РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ  ЦІННІСНИХ  КОНЦЕПТІВ

 УКРАЇНСЬКОГО  ЕТНОСУ  У  ФОЛЬКЛОРІ  ПОДІЛЛЯ

Ніна Бегас

Науковий керівник – Н. П. Шаповалова, канд. філол. н. доцент, Донецький національний університет імені Василя Стуса

Основу кожної культури становить відповідна система цінностей. Національні цінності є основними чинниками, що визначають пріоритети духовного життя народу, забезпечують цілісність концептосфери етнічної спільноти, збереження культурних надбань попередніх поколінь і виживання етносу як носія унікальної культури в умовах глобалізації. Вивчення ціннісних домінант народів світу на сьогодні є одним із найактуальніших завдань етнокультурології, етнопсихології, етнолінгвістики, етнопедагогіки.

Духовний потенціал українського народу, зокрема його звичаї та традиції  – найбагатший скарб, яким володіє наша держава. Сьогодні в Україні існує нагальна потреба глибокого наукового осмислення багатовікового духовного спадку попередніх поколінь, базових ціннісних орієнтирів власної етнокультури, згуртувавшись навколо яких, українці зможуть протистояти зовнішнім викликам. Окремо слід наголосити на наявностi в культурному просторі Вінниччини феноменів матеріальної і духовної культури, які несуть у собі значний культуротвірний потенціал (можливо, недостатньо осмислений і зреалізований в умовах сьогодення), і потребують належного вивчення, збереження, популяризації. Одним із таких «акумуляторів» багатопоколінного духовного досвіду й базових етнонаціональних цінностей, закладених на рівні архетипів, є фольклор.

Ціннісні орієнтири народу репрезентуються в концептуальній картині світу, закріплюються в ключових ціннісних концептах і своєрідно відображаються (вербалізуються) мовними засобами. Концептосфера кожного народу, так само, як його ціннісна картина світу, є неповторною й викликає неабияке зацікавлення вітчизняних і зарубіжних науковців. Вивчення концептів є актуальною проблемою сучасної лінгвокогнітології (О. С. Кубрякова, З. Д. Попова, Й. А. Стернін, М. М. Болдирєв, В. А. Маслова), психолінгвістики (О. О. Залевська, І. Б. Штерн) та лінгвокультурології (С. Г. Воркачов, В. І. Карасик, Ю. С. Степанов). Незважаючи на велику кількість праць, присвячених різними аспектам концептології й аксіології, на сьогодні поки що не напрацьовано вичерпної характеристики ціннісної картини світу українців. Усе викладене вище зумовлює актуальність нашого дослідження.

Робота виконана в контексті ініціативного наукового проєкту «Мовно-культурний простір Поділля: тенденції, проблеми, перспективи розвитку», спрямованого на вивчення соціокультурних, етнокультурних, етнорелігійних, лінгвістичних аспектів культурно-мовного простору Поділля; виявлення специфічних тенденцій функціонування матеріальної та духовної культури регіону; запропонування шляхів оптимізації культурно-мовного середовища Поділля в контексті глобалізаційних процесів сьогодення.

Метою нашого дослідження є з’ясування особливостей репрезентації ціннісних концептів українського народу у фольклорі Подільського історико-етнографічного регіону.

Об’єкт дослідження – фольклор Подільського краю як невід’ємна складова української духовної культури в контексті багатовікового культурно-історичного процесу і в культурному просторі ХХІ століття. Предмет – базові ціннісні концепти українського етносу, репрезентовані у фольклорних творах Поділля, зокрема – зібраних особисто автором під час польових етнографічних досліджень.

Ціннісна картина світу українців історично відрізняється від картин інших народів світу. Питання про базові ціннісні концепти українського етносу, зокрема про їх якісний і кількісний склад, на сьогодні є дискусійним. Так, українська дослідниця Ганна Межжеріна, проаналізувавши систему концептуальних домінант східнослов’янської мовної картини світу ще періоду  Київської Русі, виявила 32 лінгвокультурні концепти, організовані за принципом бінарних опозицій: «вірність – невірність», «праведність – неправедність», «смиренність – несмиренність», «милосердя - жорстокість», «любов – ненависть», «стриманість – запальність», «доброзичливість – недоброзичливість», «доброчинство – злочинство», «повага – осуд», «освіченість – неосвіченість», «безкорисливість – корисливість», «працелюбність – лінь», «хоробрість – боягузтво» [3, с.107]. Також вона виокремила ще чотири характерні для української культури домінанти: «мудрість», «мовчазність», «людинолюбство», «душевність» [там само]. Ці базові цінності, хоч і в дещо трансформованому вигляді, зберігаються і в сучасному українському суспільстві, оскільки їх основу становлять життєві принципи, актуальні для людини ХХ-ХХІ століть: любов до природи, повага до батьків та родини, релігійність, милосердя, безкорисливість, правдивість, миролюбність, працелюбність, доброчинство та інші чесноти. Загалом українські цінності поєднують особистісні характерні риси душевного ладу українців та особливості вираження суспільно-громадянської позиції.

У праці В. Манакіна акцентовано увагу на таких базових ціннісних концептах українського етносу, як: «любов», «милосердя», «чемність» і «ввічливість», «шанування батьків», «родинні стосунки», «рід», «любов до рідної землі», «праця» і «працелюбність», «народоправство» й «вільнолюбство» [3, с.108-110].

Аналіз фольклорних творів українців Поділля дає підстави виділяти такі базові ціннісні концепти українців: 1) «рід» і похідні від нього: «родина», «батько», «мати», «дитина», «рідна земля», «батьківщина»; 2) «воля»; 3) «любов»; 4) «праця». За результатами досліджень, здійснених представниками Інституту соціології НАН України впродовж останніх 20 років, саме родинні цінності («сім’я», «діти») є домінувальними для більшості сучасних українців (середній бал за п’ятибальною шкалою – 4,72 та 4,67 відповідно).

Вербалізація базових ціннісних концептів українців у фольклорі Поділля відображає як загальноетнічні, так і регіональні тенденції. Розглянемо їх детальніше й проілюструємо прикладами з фольклорних творів.

Концепт «Рід», на наш погляд, можна трактувати як основу духовного єднання нації. Українці здавна (ще з часів міфологічного світогляду) сакралізували рід і все, що з ним пов’язано, завжди пишалися власним походженням, вірою, способом життя, козацьким духом свободи і дбали про неперервність свого роду. Спільнокореневі слова рід, рідня, родина, родовід в мовній картині українського народу здавна несуть в собі позитивну конотацію й позначають священні для українців реалії. У світогляді українського етносу родинні зв’язки є основою відносин, де дитина – Божий посланець, а жінка – духовний «лідер» родини, Берегиня Роду. Родинні стосунки здавна сприймаються як запорука щастя, а їх відсутність – як відхилення від норми, нещастя, вирок, привід для страждань (слова сирота, безбатченко мають негативні конотації; тих, хто цурався свого роду чи зневажав його, називали «людина без роду-племені»). Усе це знайшло відображення в числених прислів’ях: Козацькому роду нема переводу; Уся сім’я вмісті – й душа на місті; Сім’я міцна – горе плаче; Найкраща спілка – чоловік та жінка; Добрі діти – батькам вінець, а злі діти – батькам кінець; Шануй батька і неньку – буде тобі скрізь гладенько; Як матір покинеш, то й сам загинеш; Без любові до матері немає любові і до людей та інші.

Показово, що фольклорні образи, створювані українськими  козаками, ґрунтуються на родинних метафорах: Запорізька Січ – Матір, Луг – Батько; як батька сприймали і сивочолий Дніпро; саму ж Україну – як Неньку, Матір Нації.

Материнська любов і любов до матері – наскрізна тема української пісенної творчості. Показовим прикладом шанобливого ставлення українців до роду, родини, батька й матері  є українська народна пісня «Ой, роду наш красний», добре відома як українцям Поділля, так і інших регіонів:

У полі калина,

У полі червона.

Хорошенько цвіте.

Приспів:

Ой роду наш красний,

Роду наш прекрасний,

Не цураймося, признаваймося,

Бо багацько нас є.

Що перший цвіточок -

То рідний батенько.

Хорошенько цвіте.

Приспів.

Що другий цвіточок -

То рідная ненька.

Хорошенько цвіте.

Приспів.

            Як бачимо, концепти «Батько», «Мати» вербалізовані в цьому творі зменшено-пестливими формами (ненька, батенько), епітетами (рідний батенько, рідна матінка, рід красний, рід прекрасний), що загалом характерно для українського фольклору. Ще приклади з українських народних пісень: «Тече річенька невеличенька – Скочу-перескочу... Віддайте мене, моя матінко, За кого я хочу»; «Проснеться матінка моя – стане питать, де була я...» Також слід зауважити, що батько і мати в наведеному вище фрагменті пісні ототожнюються з квітами (що перший цвіточок –  то рідний батенько …, що другий цвіточок – то рідная ненька…). Ці образи, на нашу думку, є втіленням Дерева Роду як невід’ємної сакральної складової міфологічної картини світу українців.

Показовими з погляду вербалізації концептів «рід», «родина», «батько», «мати», «дитина» є весільні пісні з огляду на їх ритуально-міфологічну семантику, пов’язану з сакралізацією роду, родини, родинних стосунків. Саме на продовження роду й зміцнення родинних зв’язків спрямований весільний обряд. Рід, уособленням якого були, насамперед, батько й мати, традиційними весільними обрядовими діями легітимізував статус наречених як подружжя, програмував щасливе подружнє життя. Молодята впродовж усього весілля демонстрували шанобливе ставлення до родини загалом та до матері й батька зокрема. Так, під час обряду «поклонів», коли молоді кланялися батькам на знак особливої поваги і вдячності, на вербальному рівні це підтверджувалося зменшено-пестливими словами, що прослідковуємо на прикладі весільної пісні, зафіксованої в с. Івчі Літинського району на Поділлі: «Покорися, Петре, покорися, та всій родиноньці вклонися…»; «Покорная Оляно, покорися та всій своїй родиноньці вклонися…» . В інших піснях, зафіксованих у цьому ж районі, співається:

·        Молода Оляна на посад сіла, як на роженьці квітка,

На нюю ненька, на ню рідненька не може надивиться.

Доненько моя молоденькая, яка ж ти мені мила стала…

·        Сяду, впаду ластівкою перед своєю матінкою:

Ой матінко моя, вже ж бо я не твоя, – 

Вже ж бо я того пана, що з ним шлюб узяла… [1, с. 22].

         Як бачимо, ці приклади також підтверджують ціннісне ставлення українців до матері, материнської любові, що виявляється на рівні зменшено-пестливих форм, емоційних звертань матері до дочки та дочки до матері.

Концепт «Любов», незважаючи на універсальність, посідає особливе місце в картині світу українського етносу. Описуючи ментальність українців, більшість дослідників посилаються на вислів Г. Сковороди про «філософію серця». Почуття любові пронизує душу українця і робить її емоційною і сентиментальною, чутливою й ліричною. Концепт «любов» в українській мові має унікальне бінарне втілення любов / кохання, де друге поняття передає сферу природних глибоких інтимних переживань і має більш насичену семантику та словотвірний ряд: кохати, кохатися, коханий, кохана, коханець, коханка, закоханий та ін. Слово любов слугує позначенням широкого кола глибокої прихильності людини до когось або чогось, а кохання –  переважно тільки до особи іншої статі: «ой, знаю, кого кохаю, тільки не знаю, з ким жити маю».  Разом з тим, у фольклорних творах нерідко обидва  ці синоніми використовуються в одному контексті, що, напевне, сприяє вербалізації вищого рівня емоційності: «котилися вози з гори та в долині стали, любилися, кохалися, тепер перестали»; «ой, чи всі тії вінчаються, що любляться та кохаються?».

Показово, що концепт «Любов» в українському фольклорі досить часто вербалізується опосередковано: через монологи й діалоги закоханих, насичених ніжно-пестливими словами (личенько, рученьки, зіронька, дівчинонька), за допомогою пейзажів, які в піснях про кохання є не тільки фоном, а й несуть особливо велике емоційне навантаження, допомагаючи розкрити внутрішній світ ліричного героя: буяння молодості, тихі ліричні стани юної душі. Українцям близькі й зрозумілі почуття ліричного героя, вербалізовані за допомогою художніх паралелізмів в образах квітучого вишневого саду («Ой у вишневому саду там соловейко щебетав…»), вечірнього весняного гаю («Ой у гаю при Дунаю соловей щебече…»), зоряної місячної ночі («Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морі човен пливе, в човні дівчина пісню співає, а козак чує – серденько мре…»).  Пейзаж часто доповнюється музичними образами й звуковими асоціаціями (мелодією скрипки, співом соловейка): «скрипка плаче», «соловей щебече» та інші.

Для українського фольклору притаманні фітоморфні, орнітоморфні образи закоханих, витоки яких сягають ще в міфологічну картину світу з притаманним їй синкретизмом, анімістичними й тотемістичними віруваннями, вірою в магічний зв’язок із природними явищами. Найпоширенішими з орнітоморфних образів закоханих є пара голубів, зозуля (дівчина), сокіл (хлопець), наприклад: «Коло млина, коло броду два голуби пили воду…»; «Кувала зозуля в стодолі на розі, заплакала дівчинонька в батька на порозі: Козаче-соколю, візьми мене із собою…». Емоційно насичені образи, мальовничі картини природи, в яких вербалізуються ціннісні концепти, відображають поетичне світосприймання українців Поділля й українського етносу загалом.

Отже, проаналізований матеріал дає підстави стверджувати, що український фольклор, зокрема пісенний фольклор Поділля, несе в собі важливу інформацію про ціннісні орієнтири українців, необхідну для збереження етнічної самосвідомості і етнокультурної самобутності в умовах глобалізаційних процесів і руйнівних зовнішніх впливів. Репрезентовані у фольклорі Поділля ціннісні концепти українців «Рід», «родина», «любов» переважно відображають загальноетнічні  тенденції і в контексті українського культурогенезу, є наскрізними й міжпоколінними, що в перспективі, після поглибленого аналізу в сукупності з іншими базовими ціннісними концептами, доцільно врахувати в напрацюванні національної культурної політики з метою консолідації української нації.

Своєрідність репрезентації ціннісних домінант українців у фольклорі Поділля, насамперед, полягає у широкому спектрі різнорівневих мовних і концептуальних утворень, що відображають різні історичні етапи формування світогляду (зокрема – міфологічного й релігійного), ментальні особливості, багатовіковий духовний досвід поколінь. Більш детальний аналіз і систематизація способів і форм вербалізації ціннісних концептів українського народу у фольклорному дискурсі є одним із перспективних завдань нашого дослідження.

Література

·        Борисенко В. Трансформація весільного обряду протягом століття (на прикладі с. Івча Літинського району на Вінниччині). Народна творчість та етнологія. К., 2013. с. 15-26

·        Голубовська І. О. Етнічні особливості мовних картин світу : монографія. К. : Логос, 2004. 284 с.

·        Манакін В. М. Мова і міжкультурна комунікація : навчальний посібник. К. : ВЦ «Академія», 2012. 288 с.