Ольга Ільків – жінка, яка все життя присвятила служінню Україні

методичні матеріали для проведення

національно-патріотичних заходів

Зв’язкова Романа Шухевича Ольга Ільків

Ольга Фаустинівна Ільків – зв’язкова головнокомандувача УПА Романа Шухевича, письменниця та поетеса, членкиня Всеукраїнського об'єднання «Свобода» та Львівського крайового братства ветеранів національно-визвольної боротьби.

Народилась 21 червня 1920 року в Стрию, що на Львівщині.

1933 року Оля Ільків закінчила народну школу та вступила до Стрийської гімназії. Улітку наступного року виїхала до Варшави. Брала приватні уроки, зокрема у соратників Симона Петлюри. Згодом навчалася в Українському інституті для дівчат у Перемишлі (1936—1939), там вступила до «Пласту». Офіційно про свою приналежність до нього ніхто не розповідав –  пластунство було підпільним.

Перше причастя Ольги Ільків, фото з відкритих джерел

«Я мала щасливе дитинство і навіть не знала, що буде таке тяжке моє існування: довге-довге, але тяжке», – згадувала пані Ольга.

Їй залишався всього рік до матури – випускного іспиту в Ярославській гімназії. Але війна мала свої плани на долю дівчини. Дорога додому для неї була зачинена.

Ярославська гімназія організувала курси для тих, хто не має завершеної матури в Кракові. Тож Оля поїхала туди.

У той час там був з'їзд бандерівців. Дівчина побачила, як вони дефілювали містом і співали патріотичні пісні – і її це захопило. Тоді вона вирішила будь-що стати частиною ОУН.

Взимку 1941 року вступає до ОУН. Після короткого вишколу її нелегально переправили через «зелену границю» до Львова, де 24 липня 1941 року скерували у похідну групу на Житомирщину. Однак після проведених гестапо арештів членів ОУН у Львові похід скасували. Відтак Ольга Ільків працювала у Головній дирекції Львівської залізниці друкаркою. На свої документи діставала квитки для оунівців.

фото з відкритих джерел

До окупації Львова більшовиками навчалася у Львівському медінституті та відвідувала курси косметики. З 1942 року – провідниця жіночої мережі ОУН Львова.

«Я не могла цього не робити, не могла не приєднатися до підпілля. Вся Україна тоді горіла під червоним чоботом», – пояснювала свою участь в ОУН пані Ольга.

Зі своїм чоловіком Володимиром познайомилася на Андріївських вечорницях.

Ольга Ільків з чоловіком, фото з відкритих джерел

«Я свого чоловіка полюбила відразу. У нього були такі надзвичайні очі...»

Він був з нею однієї крові – офіцер УПА. А 1943 року, в розпал Другої світової війни, закохані обвінчалися. Влодзьо пішов до лісу, де очолював Стрийський Провід ОУН, а вагітній Олі випала інша доля – бути зв'язковою.

Ольга Ільків з чоловіком Володимиром Ликом під час весілля у Львові в квітні 1943 року. Фото з відкритих джерел

Із 1945 року Ольга Ільків — у підпіллі, працювала в жіночій мережі ОУН. 1946 року в селі Конюхів Стрийського району народила доньку Звениславу. Коли дитині виповнилося три місяці, Ользі запропонували роботу.

Ольга Ільків з донькою. 1946 рік, фото з відкритих джерел.

Наступного дня жінка з матір’ю та дитиною поїхали в Княгиничі Рогатинського району – утримувати мешкання для однієї особи. Як їй сказали, дуже важливої.

За декілька днів прийшов чоловік із двома охоронцями. Тільки тоді Оля зрозуміла, для кого буде працювати. Цим чоловіком виявився Роман Шухевич – головнокомандувач УПА.

Надворі був 1947 рік. Друга світова вже відгриміла, люди вчилися жити в мирі, але війна за Україну тривала – повстанці в лісах і криївках боролися далі.

Своє перше знайомство із провідником Ольга згадує так: «Він глянув на мене і каже: у тебе шельмовські очі – ті, від яких неможливо відвести погляд».

Шухевич керував підпіллям, багато читав, допомагав жінкам по господарству, викладав англійську, робив зарядку і колихав маленьку Дзвінку на руках. Крім того, в цій хаті одного разу «святкували» весілля – Ольга Ільків фіктивно побралася з охоронцем Шухевича Любомиром Полюгою, який теж мав фальшиві документи.

Все для того, аби пояснити вагітність Олі – жінка перед тим таємно їздила на зустріч зі своїм чоловіком Володимиром Ликом. А в хаті за офіційною версією чоловіки не жили.

Командира переховували у звичайній сільській хаті цілий рік. За легендою, там жили лише жінки-кравчині і, на перший погляд, вели звичайне життя.

Але за закритими фіранками у конспіративному помешканні все було інакше – у кожної були фіктивні документи, кодові імена і паролі на випадок загрози. У домі був таємний бункер під підлогою, ще один сховок для Шухевича був за стіною.

Вночі до них приходили охоронці і зв'язкові. Ольга їздила до сусідніх сіл по продукти і виконувала завдання Шухевича – отримувала гроші, передавала записки й організовували інші конспіративні квартири.

Одного разу Катерина, яка теж була зв’язковою та жила у тій ж хаті, пішла на завдання і не повернулася. До штабу прийшла звістка, що вона потрапила в засідку і, ймовірно, загинула. Місію потрібно було терміново ліквідувати.

Ольга з новою біографією опинилася в іншому селі, за 50 кілометрів звідти – Грівному Городоцького району. Там, на іншій квартирі, вона знову вдавала з себе кравчиню і там же народилася її друга дитина – син Влодзьо. Крім неї, була й інша зв'язкова Шухевича – Дарія Гусяк, згодом до них доєдналася Марта Пашківська.

Саме там жінка отримала страшну звістку, що її чоловік Володимир загинув у бою. Свого сина він так ніколи і не бачив.

Командування вирішило відправити її з дітьми у Східну Україну, аби почати нове життя.

14 березня 1950 року (за день до переїзду) «Роксоляна» поїхала до Львова, щоби попрощатися з подругами, але була заарештована співробітниками МДБ.

Совєти так боялися упівських жінок, що боролися з ними різними методами – терором, тортурами та ґвалтуванням. У відповідь на жорстокість українки-повстанки носили з собою ампулу з отрутою, аби не датися в руки ворогів живими. Таку ампулу взяла з собою й Оля.

«Я вміла оминути біду і заплутати слід за собою, але в той фатальний день щось пішло не так. Відчула, що за мною стежать. На мене напали й обшукали на наявність зброї. І була в мене ще одна дуже важлива адреса підпільної квартири, яку я не знищила. То я її під язик сховала», – згадувала Ольгі Ільків.

Так жінка опинилася перед вибором – ковтнути ампулу з отрутою і видати ворогам важливу адресу, чи ковтнути адресу і пережити тортури. Вона вибрала друге.

Ольга Ільків, фото з кримінальної справи, з відкритих джерел

«Якби я вкусила ампулу, вони б знайшли ту адресу. Я мала тим людям повідомити, що вже приїхала й обжилася на Донбасі. А я не могла розсекретити своїх товаришів. Не могла їх зрадити», – розповідала зв’язкова.

Як член спротиву, вона опинилася у в’язниці на Лонцького. Дітей забрали у дитбудинок на Погулянці, змінили їм імена на Віру й Андрія Бойків.

Згодом отримала вирок - 25 років ув’язнення у сумнозвісному Володимирському централі в Іркутській області.

Після кількох років заборони читати і писати вона отримала право писати один лист на рік.

1953 року помер Сталін. Почалася хрущовська відлига, сотні людей отримали амністію, коли покаялись. Ольга ж цього не зробила. В СРСР залишалося чотири жінки з таким терміном ув'язнення, які не покаялись,  – Катерина Зарицька, Ольга Ільків, Галина Дидик і Дарія Гусяк. Усі вони були зв'язковими Романа Шухевича. Їх помістили в одну камеру, аби вони не підбурювали співкамерників.

«Я не збиралася каятись, бо пам'ятала, як ті чорти катували моїх подруг. Для мене кагебісти – то не люди. Я покаюсь тільки перед священником, а не перед тими живодерами, які наших людей тортурували», – казала Ільків.

Так, в холоді і тортурах жінка провела у радянських в’язницях 14 років.

6 лютого 1964 року Ольга вийшла на свободу – в її проханні про помилування не було ані слова каяття.

Після звільнення Ільків шукала своїх дітей, адже тепер у них були нові імена. І знайшла.

Від вересня 1964 року працювала санітаркою в Львівській обласній лікарні, з 1966 року — у домоуправі Львова двірничкою, щоб отримати помешкання та забрати дітей з інтернату.

З 1972 року до виходу на пенсію (1976) працювала у Львівському історичному музеї. Згодом у відділі фондів Музею народної архітектури та побуту у Львові (1977—1979), збирала старожитності на Опіллі, зокрема Ходорівщині.

Ольга Ільків брала участь в установчих зборах КУН у Києві (1992) та ОУН в Україні (1993). У 1995-2000 роках була заступницею голови Всеукраїнської ліги українських жінок, від 2003 співпрацювала у Львівському обласному громадському об'єднанні «Комітет Свободи».

Була учасницею багатьох наукових та виховних заходів, присвячених визвольним змаганням українців, брала активну участь у політичному житті України.

У 2008 році указом президента України Віктора Ющенка Ольгу Ільків нагородили Орденом княгині Ольги ІІІ-го ступеня.

2012 року за активну громадянську та життєву позицію, творчу діяльність, участь у наукових та виховних заходах, жінка була відзначена у номінації «Львів'янин (львів'янка) року»

Ольга Ільків – авторка низки статей про Романа Шухевича. 2015 року вона презентувала свою збірку вірші «У тенетах двох закриток».

2017 року за заслуги перед державою та з нагоди 75-ої річниці створення УПА, місто та область спільно придбали їй квартиру у Львові, а обласна рада виділила гроші на її ремонт.

У 2020 році Ольга Ільків відсвяткувала сторіччя.

 

Фото з відкритих джерел

6 грудня 2020 року видатної львів’янки не стало. Вона відійшла у кращі світи на 102-му році життя.

«Легендарна жінка, що присвятила все своє довге, насичене життя служінню Україні. За її спиною – роки переслідувань, радянських тюрем та важкої щоденної боротьби. Незбагненна втрата для нашого міста і нашої країни», – висловив співчуття міський голова Львова Андрій Садовий.

Також пані Ольгу згадує голова Всеукраїнської громадської організації Об'єднання українок «Яворина», колишня народна депутатка Ірина Сех: «Не стало нашої дорогої Ольги Ільків. Жінки-легенди, свідка драматичної епохи, сильної особистості, яку не зламали ні війни, ні жорстокі репресії, ні людський підступ.

Запам’яталося, як вітала пані Ольгу зі 101-річчя. Вона так бадьоро трималася, усім цікавилася, розпитувала – зрештою, ніколи не була байдужою. Дуже раділа, коли я їй передавала вітання від інших побратимів і посестер, дякувала, що пам’ятають. Просила передати, що вона щаслива, бо дожила до третього тисячоліття і сподівається зустріти своє 102-річчя. Мріяла дочекатися перемоги та розквіту Української держави. Не судилося…Це велика втрата. Втрата для всіх нас, для всієї держави, хоч не всі це усвідомили.

Тепер ми маємо захисницю на Небі. Моліться за нас, дорога пані Ольго. За нас і за Україну». Легендарну українку поховали на полі почесних поховань Меморіалу воїнів УПА .

1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум та вибори Президента України.

На референдум було винесено одне питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року?». Більшість українців висловилась на підтримку незалежності. У референдумі взяли участь 31 891 742 особи – 84,18% населення України. З них 28 804 071 особа (90, 32%) проголосувала «За».

В один день з референдумом відбулися і вибори Президента України.

До виборчого бюлетеня були включені прізвища 6 кандидатів.

У результаті голосування Президентом України обрано Леонід Кравчука, за якого віддали голоси 19 млн 643,6 тис. громадян (61,56% тих, хто взяв участь у голосуванні).

Бюлетень для голосування. Джерело: uk.wikipedia.org

За матеріалами "Історичного календаря" Українського інституту національної пам'яті

30 листопада 1951 року, в селі Рівня Чернівецької області народився Назарій Яремчук, співак, відомий виконавець українських пісень “Червона рута”, “Водограй”, “Смерекова хата”, “Стожари”, “Гай, зелений гай”, “Я піду в далекі гори”.

Був четвертою дитиною у співочій родині. Батько співав у церковному хорі, мати – грала у Вижницькому народному театрі й мала гарний голос.

З другої спроби вступив на географічний факультет Чернівецького університету. Також, у 1988-му році закінчив Київський інститут культури. Був солістом вокально-інструментального ансамблю “Смерічка” Чернівецької філармонії.

Визнання і популярність Яремчуку принесли пісні “Червона рута” і “Водограй” Володимира Івасюка. За виконання цих пісень ансамбль “Смерічка” та його солісти Яремчук і Зінкевич були удостоєні звання лауреатів всесоюзного конкурсу “Алло, ми шукаємо таланти”, а також “Пісня року-71/72”.

Життя Яремчука обірвалося, коли він був у зеніті слави: участь у різноманітних конкурсах, виступи за кордоном, народне визнання таланту і держані титули та нагороди.

30 червня 1995-го Назарій Яремчук помер від раку. Поховали його у Чернівцях.

Пам'ятаємо!!!

За матеріалами "Історичного календаря" Українського інституту національної пам'яті