День пам'яті жертв Голодомору

Методист відділу українознавства КЗВО "ВАБО" Олена Козаченко разом з побратимами та посестрами-яворинками вшанували всіх замордованих голодомором українців, запаливши лампадки та поклавши квіти до пам’ятника жертвам голодомору.

А он де, під тином, опухла дитина

Голоднеє мре…

І не в однім отім селі, а скрізь на славній Україні…

Т.Г. Шевченко

Цього ж дня на обласному радіо відбувся прямий етер із завідувачем відділу українознавства Володимиром Лазаренком з питань голодомору 1932-1933 рр. як геноциду українського народу.

«Минуле століття пронеслося над Україною трьома голодоморами: 1921-1922, 1932-1933, 1947 років. Указом Президента Віктора Андрійовича Ющенка було запроваджено День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій, який щороку відзначається у четверту суботу листопада » - зазначив очільник Вінницького міського осередку Володимир Базелюк.

«Кажуть, що минуле не належить нікому зокрема. Воно — надбання нинішніх і майбутніх поколінь, бо саме їм належить винести з нього всі найсерйозніші уроки, щоб подібні людські трагедії не повторилися. Ніде і ніколи! В останню суботу листопада в нашій державі буде відзначатися День пам’яті жертв голодомору. Народ України схиляє голову, перед трагічною сторінкою свого життя. 1932 рік… тридцять… чорний рік. Прах семи з половиною мільйонів стукає в наші серця; їх ніхто не судив, отже, ніхто не реабілітує. Ніхто, крім нас з вами, їхніх співвітчизників і довговічних боржників» - наголосила посестра Олена Білоус.

« 1932-й рік… Того року урожай хліба був гарний, але прийшло розпорядження, що хліб роздали незаконно і почали забирати з домівок усе, що знаходили. Шукали хліб усюди – розривали підлоги, печі, розкидали скирти соломи. Поступово насувався голод. Люди ходили по стерні, шукали нірки мишей, розкопували їх, і коли знаходили хоча би жменьку зерна, це було велике щастя. Найстрашніше почалося весною 1933 року, Закінчилися всі крихти зерна, з’явилися перші померлі від голоду.

Люди їли все, що можливо було жувати. Варили цвіт акації, зелену лободу змішували з товченими качанами кукурудзи, і щасливим був той, хто міг додати жменьку висівок. Від такої їжі пухли ноги, тріскалася шкіра. Люди тихо вмирали, а живим було байдуже, бо вони божеволіли і дичавіли від голоду. Батьки несли на цвинтар мертвих дітей у мішках, везли на візках у кого була ще хоч якась сила.

Вимирали цілі родини, особливо, де було багато дітей. Люди божеволіли з голоду. Почалося людоїдство. Пограбовані, зламані голодом і жорстокістю влади, люди вже не намагалися шукати вихід. У слабших, вразливіших натур виникав безконтрольний хворобливий стан. Це не моральна категорія, ні, це була тяжка хвороба, зумовлена голодом. З’являлась моторошна байдужість до мук ближнього, були й випадки канібалізму, скоєні в стані повного відключення кори головного мозку. Ледь прийшовши до тями, ці люди у відчаї накладали на себе руки, або назавжди втра­тили розум.

Такої страшної трагедії, яку пережив український народ у 30-х роках, не зазнав, мабуть, жоден народ в історії людства. У світовій історії не зафіксовано голоду, подібного до того, що випав тоді на долю України — однієї з найродючіших країн світу» - розповіла голова Вінницького підрозділу ВГО «Яворина", методист відділу українознавства Олена Козаченко.

Чорне горе, чорний морок,

На селі панує голод.

Нема хліба, бараболі,

Нема каші, ні квасолі.

Мамо, хліба, – просять діти.-

Ми не можемо ходити,

Вже опухли ноги, руки,

За що терпим тяжку муку?

У селі ніде ні звуку,

Лиш нестерпний запах трупів.

В кожній хаті лежать мертві.

Діти голі і обдерті.

Вмерла мама, помер тато.

Боже, скарай цього ката.

До останньої зернини

Відібрали у родини.

Ні від кого допомоги,

Вкриті трупами дороги.

Не зробили їм могили,

Вічну пам’ять не дзвонили.

Не поставили хрести.

Буйно трави поросли.

Без вшанування минулого, не збудуємо майбутнього!