не встигнемо і озирнутись…
На березі було якесь спонтанне пляжне кафе, за столиком сиділи вже наші. Вони якось тупо дивились в стіл. Вони сказали про Зеленопілля.
Потім ми вже побачили фото, взнали про кількість загиблих, і головне, що вразило – обстріл відбувся з території Росії. – Отже, це вторгнення? – запитала я. Мені тоді ніхто не відповів.
Але з роками я все ясніше розумію: не серпнева російська колона була початком вторгнення Росії до України, ні. Зеленопілля.
Ясніше ясного для мене – тоді відбулося масове вторгнення росіян до нашої території“, – згадує волонтерка Діана Макарова.
Відділ українознавства рекомендує вчителям українознавства, історії, української мови та літератури для проведення онлайн-заходів національно-патріотичного спрямування інформаційні матеріали до6-річниці звільнення міст Сходу України від проросійських терористів , розроблені Українським інститутом національної пам'яті.
Український інститут національної пам’яті розпочав інформаційну кампанію до 6-річчя звільнення міст Сходу України, щоб нагадати українцям, як 6 років тому наші воїни звільняли українські міста від окупації.
У лютому 2014 року розпочалася російсько-українська війна. Агресія путінської Росії стартувала з окупації та анексії Криму, масованих артилерійських обстрілів із території Російської Федерації та відкритого вторгнення російської регулярної армії на сході України. Наступ військ РФ вдалося зупинити завдяки спільним зусиллям українців, які стали на захист держави у лавах Збройних сил України, Національної гвардії України, добровольчих формувань та масового волонтерського руху.
Українські військові здобули низку важливих перемог, які завадили окупантам повністю захопити Донецьку та Луганську області та просунутися вглиб території України.
У червні 2014 року сили АТО розпочали активні дії проти незаконних збройних формувань, провели операції задля звуження кола ізоляції, блокування постачання терористичним угрупованням озброєння, боєприпасів, людських ресурсів, очищення від окупантів українських територій та встановлення контролю над ними.
Так, 6 років тому були звільнені такі міста Донецької області: Лиман (4 червня), Маріуполь (13 червня), Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка та Костянтинівка (5 липня), Бахмут (6 липня), Сіверськ (12 липня), Торецьк (21 липня), Авдіївка (30 липня), Красногорівка (1 серпня), Мар’їнка (5 серпня), і Луганської області: Щастя (14 червня), Рубіжне (21 липня), Сєвєродонецьк (22 липня), Лисичанськ (24 липня), Міусинськ (8 серпня), Гірське (13 серпня) та інші населені пункти у цих областях.
Як були захоплені міста та як їх звільняли сили АТО
Лиман / Красний Лиман
Лиман (на той час – Красний Лиман) був серед перших міст, захоплених бойовиками «ДНР» та російськими окупантами у квітні 2014 року. На в’їзді до міста з’явилися блок-пости. У квітні-червні сили АТО блокували основні сили противника у Слов’янську та вели бої поблизу Лиману. Проти бойовиків, зосереджених на залізничній станції Красний Лиман, була застосована авіація. Під час звуження кільця оточення навколо Слов’янська сили АТО визволили Лиман 4 червня. Наступного дня Президент України Петро Порошенко призначив підполковника Костянтина Матейченка головою районної державної адміністрації. 18 лютого 2016 року на виконання декомунізаційного законодавства місто Красний Лиман перейменовано на Лиман.
Маріуполь
Під час Революції Гідності в Маріуполі сформувалися організовані групи прихильників та противників Майдану. Після втечі з України Віктора Януковича учасники Антимайдану виступили проти української влади, а згодом підтримали проголошення так званої «ДНР». У квітні 2014 року заколотники захопили будівлю міської ради, а 9 травня здійснили збройний напад на міське управління МВС та інші об’єкти силових відомств. Для уникнення ескалації конфлікту 10 травня керівництво АТО вивело з Маріуполя бійців 72 окремої механізованої бригади та Національної гвардії. 13 червня після ретельного планування сили АТО розпочали операцію з відновлення контролю над містом. Десантники оточили Маріуполь, а вояки добровольчих батальйонів та Національної гвардії увійшли в місто та, долаючи систему саперних загороджень, ліквідували ключові опорні пункти терористів.
Слов’янськ
12 квітня 2014-го загін із Росії під командуванням Ігоря Гіркіна («Стрєлкова») захопив Слов’янськ. Спроби визволити місто від окупантів 13 та 14 квітня виявилися невдалими, тому командування АТО розпочало облогу Слов’янська, звужуючи кільце оточення.
Основні бої точилися на блок-постах за контроль над комунікаціями. 1-4 липня сили АТО визволили низку передмість, зокрема, Миколаївку. 5 липня бойовики поспішно залишили Слов’янськ та втекли до Донецька.
Костянтинівка
28 квітня озброєні бойовики захопили міську раду та відділ міліції Костянтинівки. 4 травня українські військові спробували звільнити місто. З двох вертольотів у Костянтинівці висадився десант сил АТО. Найзапекліший бій тривав за телевежу Костянтинівки. Однак звільнення Костянтинівки відбулося лише через два місяці, коли бойовики «ДНР» втекли до Донецька, так само як зі Слов’янська, Краматорська і Дружківки.
Краматорськ
Міста Краматорськ та Слов’янськ захопили в один день – 12 квітня 2014 року. Нетривалий опір загарбникам чинив тільки міський відділ міліції. Бойовики активно використовували цивільне населення для блокування колон та укріплених позицій українських військових. Ще на початку проведення АТО українські десантники та спецпризначенці під командуванням Сергія Кривоноса закріпилися на краматорському військовому аеродромі, який став основним опорним пунктом. Бої в околицях Краматорська тривали у травні та червні.
Бахмут
6 липня 2014 року було звільнено Бахмут. 4 липня сили АТО здійснили розвідувальний рейд, знищивши у місті штаб бойовиків, а ще через два дні Бахмут звільнили підрозділи Національної гвардії та Збройних сил України.
10 липня 2014 року було визволено Сіверськ (Донецька область).
Рубіжне Луганської області і Торецьк Донецької області
21 липня 2014 року були звільнені Рубіжне Луганської області і Торецьк Донецької області.
Бойовики «ЛНР» закріпилися у Рубіжному у травні 2014 р. 22 травня поблизу міста у засідку бойовиків потрапили вояки 30-ї механізованої бригади Збройних сил України. В бою було підбито українську військову техніку, загинуло троє бійців і ще п’ятеро дістали поранення. В ніч на 21 липня сили АТО оточили Рубіжне. Зведена група батальйонів «Чернігів», «Айдар» та «Луганськ-1» закріпилася на території трубного заводу. Після цього сили АТО взяли під контроль будівлі міського відділення міліції та міської ради. На ранок українські військові та правоохоронці завершили зачистку приватного сектору в Рубіжному.
Торецьк (тоді - Дзержинськ) перебував під контролем бойовиків «ДНР» з травня 2014 року. Ключова роль у звільненні міста належала частинам спецпризначення. Зранку 21 липня група морського спецназу в обхід блокпостів бойовиків непомітно зайшла в місто і захопила будівлю міської ради, затримавши терористів, які там перебували. Бойовики заповзялися повернути контроль над центральною адміністративною будівлею Дзержинська. Однак штурм захлинувся, а обстріл міськради з танків, БМП та ПТУРів не змусив спецназ здатися чи відступити. Ще одна група українських спецназівців ліквідувала кілька позицій бойовиків на в’їздах до міста та зайняла позиції поблизу міськради, наводячи удари артилерії та авіації. Зазнавши значних втрат у людях та бронетехніці, сепаратисти відступили, а після того, як основні українські сили завершили часткове охоплення Дзержинська, втекли у напрямку Донецька. До вечора 21 липня сили АТО повністю контролювали місто. У лютому 2016 року Верховна Рада України, виконуючи декомунізаційне законодавство, перейменувала Дзержинськ на Торецьк.
Сєвєродонецьк
22 липня сили АТО звільнили Сєвєродонецьк Луганської області.
У травні 2014 року Сєвєродонецьк захопили бойовики «ЛНР». Понад два місяця вони тероризували місцеве населення. У липні сили сектору «А» розпочали операцію з визволення Лисичансько-Сєвєродонецької агломерації. Після Рубіжного настала черга Сєвєродонецька. 22 липня підрозділи Національної гвардії України, Збройних сил України та добровольчих батальйонів атакували збройні формування «ЛНР» з двох боків. У другій половині дня дві колони сил АТО – одна з боку Старої Краснянки, а друга з Варварівки – увійшли в Сєвєродонецьк. Під час короткої, але запеклої перестрілки із застосуванням стрілецької зброї, гранатометів, важкої бронетехніки і авіації українські війська визволили місто.
Цього ж дня сили АТО звільнили Соледар (Донецька область) і Попасну (Луганська область).
Лисичанськ
24 липня українські військові звільнили Лисичанськ (Луганська область).
Лисичанськ опинився під контролем бойовиків «ЛНР» у травні 2014 року. Згодом він став основним опорним пунктом терористів у Лисичансько-Сєвєродонецькій агломерації. Після звільнення Рубіжного та Сєвєродонецька сили АТО з секторів «А» і «С» провели масштабну загальновійськову операцію у Лисичанську. Батальйонно-тактичні групи 24-ї і 95-ї бригад, долаючи опір противника, вийшли на західні околиці міста. Тут силам АТО довелося подолати укріплені позиції з привареного до залізничних рейок потяга. З півночі наступали батальйонно-тактичні групи 51-ї бригади і частини Національної гвардії. Запеклі бої зав’язалися в щільній міській забудові Лисичанська. Базу ватажка терористів Мозгового на скляному заводі сили АТО взяли штурмом. Усього на зачистку Лисичанська було витрачено кілька днів.
24 липня у місті нарешті запанував мир.
Георгіївка
27 липня 2014 року сили АТО в районі Луганського аеропорту визволили Георгіївку.
Авдіївка
30 липня 2014 року звільнено Авдіївку (Донецька область) частинами 93-ї ОМБр та «Правим сектором». Українські військові обійшли позиції бойовиків та атакували ворога з боку об’їзної. Ввечері наступного дня, долаючи опір терористів, до Авдіївки зайшли бійці «Правого сектору». З боями вони дійшли до центру міста, зайняли виконком міської ради та управління міліції. Наступного дня сили АТО провели зачистку, остаточно звільнивши від окупантів Авдіївку.
Красногорівка
1 серпня 2014 року звільнено Красногорівку (Донецька область).
Просуваючись у напрямку Донецька, сили АТО брали під контроль донецькі передмістя. Завдання визволити Красногорівку командування Сектору «Б» поклало на дніпропетровський 20-й батальйон територіальної оборони, посилений спецназівцями з 3-го полку, добровольцями «Донбасу» і «Правого сектору», а також кількома одиницями важкого озброєння та бронетехніки. 1 серпня 2014 року дві штурмові групи сил АТО обійшли Красногорівку з півночі та зайшли у місто з тилу. Атака українськими військами зі сходу стала абсолютною несподіванкою для бойовиків. Одна зі штурмових груп атакувала центральну частину міста з адмінбудівлями, в той час як інша прочісувала південну, промислову частину Авдіївки. Військовий спецназ діяв у північній частині міста. Нечисельна група 20-го БТрО вела сковуючі та відволікаючі дії на заході. Опорний пункт бойовиків в районі Собачої гірки був знищений мінометним вогнем. Оборона противника розвалилася майже відразу. Єдиним серйозним зіткненням став бій у районі міського військкомату. Силам АТО знадобився день для визволення Красногорівки.
Мар’їнка
5 серпня 2014 року звільнено Мар’їнку (Донецька область).
Районний центр Мар’їнка безпосередньо примикає до східних околиць Донецька. Влітку 2014 р. сили Сектору «Б» почали планомірно брати під контроль донецькі передмістя, створюючи плацдарми для подальшого наступу. Вранці 4 серпня батальйони «Азов» та «Шахтарськ» отримали наказ вибити ворога з Мар’їнки. Добровольців підтримала бронетехнікою 51-ша механізована бригада. Сили АТО спробували розсікти укріплений район бойовиків на дві частини, однак зіштовхнулися із запеклим опором. Не з першої спроби, але центральні позиції терористів вдалося взяти. Після того українські бійці почали зачистку Мар’їнки у східному та західному напрямках. Розуміючи, що місто не втримати, бойовики «ДНР» розпочали обстріл Мар’їнки з мінометів, гранатометів, гаубиць та установок «Град». Тим не менше, сили АТО виконали поставлене завдання і повернули в Мар’їнку мир і законну владу.
Міусинськ
8 серпня 2014 року сили АТО визволили Міусинськ (Луганська область), перервавши сполучення бойовиків між Сніжним (Донецька область) та Хрустальним (Луганська область).
Гірське
13 серпня 2014 року українські сили визволили Гірське (Луганська область).
Станиця Луганська
21 серпня 2014 року від окупантів звільнено Станицю Луганську (Луганська область).
Автор мапи – Дмитро Вортман
Звільнення міст у спогадах
Олександр Бенедик, командир відділення кулеметників роти спеціального призначення «Ягуар», про входження українських сил у Лиман:
«Ми рухались разом із десантниками 95-ої окремої аеромобільної бригади ЗСУ та з бійцями «Омеги» в три колони на БТРах-80 з розривом в годину…
Рухалися з населеного пункту Довгеньке під Ізюмом, оскільки там знаходився штаб АТО, це в 10 кілометрах від Слов’янська. По трасі Ізюм – Слов’янськ, не доїжджаючи до Слов’янська, стався обстріл. Тоді був перший поранений нацгвардієць Василь Стогній, стрілець взводу спеціального призначення.
Колона зупинилася і ми почали відстрілюватися. Перестрілка тривала близько 40 хвилин. Потім поступила команда не вплутуватися в довготривалий бій і рухатися далі. Василя ми відправили в лікарню назад до Ізюму, а самі поїхали далі на Лиман.
<...> Стосовно зачистки вулиць в Красному Лимані – окрема історія. Прикриваючись технікою, ми пішим порядком та малими групами ходили по вуличках та будинках. Людей на вулицях було небагато, і кожного ми перевіряли – це були місцеві жителі. Дивлячись в їхні очі, я побачив здивованість, чи то від нашої появи, чи то від звільнення та зачистки міста. Але знаю, зараз ці люди нам вдячні, що ми повернули наші землі».
«Байда», батальйон «Азов», про український Маріуполь:
«…Пам’ятаю перший вибух – ВОГ із підствольника, який вибухнув просто під ногами нашого бійця…Його тяжко поранило. Ми тоді тільки вивантажувалися з КамАЗів”.
Незважаючи на важкий початок, місто, на щастя, взяли фактично без втрат. “Двохсотих” не було взагалі. Були поранені, зокрема один важкий. Було відчуття тріумфу, оскільки ми ні на кого, крім себе, особливо не розраховували...
Після штурму та зачистки укріпрайону й прилеглих до нього кварталів на вулиці Італійській бійці почали вантажитися в машини, щоб вирушити далі, в аеропорт міста... І тоді на балконах стали з’являтися перші жовто-блакитні прапори. Вже тоді Маріуполь здивував нас своєю проукраїнською позицією, хоча й не так сильно, як здивував кількома місяцями пізніше, у вересні. Тоді нас у місті було зовсім небагато. Лише ми й трохи бійців Нацгвардії – смішно для оборони! Але місцеві мешканці почали влаштовувати проукраїнські мітинги, масово зголошувалися вступити до батальйону, підключилися до волонтерської роботи зі зміцнення оборони міста… Людей на наші заклики відізвалося просто море! Тоді мешканці фактично власними руками створили лінію оборони».
Вікторія Дворецька, «Дика», батальйон «Айдар» (із книги «Дівчата зрізають коси»), про бої за Щастя:
«Коли взяли Щастя, за ним був іще один пост і далі гольфклуб. Оскільки ми були в групі розвідки, нас послали туди, бо була інформація, що нас будуть вибивати зі Щастя. Наше завдання було дістатися туди, вчасно помітити і попередити…
Нас було п’ятеро, і ми потрапили в засідку. В той день мене поранили. Осколки були в коліні, боці, дуже сильні контузії. Бій був у підвалі, і дуже багато гранат. І ми, всі п’ятеро, вижили. Після того я не вірю в смертоносність гранат. Тоді й спецназ не міг повірити – як?!
Ми відстрілювались. Я тоді й сама вперше у житті кидала гранату...
А коли кидаєш через стінку, вони тебе вже за руку можуть ухопити разом з тією гранатою… Я не приховую – стрьомно було. Дуже стрьомно... Бо нас було п’ятеро, а їх, як ми потім дізналися, близько 60.
Допомогло те, що почали наші «відпрацьовувати» по цьому будинку. Ми були у підвалі, а зверху гатила артилерія. Акустика була шикарна тоді… Ми коли вже надумали виходити… Зв’язку немає, всі вже майже без тями, двоє було сильніше поранених… Ми розуміли – ще трохи, і будемо непритомні, й уже точно не вийдемо. Ми взяли один одного за пояс у повній темряві… Кругом руїни… Виходимо, нас зустрічає група з 8-го полку спецназу – добре, що не пристрелили, поки ми виходили. Вони нас і вивезли».
Андріана Сусак, батальйон «Айдар» (із книги «Дівчата зрізають коси»), про входження українських сил в Щастя:
«Спершу, коли ми прийшли в Щастя, до нас негативно ставились, майже ненавиділи. А потім, навпаки, зрозуміли, що ми – свої, й кардинально змінили до нас ставлення. Особливо діти – вони бігали і кричали нам: «Слава Україні!» Коли заходили і були зачистки, пам’ятаю, виходили люди, виносили нам молоко і воду, часом тишком-нишком передавали і говорили: «Ми з вами». Багато було україномовного населення. Старші жінки в Райгородці махали руками, кричали нам – і сльози по щоках. Так раділи, так зустрічали…
Микола, управління Державної служби з надзвичайних ситуацій (із книги «Усна історія російсько-української війни (2014-2015 роки. Випуск 1)»), про звільнений Слов’янськ:
«5-го був звільнений Слов’янськ і створена робоча група: переважно дніпропетровські й місцеві донецькі для відновлення інфраструктури міста...
Були й міни, і боєприпаси валялись, було дуже багато розтяжок. Скрізь, не тільки в дитячих садочках. І в підвалах, і в житлових будинках, і в школах, навколо блокпостів – повсюди. Навіть страшно було піднімати конструкції. Починаєш піднімати – оп, щось невідоме блиснуло. Викликаємо саперів, вони дивляться – так, дійсно стоять розтяжки, заміновано...
З усієї України привозили генератори, з кожної області... Ми спочатку лікарні підключали, адміністрацію – щоб штаб там зробити. Підключали і працювало все від наших генераторів. Потім, поступово почала налагоджуватися електроенергія... 1 серпня пішов перший тролейбус – маршрут номер два…
Розвісили багато прапорів України, символіки української. Її закуповувала місцева влада, а потім роздавали. І на машини, і великі прапори, і середні… Оголосили в інтернеті. Люди самі приходили, брали, їх там ніхто не продавав».
Людмила Калініна, «Строітєль», 46-й штурмовий батальйон ЗСУ «Донбас», про ситуацію у звільненому Слов’янську:
«У перших числах липня ми поїхали в район щойно звільненого Слов’янська. Там буквально доба пройшла після звільнення, скрізь міни ще були, в «зеленку» було страшно ходити, щоб не підірватися. В туалет і то не можна було нормально сходити – хлопці ставали колом спиною до нас, і нам доводилось просто на асфальт справляти... Що вразило у Слов’янську – тиша. Побита техніка, зірвані дроти, будинки розбиті, й людей немає. Їдеш – і холодок по спині».
Майор Андрій Ткачук, начальник штабу – перший заступник командира парашутно-десантного батальйону 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, про бої за Краматорськ:
«Бій почався близько 23-ї ночі і тривав протягом двох годин. У 25-й бригаді двоє десантників загинуло, четверо отримали поранення. У запорожців був один поранений. Спочатку по нас відпрацювали з міномету. Першим на блок-пост вийшов ворожий танк Т-64. З нього відразу відкрили вогонь по блок-посту. Після цього наш шлагбаум розбиває перша БМП-2. В неї поцілюють гранатою. Але вона продовжує вести вогонь. Броня починає горіти. Слідом за нею з’являється друга БМП-2 з піхотою і ворожа БМД-2. Зав’язався бій. Важливо було не допустити прориву ворога у напрямку Краматорська.
На враження противника застосовувалися всі види озброєння, які були в нашому арсеналі. Перехресним і прицільним вогнем ми намагалися створити так званий вогневий мішок, щоб утримати й не випустити противника. Навкруги все зривалося і горіло. Танк противника був зупинений мінним шлагбаумом і знищений перехресним вогнем з ручних протитанкових гранатометів з трьох позицій за підтримки вогнем з озброєння БМД-2. Одна БМП-2, наїхавши на мінний шлагбаум, також підірвалася. Та й вогнем з гранатометів її поливали. Гусениці ворожого БМД-2 були заблоковані, вона втратила управління і була знищена вогнем стрілецької зброї і ручних протитанкових гранатометів. Друга БМП-2 була знищена вогнем гранатометів і БМД-2, по ній вели вогонь, допоки вона не загорілася повністю».
Володимир, батальйон «Донбас», полк «Азов» (із книги «Усна історія російсько-української війни (2014-2018 роки. Випуск 4)»), про те, як українські сили зайшли в Бахмут (тоді – Артемівськ):
«Перша ніч у Артемівську, коли ми тільки заїхали, були в «общежитії» педучилища. … Щойно розмістилися, до нас у вікно залетів «джміль» – установочка по принципу гранатомета. Тільки там термозаряд іде. Коли ця штука потрапляє до закритого приміщення, вона «випалює», здається, квадратів 80, ... не сховаєшся від неї. На відкритій місцевості це 40 квадратів. Попали тоді по підвіконню.
У нас була така тактика оборони. Коли ввечері ми були на тій же самій базі, у нас були секрети [засідки], кулеметні позиції. Але якось все було досить так по-дурному. Бо машина звичайна, гражданська, проїжджала, це під ранок завжди відбувалося. Звідти вискакували люди, обстрілювали гранатометом і їхали».
Андрій Потурайко, відділ карного розшуку Луганського міського управління ГУМВС України в Луганській області, про звільнення Рубіжного:
«У місто ми заходили у складі зведеного загону батальйонів, в який входили «Айдар», «Чернігів», «Луганськ-1», практично відразу за ЗСУ. Нашим завданням було встановити законну українську владу в Рубіжному і зайняти ключові адміністративні будівлі, такі як міський відділ міліції, виконком та інші. В першу чергу ми визволителі взяли під контроль міський відділ міліції.
… Із собою у нас було три українські прапори– один у мене, один на «броні» і один у Тараса Симоненка, який на даний момент займає посаду заступника начальника міліції–начальник кримінальної міліції Рубіжанського МВ ГУМВС України в Луганській області. Ці прапори ми носили під бронежилетами і для нас вони були як обереги. Один ми відразу підняли над міськвідділом міліції, як тільки зайняли будівлю. Я знайшов древко, одягнув на нього прапор, заліз на дах і виправив те, що так напружувало мій зір – відсутність державного прапора над будівлею міського відділу міліції».
Петро Гасай, підполковник, військовий журналіст, про звільнення Торецька (тоді – Дзержинська):
«Ми під’їхали до міста близько шостої ранку. Хлопці розосередилися й почали квартал за кварталом підступати до міськадміністрації, де, за даними розвідки, містився штаб сепаратистів. Дорогою зустрічалися місцеві мешканці, поодинокі автомобілі. Два не відреагували на команду зупинитися, тож ми стріляли по колесах. Як виявилося, недарма. Це були озброєні сепаратисти. За кількасот метрів до адміністрації нашу групу було виявлено, і сепаратисти відкрили вогонь із сусідніх будинків. Ми дали відповідь, швиденько зачистили їх, кількох взяли в полон і миттєво захопили міськадміністрацію. Від моменту, коли заїхали в місто, до її захоплення минуло не більш як 20 хвилин. Діяв штурмовий загін Сил спеціальних операцій. Хлопці справді аси. Злагодженість повна…
<…> Зайняли вогневі позиції, виставили прикриття і почали перевіряти саме приміщення на наявність сепаратистів та вибухових предметів. Поверх за поверхом, кімната за кімнатою. Щойно вилізли на дах піднімати стяг – кулеметник підійшов до флагштока, щоб зняти деенерівський, і по ньому з багатоповерхівки навпроти відкрили снайперський, а потім кулеметний вогонь. Ми зайняли позиції на поверхах і на виходах, а сепари стали стягувати резерви й стріляти. Їм на підкріплення під’їхала бронетехніка: БТР-70, БМД і два танки. Нас оточили й почали по нас працювати.
Ми чекали підкріплення. Але сепари також не сиділи склавши руки: перекривали дорогу, влаштовували засідки, заблокували залізничний переїзд. Поки його зачистили, час ішов. Так ми вистояли вісім годин. Нас було 30 проти їхнього угруповання із понад 150 осіб із бронетехнікою. За цей час поміж наших було лише три неважких «трьохсотих» і жодного «двохсотого». Завдання штабу захопити адмінбудівлю, втримати її і звільнити заручників виконали без втрат. Ще й підбили БТР і один танк. Коли підійшло підкріплення, сепари зрозуміли, що їм вже закривають тили і, якщо візьмуть у кільце, ми також вдаримо. Вони кинули техніку і втекли в Горлівку. Фактично це вже був повноцінний наступ. З цього й почалося».
«Хаскі», батальйон «Чернігів», про звільнення Сєвєродонецька:
«...Ще вчора ми заходили в Рубіжне, а сьогодні вже в Сєвєродонецьк. Заходили вже, в принципі, без бою. Сепаратисти вночі пішли з міста. Особливих боїв не було, там пару пострілів… Найбільший бій, який був, і найважчий - це був на в'їзді в Сєвєродонецьк, на розвилці, на мосту. Його підірвали повністю. Потім невелика наша група людей разом із есбеушниками і вояками увійшла до Сєвєродонецька, а особисто я поїхав з хлопцями до Лисичанська».
Богдан Макаров, командир танкового екіпажу 51-ї ОМБр, про звільнення Лисичансько-Сєвєродонецької агломерації:
«Всередині липня ми виїхали на Рубіжне, а потім на Воєводівку, що поблизу Сєверодонецька. На блок-посту зайняли оборону. Простояли два чи три дні, окопалися, техніку сховали. Там ми стояли в 700 метрах від блок-посту ворога…
Дуже страшно було, коли ми отримали наказ іти вперед…
Ми вийшли виконувати наказ о п’ятій ранку 19 чи 20 липня. Зв’язку з командиром не було, тому працювали із закритими очима. Гаубиці на блок-посту не було, під мостом стояла ворожа БМП-2. Вона явно була не робоча. Життя там не було ніякого. Броню ми знищили про всяк випадок і почали знищувати дзоти. Людей я там взагалі не бачив. Пізніше сказали, що коли ми почали рух, вони відійшли. Хоча я добре знаю, що напередодні по нас стріляли саме з того боку.
Відходячи, ворог підірвав міст. Відпрацювавши з дороги, я виїхав на залізничну колію, яку ворог раніше підірвав, готуючи відхід своїх військ та роблячи перешкоди. Перед нами стояв один вагон. Розуміючи, що колії можуть бути ще замінованими, під’їхали до нього впритул і почали пхати його, щоб він зірвався першим. І вибух таки пролунав. Вагон упав на бік.
Там я вистріляв до десяти танкових снарядів. Знищував усе, що могло нам загрожувати. Під’їхала БМП з кулеметом 30-го калібру. На блок-посту висів прапор так званої Новоросії. По ньому дали декілька черг з кулемета. Коли пішла піхота, я почав пересування по залізничній колії. Піхотинці зачистили, все перевірили. Військ там не було. Підійшла Нацгвардія, зайняла оборону. А ми чекали, куди далі висуватися. Через лічені години ми отримали команду здійснити пересування в напрямку самого Сеєєродонецька, до Лисичанська».
Володимир, батальйон «Донбас», полк «Азов» (із книги «Усна історія російсько-української війни (2014-2018 роки. Випуск 4»), про штурм Попасної:
«Третій штурм у нас був вдалим, бо працювали уже із артилерією нашою з ЗСУ... Коригував вогонь артилерії ЗСУ командир нашого підрозділу першої штурмової роти – позивний «Тур». Коригування проходило в такому режимі. Хлопці по мобільному: «Хлопці, 50 метрів ліворуч, 10 метрів праворуч». Артилерія відпрацювала по блокпостах і ми почали заходити в Попасну. Там дуже швидко. Вони оборону не намагалися тримати, всі тікали із міста. Деякі не встигли, в окопах залишились.
У Попасній, коли ми вже проводили зачистку міста, дуже багато людей із підвалів подіставали. Вони там сиділи між другим невдалим штурмом і третім. Десь тиждень працювала артилерія: як наша по їхній стороні, так і їхня...».
Святослав-Андрій, батальйон «Донбас» (із книги «Усна історія російсько-української війни (2014-2018 роки. Випуск 4)»), про штурм Лисичанська:
«Брали Лисичанськ 24 липня. Я все життя буду шкодувати, що можна ж було камеру на каску прикрутити, зняти. Будь-який Голівуд просто відпочиває, таке було!..
Ми заходили двічі. Перший раз невдало. Тоді нормально йшло, а потім мусили відступати. Прийшов наказ, тому що снайпери пішли працювати… А другий раз уже набагато все легше було...
Тут був їхній шкірно-венерологічний диспансер. На цьому перехресті такий «абзац» почався... Я лежав тут, на перехресті, стовп бетонний, і там ложбинка зручна для стрільби. Тут «Іван Іванич» просто висовував автомат і шмаляв, ну просто. «Іван Іванич» – позивний, або «Сівером» його часто називали... У нас взвод тоді у цій операції, ніхто у нас не загинув, і поранень навіть не було...
– Із чого вас били? Стрілкова зброя в основному?
– І гранатомети. І потім ... танк тут зупинився, якраз на перехресті, і крупнокаліберний кулемет на танку почав строчити… Потім я узнав, що на даху центру зайнятості ... снайпер сидить. Почали гамселити по ньому… А тут «ба-бах». ...Стіна аж вивалилася, метрів 5 в діаметрі».
Тетяна, мешканка Лисичанська, про входження українських військових у місто:
«Я не знаю, що я відчула. Божевільний стан. Незрозумілий і незрівняний ні з чим. Я вийшла на вулицю - там перші машини – бобіки, автобуси, всі брудні, в пилюці, прапори висять українські. Я почала кричати, махати, плакати. Ми йшли пішки, кому могли – повідомляли дорогою. Вже стояли вояки, їм вручали хліб-сіль. Вони стоять замучені, перелякані. Але у них не було розслабленості, вони стояли в стійці, намагалися швидше виїхати. Весь мітинг зайняв хвилин 15. Я пам'ятаю – бабусі-дідусі прибігли, хто сигарети пхав бійцям, хто гроші, хто шоколадку. Вони відмовлялися».
Олена Білозерська, ДУК «Правий сектор»/Українська добровольча армія, про штурм Авдіївки:
«...Далі Авдіївка була. Липень 2014 року. Заїжджали з поля, а вони в багатоповерхівках були, з автоматів-кулеметів наші машинки розстрілювали. Ми повискакували з машин і всі в «зеленку». Коли вже зайшли у місто, мені наказали зайняти позицію в кущі, щоб прикрити бійців, які заходили у вулицю. Я й не подумала навіть, що в кущику тебе не видно тим, хто спереду, а от тим, хто зверху, чудово видно. Ще не зорієнтувалася, куди стріляти, а вони вже почали прицільно по мені працювати. Вилізла з куща, засмучена дуже, що завдання провалила. А мені руку потисли, бо поки я вовтузилась у тому кущі, а сєпари намагалися мене пристрелити, два десятки хлопців зайшли до них поближче».
Віктор Покуса, полковник, начальник штабу 20-го окремого мотопіхотного батальйону 93-ї механізованої бригади, про штурм Красногорівки:
«Замисел наступу передбачав здійснення глибокого обхідного маневру з північного сходу і атаку міста з найменш очікуваного ворогом напрямку - зі східного, з тилу. Безпосередньо на штурм міста спрямовувалась стрілецька рота, як єдиний на той час підрозділ батальйону, що мав хоч якийсь бойовий досвід у вигляді того сумбурного бою в Маріуполі ще на початку травня. Рота утворювала дві штурмові групи, кожна з яких посилювалась танком і групою 20 «донбасівців» і «правосеків». Перша штурмова група під керівництвом заступника командира батальйону «Дайвера» атакувала центральну частину міста, друга штурмова група під керівництвом командира роти «Жетона» – південну – промислову зону. Північну околицю прочісувала розвідувальна група 3-го полку спеціального призначення, що діяла в наших інтересах...
Артилерія 51-ї ОМБр, з якою була налагоджена взаємодія, здійснювала артилерійський наліт на нечисленні відомі об’єкти оборони противника, зокрема великий блок-пост на залізничному переїзді на південній околиці Красногорівки…
З початком висування штурмових груп на визначені рубежі розпочала вогонь підтримуюча артилерія 51-ї бригади, розвідувальна група батальйону приступила до відволікаючих дій на західній околиці міста. Артилерія цього разу вела вогонь досить влучно, накрила південний блок-пост противника, де спалахнула сильна пожежа. <...> Штурмові групи, здійснивши обхідний маневр, були виведені в тил противнику і вийшли на рубіж спішування. Далі атака розвивалася пішим порядком…Організована оборона противника в Красногорівці розвалилася відразу. Опір противника був фрагментований і епізодичний».
«Байда», батальйон «Азов», про звільнення Мар’їнки:
«Тоді ми приїхали до Оленівки, де зустрілись із 51-ю механізованою бригадою. У них був комбат із позивним «Фазан» – дуже крутий дядько! Звільнення Мар’їнки тоді зайняло весь світловий день. Бої точились і в темряві: уже майже вночі ми потрапили в засідку в передмісті Донецька.
Для нас це були супербої. Ми, звісно, вже мали якийсь досвід, підготовку… Але на той момент це була всім операціям операція. Взяли ми Мар’їнку, відверто кажучи, завдяки характерові та ентузіазму. Планування дій, безперечно, було. І, коли «Фазан» із Андрієм Білецьким стояли й дивилися на мапу, все мало чіткий вигляд. Утім, під час боїв зчинився страшний хаос у радіоефірі, була погана координація… Але ми все-таки дійшли до межі Донецька, зайняли блок-пост. Наступного дня 51-ша бригада вже виставила там власні блок-пости. На жаль, у нас був перший «двохсотий» – «Балаган»…».
